72-річна Любов Заруба із міста змалку привчена до важкої господарської роботи. Свого часу працювала листоношею та в ефіроолійному радгоспі дояркою, має трудові нагороди. Зі своїм чоловіком Іваном Андрійовичем, якому зараз 75 років, живе в мирі та злагоді вже 56 років.
Днями вдома у цього подружжя побувала кореспондентка Переяслав.City.
"Як надумає щось зробити, то її вже ніхто не зупинить"
Любов Заруба: "Куди мені треба їду велосипедом"
З вулиці садиба Заруб обгороджена металевим парканом з фігурно кованими хвірткою і воротами. Чимала територія двору вимощена тротуарною плиткою, фасад будинку оздоблений декоративною штукатуркою "короїд" пастельних тонів, ганок засланий килимовою доріжкою. Виноградна лоза, яка обплела альтанку посеред двору, майстерно підрізана, на ретельно прибраному від торішнього овочевого бадилля городі – купки гною.
– Цей гній я вивезла тачкою сама. Адже мій Іван через хворі ноги ходить із двома палицями вже два останні роки, – каже господиня помешкання. – Я ж, як куди мені треба, то їду велосипедом. У сезон причеплю до нього тачку і погнала: чи то по городину, чи то по траву для корівки.
Біля ніг Любові Олександрівни лащиться чорний песик.
– Це мій Жучок. Я підібрала його на полі біля копиці сіна, куди його хтось підкинув ще цуценятком. З першого дня він вдячний мені за це – не відходить ані на крок. Ото куди я, туди й він, – сказала Любов Олександрівна.
У хаті також чисто та охайно. Шпалери на стінах, вхідні та міжкімнатні двері, люстра, меблі, килими на підлозі – все сучасне. А порядок в кімнатах та на кухні такий, що й не в кожної молодої хазяйки буває.
– Ремонт у будинку зробили із десять років тому, – каже господиня. – Для цього наймали професійних майстрів. Шпалери вибирала якісні і дорогі, то вони й зараз виглядають, мов нові. Часто в хаті не прибираю, просто зі своїм дідом тримаємо все в порядку, речі кладемо на свої місця.
– Моя Люба – велика хазяйка. Ото як надумає щось зробити, то її вже не зупиниш, – хвалить дружину Іван Андрійович. – Було, як міркували, який паркан поставити, то Люба мало до мене дослухалася. Покликала до магазину лише, щоб допоміг із вибором кольору. Купили металопрофіль бордовий, під колір металочерепиці на даху будинку. Між іншим, свою хату ми перекривали тричі. Бо спочатку Любі схотілося дах із черепиці, потім – із шиферу, а кілька років тому, також за бажанням дружини, хату перекрили металочерепицею. А вже як Люба надумала утеплити наш будинок, то з кольором короїдної штукатурки не могла визначитися, аж поки не об’їздила всі вулиці нашого мікрорайону та не побачила, як та чи інша фарба виглядає на інших будинках. І плитка у дворі – заслуга моєї Люби. Ото така вона у мене хазяєчка.
"Ще жоден гість не вийшов із мого дому, аби я його не пригостила"
– Ой, та що ж це ми все балакаємо та балакаємо, сідаймо до столу, будемо каву пити та тортики їсти, купила їх два у магазині "Цукерня". Там я й цукерки та печиво зазвичай купую, бо завжди свіже, – сказала господиня помешкання і, попри мої заперечення, за мить організувала застілля.
– Ще жоден гість не вийшов із мого дому, аби я не пригостила його чимось смачненьким. Мене мама навчила жити по-божому. Казала: "Любо, як, бува, прийде в твій дім старець, то поділися з ним останнім шматочком хліба". А ще повчала: "Не май сто рублів, а май сто друзів". Ото так і живу. Як будувалися, то гроші в кого тільки не позичала. Усі знайомі і близькі допомогли. А тепер ми з дідом підсобляємо чим можемо усім, хто звертається до нас за допомогою. Звичайно, за наші мізерні пенсії не позволили б собі цього. Та спасибі нашій корівці-годувальниці, живемо не бідуємо. А загалом, на те ми й важко працюємо, щоб смачно їсти.
Нашу Зірку ми придбали кілька місяців тому, після того, як у вересні через болячку мусили здати нашу Берізку. Зізнаюся по правді, корови – це моє життя. А ось порати свиней чомусь не люблю.
Так, нелегко ходити біля худоби. Тим паче, коли немає кому підсобити. Адже мій Іван переніс дві операції на ногах. Тож я сама минулого року для своєї корівки виростила два городи буряків і кагат гарбузів напахала. А ще придбала для неї 130 тюків сіна. Десять тисяч гривень віддала за нього і сама ті тюки склала в засік.
"Про мою Любу частенько писали в районці"
Народилася Любов Заруба в Австрії. Її вже покійна мама Захарченко Галина Григорівна свого часу була вивезена в місто Баден на примусові роботи.
– Там моя мама познайомилася з хлопцем з Росії і народила від нього мене, – розповідає господиня. – Батька свого я не пам’ятаю зовсім. Він покинув нас, коли я була ще малям. Це сталося після того, як мої батьки зі мною маленькою на руках із Бадена приїхали в Трубайлівку до батьків моєї мами. Мої бабуся і дідусь на той час жили в землянці. Такі умови моєму батьку не сподобалися, і він запропонував моїй мамі (вона саме була вагітна) поїхати з ним на його малу батьківщину в Росію. Але мама не погодилася, і так ми лишилися тут. Незадовго після цього мама звела невеличку хатинку і завела господарство. Корівку мама викохала із телички, яку їй дали на премію. Ще згодом з’явилися у нашому хліві й свині. Мене ж мама не балувала із самісінького дитинства. Як дорослу, заставляла порати хазяйство, прибирати в хаті та ще й меншого братика глядіти. На жаль, Петро помер у 42 роки.
Так ось, будучи дитиною, чого тільки я не робила... Хіба що їсти не варила, бо цим займалася моя старенька бабуся. Ото так, моя пташечко, як почала я з юних років, як кажуть, тягти лямку, так і по сей день тягну. І хоча на схилі років нелегко тримати корівку, без неї я не уявляю свого життя.
Свого часу Любов Заруба закінчила вісім класів і влаштувалася листоношею на пошту в Переяславі. А як дізналася, що від ефіроолійного радгоспу дають ділянки під забудову, то з пошти звільнилася і пішла на ферму дояркою. Працювала там аж до виходу на пенсію. Портрет Любові Олександрівни, як передової доярки, висів на дошці пошани, що була в центрі Переяслава. Була нагороджена медаллю "За трудову доблесть". Й досі зберігає грамоти з пошти та радгоспу.
– Яка то була радість, коли в радгоспі мене преміювали радіолою та килимом, – згадує Любов Заруба. – Тоді саме був "товарний голод", і дістати подібні речі було дуже важко. А ще від радгоспу я їздила в Москву. Відправляли мене на екскурсію і в інші міста Союзу, але я не їздила, бо не любителька цього діла. Між іншим, за двадцять п’ять років роботи на фермі я лише один раз була у відпустці. І то взяла її, щоб помазати новозбудовану хату.
– Про мою Любу як гарну працівницю частенько писали в районці. Тоді газета називалася "Комуністична праця". І по радіо звучало її ім’я не один раз, – нагадав господар помешкання.
"Стосунки у нас зав’язалися, коли я була школяркою"
Іван Заруба – уродженець Трубайлівки. Ріс у багатодітній сім’ї.
– Чотири класи я вчився в Трубайлівській школі, – згадує він. – Із 5 по 7 клас навчався в Андрушівській школі, а з 8 по 10 клас – в другій міській школі. Як здобув середню освіту, пішов працювати на плодоконсервний завод. А через певний час мене призвали в армію. Служив в Естонії сапером. Як повернувся додому, то водієм влаштувався знову на "плодоконсервний". Більше десяти років стареньким "москвичем" возив у справах директора заводу Іллю Тихоновича Шестопала (він вже покійний). Працював я і завідувачем Каранського клубу, і на будівництві дамби, що біля Дніпра, і слюсарем на водогоні (обслуговував аж 35 колонок, які були по всьому Переяславу), і кочегаром у п’ятій школі. А пенсію пішов із насосної станції.
– З Іваном ми знайомі із самого дитинства, адже обоє жили в Трубайлівці, – каже Любов Заруба. – Стосунки ж у нас зав’язалися, коли я була школяркою. Адже Іван, аби я ні з ким не гуляла, чи не щодня стеріг мене зі школи. Тоді він навчався в другій школі, а я – в Трубайлівській. Ну а розписалися ми, коли мені було якихось 16 років.
– Сталося так, що я пішов в армію, коли Люба була вагітна нашою першою дитиною. А після того, як вона народила доньку, мої батьки через військкомат викликали мене додому. Так на кілька днів я приїхав у відпустку і 7 липня 1964 року, якраз на Івана Купала, з неабиякою радістю повів Любу в сільраду. Того дня ми розписалися і зареєстрували народження нашої Свєти. Потім я знову пішов служити, а Люба з донечкою жила біля своєї мами, аж поки я не повернувся. Згодом ми найняли кімнату в старенької одинокої бабусі в Карані. Там у нас народилася ще одна донька. Назвали її Валя. Тепер же маємо ще й трьох онуків, – сказав Іван Андрійович.
З усього помітно, що Любов та Іван Заруби товариські люди. Вони мирять з усіма своїми сусідами, а особливо – із Любов’ю Тенетко.
– Сусідка Люба – щира і відкрита людина, тож в нашому домі вона завжди бажана гостя. Підтримує мене в усьому. Коли я кажу їй, що корови тримати вже не буду, вона завжди повторює слова свого вже покійного батька: "Воно скаже, коли годі". Недаремно кажуть, не вибирай хату, а вибирай сусіда, – сказала наостанок Любов Заруба.
