18 лютого на 77-му році життя померла Галина Тіхонова, одна з найуспішніших вчительок школи в Студениках, де вона працювала із 1967 до 2004 року. За цей час здобула не лише репутацію гарного педагога, а й знайшла двох справжніх подруг. Уже пенсіонерки, раніше вчительки молодших класів Роза Богуш та Віра Остапенко нещодавно прийшли до Студениківської школи, де майже дві години ділилися спогадами про свою подругу. Журналіст Переяслав.City вибрав найцікавіше з їхньої розмови.
Роза Богуш (79 років): Я її ще зі шкільної парти пам’ятаю, бо старша від неї на три роки. У неї така гарна коса була! Вона виросла в бідній, але трудовій сім’ї, хатинка в них була ніби на курячих лапках, але акуратненька. Навчалася вона гарно, мала аналітичний склад розуму, легко давалася математика. Закінчила Переяслав-Хмельницьке педучилище, а потім її на рік чи два відправили в Чернігівську область. А в 66-му прийшла в нашу школу піонервожатою, згодом їй дали свій клас.
Віра Остапенко (70 років): Микитівна до нас прийшла, коли я була в десятому класі. Ми класом їздили концерти давати, щоб заробити гроші на випуск (це моя ідея була), і вона з нами також їздила. Тому я так точно запам’ятала. Хоч вона й була молодою, її всі дуже любили й поважали. А коли я після свого третього курсу приїхала на практику, то сама просилася у її перший клас. Тобто спочатку вона стала моєю наставницею, а вже потім подругою. Після навчання я поїхала в Одеську область, а повернулася аж у 76-му і тоді наші з нею дороги знову зійшлися. Нас у Жовтневій школі було три вчительки молодших класів: я, Микитівна та Роза Семенівна, й ми неабияк здружилися.
Послухати спогади подруг прийшли й інші вчителі
Р.Б.: А як нас називали в районо? Жовтневські пташки чи бджілки. Казали, що ми були найсвітліші й такі трудівниці.
Журналіст: А якою вона була в роботі?
Р.Б.: Як кажуть, педагог від Бога. Була вимогливою до учнів, але не така, що кулаком по столу. Ще вона була головою профспілкової організації, завжди її викликали виступати на пленуми. Її виступи – хтозна, звідки воно бралося.
В.О.: Вона казала: «Отак мені одне слово, а потім воно саме в мене в голові стелиться, як доріжка».
Р.Б.: Раніше в піонери приймали лише в музеї Леніна в Києві. Й ми з Галиною Микитівною поїхали туди розвідати, коли ж наших дітей прийматимуть. А тоді вирішили: а чому б заразом не заїхати в інститут імені Горького (зараз – педагогічний університет імені Драгоманова – ред.)? Якраз встигли подати документи, потім склали екзамени і вступили обидві на факультет педагогіки та психології. Навчалися із 69-го до 74-го по суботах та неділях. Ото так ми наїздилися разом до Києва, здобули вищу освіту. А скільки ж іще було поїздок за обміном досвідом! Після уроків біжимо на трасу: Ірпінь, Обухів, Українка, Калита. Поночі попутками додому поверталися, а ще ж треба плани написати, зошити перевірити…
В.О.: Давайте до суті, бо ми так можемо довго балакати.
Р.Б.: У Галини Микитівни було багато відзнак. Мала звання «старший учитель», «вчитель-методист», «Відмінник народної освіти», була нагороджена грамотою Верховної Ради України, мала медаль Макаренка. Таку медаль отримували одиниці по всьому Союзу.
Журналіст: Серйозне досягнення. Чи через це вона не ставила себе вище в колективі?
Р.Б.: Ні, вона була простою, позитивною людиною. І діти, й вчителі її просто обожнювали. Вчителі ж не були якоюсь особливою кастою. Було, попораємо вдома корови, прийдемо в школу і обладнуємо класи, встановлюємо стенди, прикрашаємо стіни рушниками. А в хаті ж тоді не було ванни, туалету. То після корови помився водою з любистком чи ромашкою, а діти тоді питають: «Чим ви таким гарним пахнете?» (сміється).
В.О.: А скільки своїх меблів у школу перетягли! Потім розбирали їх й стенди робили.
Р.Б.: Ми ж і поза школою багато чого разом робили. У хорі, ансамблі виступали, у п’єсах грали, під час виборів проводили агітаційну роботу, так треба було. Раз на місяць обходили всіх батьків, перевіряли, в яких умовах діти живуть. А як короста, було, почалася, то боялися за дверні ручки братися, надягали рукавиці.
Журналіст: То якою Галина Микитівна була поза школою?
Р.Б.: Передусім була гарною господинею, були в них із чоловіком і свині, й корови, землі багато мали, ми разом сапали. Тоді модно було часто шпалери клеїти, то ми одна в одної клеїли, потім у інших людей толокою. Готувалися разом на весіллях чи похоронах… До речі, Микитівна завжди приходила на похорони, співчувала, але дуже боялася покійників.
В.О.: Приходить якось у школу, труситься, плаче. Ми до неї: «Та що ж трапилося?», а вона не може відповісти. Виявляється, у невістки Світлани вночі перейми були, відвезли у роддом, а вона так розпереживалася, що до ранку не змогла заспокоїтися. Дуже переживатільна була.
Р.Б.: Але намагалася тримати все в собі, нікого не хотіла навантажувати своїми проблемами. Втім, ми з нею настільки дружили, що могла розповісти щось особисте.
В.О.: А щодо того, як вона вміла зберігати чужі таємниці, то це, як кажуть, могила.
Роза Богуш та Віра Остапенко пригадали чимало про свою подругу
До кабінету, де ми спілкувалися прийшло кілька вчителів школи, щоб побачити колишніх колег і послухати їхні спогади.
Завуч школи Галина Тиха згадала й своє про Галину Тіхонову: У таборі відпочинку ми відвезли дітей на озеро. І вона сидить зі мною біля озера й повторює: «Ой, Галочко, ой, Галочко, сьогодні ж мій Володічка повертається з армії». Як вона любила свого сина! Але при цьому була настільки дисциплінованою. Зараз би будь-хто з такого приводу відпросився – який там табір? Ні, до кінця робочого дня вона добула, потім побігла додому.
Р.Б.: Ми були віддані роботі, всі. Але для Микитівни було характерно, що її учні мають бути найкращими. Стояти вони повинні лише попереду, на святі виступають найкраще.
В.О.: А я оце ще дещо пригадала. Один чоловік із Києва привіз на деякий час сина до баби в Студеники. Він трохи мав повчитися в нашій школі. І вийшло, що потрапив у клас до Галини Микитівни. Вона чудово влила його в колектив, допомогла як могла. Батько зрадів, що дитина була доглянута та навчена, тому приніс Микитівні у знак вдячності квіти та коробку цукерок. І як звелися вони вдвох: та не хоче брати, бо просто виконала свою роботу, а той не хоче поступатися, бо від душі прагне зробити приємне. Він уже й не знав, куди діватися з тими цукерками, поки хтось не запропонував роздати дітям.
Журналіст: Коли ви всі пішли на пенсію, як склалися стосунки?
В.О.: На вулиці часто зустрічалися. Але я після школи (пішла на пенсію 2004 року – ред.) на п’ять років поїхала в Київ, то вважай, що мене тут не було.
Р.Б.: Бачилися, коли треба було допомогти по господарству або якесь горе. Завжди питала: «Розочко, як ти, сонечко? Як діти?». Привіт всім передавала, світлою вона була до останніх днів життя.
Журналіст: Як дізналися про її смерть?
Р.Б.: Перед цим вона злягла і я хотіла її провідати. Але рідні сказали, що вона не хоче нікого бачити. «Дайте мені спокійно заснуть», – отак вона говорила. А вже потім мені Володя розповів: «У час ночі зайшов, мама спала, зайшов в три – лежить впоперек ліжка, уже все». Думаю, піду на похорон, але не буду дивитися, щоб вона запам’яталася мені, якою була. Але все-таки як не подивитися? Постояла над нею, згадала все-все-все. Це був напрочуд світлий день, стільки людей прийшло її провести. Я на кладовище не пішла, бо тиск піднявся. Як же Володя за нею плакав… Запрошував мене на обід, але я сказала: «Синок, зараз погано почуваюся. Якщо на сорок днів все буде благополучно, то прийду».
В.О.: Я не змогла на похорон піти, важко мені таке бачити. Краще до могилки на кладовище.
