В умовах карантину під час епідемії коронавірусу важко спрогнозувати, чи зможуть українці влітку відпочити за кордоном чи принаймні на вітчизняних курортах. Одне відомо точно – так, як раніше, не буде. Тому останнім часом люди часто поринають у спогади, зокрема, публікують у соцмережах свої фото з попередніх відпусток. Журналісти Переяслав.City запропонували мешканцям Переяславщини, як мовиться, копнути глибше й пригадати, як та де вони відпочивали, будучи дітьми.
Ніна Бойко, 59 років, с. Вінинці:
– Моє дитинство у 1960-х минуло в Зарубинцях. Тож передусім згадую купання в Дніпрі. Дуже любили, коли річкою пропливали швидкі «ракети» чи «метеори» – так гарно було поплескатися на хвилях, які вони наганяли. Любили, сидячи на схилі, спускатися із Зарубинської гори прямо до води. Взимку з гір спускалися на санках, спуск довгенький, аж дух захоплювало, зате як же важко було потім витягувати догори ці величезні дерев’яні, призначені для перевезення вантажів, санки! А ще була така забава – розбивати балабухи: після сильних злив потоки води прикочували до підніжжя гори велетенські, діаметром до
Катерина Купрійчук, 66 років, с. Сомкова Долина:
– Моє дитинство, можна так сказати, пройшло на пасовищі у рідному селі. Із п’яти років я зі своїм, вже покійним, братом Іваном щодня у сезон пасла сім корів – і своїх, і чужих. За це отримувала 12 рублів на місяць. За ці гроші мама купляла мені платтячка. Було, приженемо худобу на обід, а самі гайда на річку Сага купатися. А загалом я, та й мої ровесники, зростали слухняними і працьовитими. Ми більше часу проводили надворі, а не за комп’ютерами, що притаманно теперішнім дітям. До слова, у класі нас було понад тридцять учнів і майже всі вони стали успішними людьми. Принаймні я вивчилася на фельдшера-акушера. Працювала за фахом і в селі, і в інституті імені Шалімова.
Василь Ковальчук, 60 років, місто:
– Я виріс у селі Перга на Житомирщині, там є дві річки: Перга і Уборть. Отам ми й відпочивали: все дитинство так минуло. У нас казали, що там хлопчаки вчилися ходити, курити і плавати одночасно (сміється). Плавати я навчився років у п’ять, ще до школи точно. Спочатку по-собачому, а тоді вже старші показали, як по-справжньому. Будинок наш стоїть під лісом, так ми там свиней пасли. У селі тоді було багато дітей — велика компанія, то гралися у войнушку, на велосипедах ганяли. У мене класі десь у третьому свій уже був: саморобний, склав з батьком з різних запчастин. Правда, щодня його ремонтував, сам камери клеїв, а батько казав, що краще його машиною переїхать. То всі такі забави й були улюбленими.
Олександр Чорнишко, 46 років, місто:
– Ви запитали, а я оце подумав, що й справді улюблені місця були у дитинстві. Зараз, у дорослому віці, для відпочинку то часу не вистачає, то їдемо допомагати стареньким батькам дружини на Черкащину. Ну, а якщо плануємо відпочинок інколи завчасно, то у Єгипті чи Туреччині. У мальовничих місцях, що є навколо Переяслава, вже й не пам’ятаю, коли відпочивав. А от у дитинстві, юні роки тоді на Дніпрі, Трубежі не було місця, куди б ми з хлопцями не їздили. Проте найулюбленішим місцем для мене було лісове озеро біля об’їзної дороги. І досі думаю, що то була справжня перлина для міста. Чув, що його занапастили і там вже ніхто не буває. Дуже шкода.
Юлія Мокляк, 37 років, місто:
– У мого тата був моторний човен, і ми дуже часто відпочивали родиною на Трахтемирівському півострові. Влітку по кілька тижнів жили в наметах на Батурі або біля «роднічка». Пам’ятаю юшку з казанка, чай із чебрецем, шторм і... кліщів. Їздили на той бік Дніпра по абрикоси й шовковиці. Також майже кожного літа відпочивали родиною на морі на Одещині, в Татарбунарському районі. Жили в дерев’яних будинках, самі готували їсти. А одного разу поїхали на Азов, в Бердянськ: дев’ятиповерховий готель, фонтан у дворі, кінотеатр, чудова їдальня і кафетерій поряд. Після тієї поїздки я довго вважала Бердянськ найкращим містом на землі.
Ольга Черненька, 58 років, с. Помоклі:
– Я мало не втекла з піонерського табору «Артек». Мою маму, як передову колгоспницю, нагородили путівкою для дитини в той табір на березі Чорного моря. Я поїхала, але оскільки була малою, то дуже хотіла додому, писала звідти батькам листи, просила, щоб мене забрали, бо інакше втечу. Зрозуміло, що за мною ніхто не приїхав, я таки добула зміну, проте дуже сумувала. Мені хотілось до друзів – на вигін у Помоклі. У нас на кутку жило тоді зо двадцять дітей – ми грали в піжмурки, в квача, в м’яча. Було весело, і зараз у мене теплішає на душі, коли я згадую ті розваги. Зараз діти так не гуляють – піжмурки витіснили комп’ютерні ігри.
