Катерина Бондарчук свого часу переїхала із селища Володарка, що поблизу Білої Церкви, до Переяслава, щоб навчатися у місцевому педуніверситеті. Зараз вона працює вчителькою математики та інформатики у ЗОШ №1, виховує двох синів – 11-річного Богдана та 9-річного Костянтина. «Ніколи не шкодувала про вибір професії. Найголовніша мотивація для мене – це вихованці. Якщо побачу, що з них виростуть хороші люди та фахівці, то це все недаремно», – зізналася журналістові Переяслав.City. Також розповіла про шкільні будні, сучасних дітей та особисте життя.
Вчителька для сестер
Катерина Бондарчук: «Перша школа через те й перша, що повинна бути найкращою у всьому»
– У нашій сім’ї я найстарша із трьох доньок, – розпочала Катерина Бондарчук (31 рік). – У дитинстві ми постійно гралися у школу. Я завжди була вчителькою: диктувала диктанти, приклади задавала. А коли навчалася у Володарському ліцеї (зараз він уже не працює), моїм класним керівником та вчителем математики була Ядвіга Гнатівна, яка розвинула моє прагнення до професії вчителя. Мені подобався стиль її викладання, вона більше спиралася на життєві приклади.
У мене постав вибір: бути вчителем математики чи англійської мови. Обидва ці предмети подобалися. А англійська ще й могла знадобитися у професії стюардеси, якою я тоді також мріяла стати. Все ж обрала математику й вступила у переяславський університет. Закінчила школу із золотою медаллю, а потім у 2010-му – університет з відзнакою.
Під час навчання в університеті у мене народилося двоє дітей. Молодший – коли була на п’ятому курсі. Тож це означало, що три роки слід було сидіти вдома в декреті. Старшого сина водила у садочок «Сонечко», який біля першої школи. Виникали думки: «Оце якби в цю школу потрапити. Як би зручно було». Якось воно маякнуло в голові й забулося. Звичайно, я подавала свої дані у міський та районний відділи освіти, щоб мене інформували про вакансії. На початку вересня 2013 року мені зателефонували із першої школи. Я не повірила власним вухам, це ж лише у мріях було. Ще й перепитала: «Це та школа, що біля «Сонечка»?». Пройшла співбесіду і наступного дня вийшла на роботу. Два роки викладала лише математику. Згодом через те, що були проблеми із вчителями інформатики, мені запропонували взяти і цей предмет. У дипломі вказано, що можу працювати вчителем математики та інформатики.
У школі знайшла другу сім’ю
Коли приїхала до Переяслава, то спочатку орендувала квартиру. Познайомилася з майбутнім чоловіком, переїхала до нього. Три роки тому ми розлучилися. Скоро буде рік, як він помер. Наразі знімаю квартиру, живу із синами. Кудись переїжджати звідси не збираюся. У Переяславі тепер все моє життя: тут народилися і навчаються діти, тут моя улюблена робота. Спершу мене неабияк тягнуло додому, а тепер просто хочеться побачити маму. Стараюся влітку обов’язково з’їздити додому і посеред навчального року, якщо виходить. Хлопці повиростали, то дорога за трьох виходить до тисячі гривень. Ну і з порожніми руками не поїдеш же.
За десять років життя із чоловіком хороші моменти, безумовно, були, однак в кінці погані переважали. Хлопці брали негарний приклад, дивлячись на поведінку батька, і це дуже лякало. Під час судового процесу щодо розлучення мене підтримала дирекція школи. Та й не лише в ті складні моменти. Мабуть, ця робота, ці люди дані мені Богом. У школі моя друга сім’я… Не можу далі говорити про це, бо розплачуся.
Мені треба, щоб усе завжди було правильно. Після кожного уроку аналізую, що пройшло так, а що не так. А перший урок в школі був у восьмому класі. Я переживала, щоб не бути гіршою за попередню їхню вчительку. У класі була тиша. Так зазвичай буває на перших уроках, дітям же треба проаналізувати вчителя, його стиль розмови, вимоги тощо. Мабуть, вони були налякані не менше від мене. А на наступних уроках ми вже почувалися спокійніше, вільніше. На щастя, учні мене сприйняли добре. Я така людина, що за все переймаюся. У моєму пеналі постійно є 5-6 ручок, ношу із собою купу листочків. Діти знають, що все це можна у мене взяти, якщо забули.
Катерина Бондарчук – класний керівник 8-А класу
У перший рік моєї роботи директорка могла прийти на урок будь-коли. Потрібно ж було перевірити, кого взяли вчителювати. Звичайно, я переживала, готувалася, мабуть, більше ніж потрібно. Тоді я була недостатньо впевненою у своїх можливостях. Коли директорка викликає, щоб розповіла їй про свої уроки, то чомусь відразу починаю говорити про недоліки. А може, й треба акцентувати увагу на успіхах. Як кажуть, не існує межі досконалості. Я вважаю, що перша школа через те й перша, що повинна бути найкращою у всьому.
Торік щодня у мене було 7-8 уроків. А через класне керівництво інколи й довше затримувалася на роботі, якщо траплялися якісь непередбачувані обставини. Коли приходжу додому, зі своїми дітьми роблю уроки. А потім же треба підготуватися до власних на наступний день. Виходить, що уроками я займаюся цілодобово. Дуже люблю свою роботу, інакше не віддавала б їй майже весь свій час. Зарплата у мене 9600 гривень, це хороші гроші, гріх жалітися.
Із учнями вчителька має дружні стосунки
Моє головне завдання – не відбити у дитини бажання навчатися. Потрібно передусім розібратися, який рівень знань та характер у кожного учня. На когось не можна підвищувати голос, бо плакатиме. На іншого навпаки, варто прикрикнути, бо інакше не доробить завдання. Педагог може або мотивувати дитину, або завищувати її самооцінку. Тому тут інколи йду на поступки. Якщо, наприклад, відмінник відповів на вісім балів, я ж не можу невиправдано завищити оцінку. Однак він може попросити не ставити оцінки і дати йому змогу до наступного разу краще підготуватися. Бо, буває, поставиш дитині низьку оцінку, а на наступному уроці вона й голови не підніме. Також я ніколи не нав’язую своїх тем для певних творчих завдань. Приміром, у проєкті з інформатики учень хоче розповісти про власне хобі, а не, скажімо, про переяславські музеї. То чому йому забороняти? Головне – щоб отримував задоволення від підготовки проєкту.
Страх перед випускним
Намагаюся будувати з дітьми дружні стосунки, однак не панібратські. Люблю, коли вони розкриваються переді мною. Видно, коли дитину щось турбує. Можу залишити її і поцікавитися, що трапилося. Якщо можу чимось зарадити, то зі шкіри вилізу, але допоможу. Нехай це й не пов’язано із навчанням.
У моєму 8-А класі – демократія. Якщо приймаємо рішення, наприклад, куди поїхати, то накидаємо кілька варіантів і голосуємо. Я лише пропозиції висловлюю, але не наполягаю. Це ж для них поїздки, а не для мене.
Це перший клас, у якому я класний керівник. Дуже прикипіла до них. Спочатку всім говорила, що маю 28 дітей: 26 у класі та двох удома. Зараз у класі навчається 22. Наша директорка добре відчуває вчителів та учнів. Вона знає атмосферу кожного класу і підбирає для нього відповідного за характером керівника. Тому й виходить так вдало.
Рік тому у мій день народження в мене був урок зі своїм класом. Заходжу в клас, немає нікого. Зрозуміла, що вони придумали якийсь сюрприз. Вони креативні, люблять всякі такі штучки. Трішки віддалік на тумбочці чийсь телефон залишили, щоб знімати мою реакцію. На столі була записка, текст – у стилі казки про нас усіх. Поначіплювали по школі стрілочок із загадками і за ними я мала їх шукати. Ще й домовилися з учителем музики, щоб дозволив заховатися в актовому залі. Зрештою я їх знайшла, вони заспівали мені пісню, подарували квіти, привітали. Так, урок випав. Але ж ми все наздогнали, а приємні спогади залишилися назавжди.
На роботу – як на свято
Дівчат у моєму класі більше, тож здається, що хлопці їх наче трохи бояться – тримаються подалі. Однак помітно, коли хтось комусь подобається. Коли на початку семестру розсаджую їх за парти, то через записочки роблю опитування, хто з ким хоче сидіти. Але зазначаю, що дівчинка обов’язково має сидіти з хлопчиком. Зрозуміло, що пишуть того, хто подобається. Буває, кажуть: «Я не буду з нею сидіти». Та я ж знаю, що вона йому подобається. Є у нас хлопчик і дівчинка, які симпатизують одне одному, проте при цьому найбільше прискіпуються одне до одного, наче змагаються між собою.
Найбільше я боюся закінчення дев’ятого та одинадцятого класів. Після дев’ятого піде частина дітей, а після одинадцятого – взагалі всі. Не хочеться їх відпускати. Перший клас запам’ятається на все життя, усіх наступних учнів порівнюватимеш із ними. Це ж, коли буде випускний, класний керівник повинен слово сказати, а я без сліз не зможу цього зробити.
Сучасні діти значно критичніше мислять, на відміну від нашого покоління. Зараз для них доступний інтернет, де вони дізнаються про все. У деяких темах вони можуть бути обізнанішими за вчителя, сміливо вступають у дискусію. Коли я почала викладати інформатику, то боялася, що мене спитають те, чого не знаю. Діти ж дуже добре розбираються у комп’ютерах. Тим паче, у комп’ютерних технологіях все оновлюється буквально щомісяця. Тому й для мене це мотивація не зупинятися в розвитку.
Діти здаються дорослішими порівняно із нами у цьому ж віці. Вони по-дорослому міркують, обговорюють інші теми. Вони років на два-три випереджають моє покоління. Мабуть, все-таки правда, що наші діти кращі за нас.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
