Переяславець Петро Іванович Сенько 31 травня відсвяткував 70-річчя. Із журналісткою Переяслав.City охоче поділився спогадами — бадьорий та енергійний з ентузіазмом хвалився новими заняттями. У його житті було стільки всього, що можна книгу мемуарів писати.
— Петре Івановичу, життєлюбством у цьому прекрасному віці завдячуєте генам чи своєму характеру?
— У житті все має значення. Батько Іван Платонович був фронтовиком, інвалідом війни, прожив 91 рік і помер якраз на День перемоги. Мати Дарина Костянтинівна прожила 72 роки. Обоє працювали рядовими колгоспниками. Ми жили в селі Мервин на Вінниччині. Там школа початкова, то в середні класи я ходив у сусіднє село, а ще в іншому десятирічку закінчував. Був комсомольським активістом, спортсменом.
У батьківському дворі на Вінниччині з братовою родиною
— А вибір професії чим зумовлений?
— З дитинства мріяв стати вчителем фізкультури або головою колгоспу. У Вінницькому педагогічному зразу документи завернули, бо не вистачало двох фотографій. Вдома дядько каже: у футбол-волейбол зможеш коли завгодно грати, іди вчитися на агронома. Так я вступив в Уманський сільськогосподарський інститут.
— Не розчарувалися потім?
— Що ви, то було дуже правильне рішення! Бо інакше, де і ким би був зараз? Дивлюся на знайомих хлопців, які мали талант до спорту: у кращому разі торгують запчастинами чи будматеріалами. Я ж із дипломом вченого агронома за направленням відробив рік у колгоспі в Купчинцях на Вінниччині. Там одружився на своїй Галі, син народився, а через місяць, уже 22-річним, пішов в армію. Тоді хлопцю не служити — позор.
Молодший сержант Петро Сенько. 1974 рік
Я в Бологоє охороняв балістичні ракети типу «земля-земля». Пів року рядовим, затим молодшим сержантом, командиром відділення. То була перша школа і досвід керівництва: прийняття рішень, колосальна відповідальність за службу, за молодих хлопчиків. Армія мені допомогла сформувати характер, волю, рішучість.
— А на Переяславщину як потрапили?
— У нашій роті служив Микола Лісовий, і його армійські «діди» трохи штурхали, то я взяв його «під опіку». Відтоді дружимо, покумалися: я в них другу доньку хрестив. Микола Іванович у переяславському інтернаті учителем фізкультури працював, і коли я демобілізувався — покликав у гості.
Армійські друзі Петро Сенько та Микола Лісовий
У Купчинцях моє місце було вже зайняте, жили у тещі в приймах — втрачати нічого. У Переяславі пішов у райвиконком проситися на роботу, а там саме шукали головного агронома у Велику Каратуль, пообіцяли житло. То я забрав своїх і 1 липня 1974 року переїхав. Перші три місяці жили в старезній хаті без умов: дякую жінці, що не втекла з дитиною зразу! Згодом дали службовий будинок біля школи.
— А як збулася ваша мрія про голову колгоспу?
— Досить швидко. Вже через два з лишком роки мені запропонували очолити колгосп у Соснові. Правда, він був відстаючим: за показниками по молоку — в нижньому рядку турнірної таблиці району. Колгосп називався імені Леніна, то навіть збиралися перейменувати! І мене 27-річного, ще навіть безпартійного (у райкомі терміново оформили кандидатський стаж!), кинули його піднімати.
І найважчим було не в показниках розібратися, а налагодити стосунки з людьми. Як казали: будеш жорстким — проклянуть, будеш добрим — проковтнуть. В кожному селі зроду ситуацією управляли свої родинні клани. З Каратулі знав: з ними знайдеш спільну мову, робота піде. Там бувало, доїжджаєш додому і дивишся: чи хату ще не спалили? А то й підкидали з натяком мотузку з прив’язаним каменем. Проте прижився, з Каратулі їхав своїм.
Перша поїздка з дружиною в Сочі. Зима 1976 рік
Так і в Соснові — з людьми порозумівся через особистий приклад: зранку в корівнику головою павутиння знімав, на поле з першими трактористами виходив... За два роки колгосп піднявся з останнього місця в п’ятірку кращих серед 23 господарств. Затим мене забрали у Переяслав очолити управління сільського господарства, бо район по молоку пас задніх.
— І яка була ціна такої неймовірної кар’єри?
— Тоді її робили не за принципом кумівства. Я ж у районі був чужим: ні родичів чи друзів, які б замовили слово. Щоб стати якимось начальником, треба зарекомендувати себе в роботі і пройти горнило перевірок у різних інстанціях. Хоча насправді, тоді в кожного керівника району були свої любимчики. У голови райвиконкому Григорія Домніча в пошані Григорій Качкалда, у першого секретаря міськкому партії Григорія Пасічника в авторитеті Володимир Кролівець. Але обидва тоді чогось не пройшли в області. Я був третьою альтернативною кандидатурою, яку й погодили в обкомі партії.
У робочому кабінеті
Начальником управління сільського господарства я попрацював 15 років. І тоді чи не кожні три роки була реорганізація, але моє завдання не змінювалося. Ми тоді цілу революцію здійснили: започаткували голштинізацію молочного стада, реконструкцію ферм, створили обслуговуючі структури (сільгоспхімія, агробудмеханізація, міжколгоспбуд тощо). У район завезли перші комп’ютери і відкрили єдиний фінансово-розрахунковий центр. Загалом, за десять років такої роботи, у 1989-му, за досягнення в тваринництві наш район нагородили перехідним червоним прапором ЦК компартії України та ради міністрів УРСР. Це була дуже висока відзнака.
Роботу з кадрами теж оновили: для доярок проводили «вогники», привселюдно нагороджували кращих, аналізували роботу відстаючих. Вперше тоді я запровадив коефіцієнт трудової участі при встановленні окладів. Це був стимул для працівників, особливо молодих і перспективних.
Наприклад, для відомого в нас Валерія Сахневича, який був здібним, але вчитися не хотів. То саме зниженою зарплатою спонукав його здобути вищу освіту, і всі знають, чого він потім досягнув. Влаштовував я на роботу і шанованого нині Юрія Павлушка, котрий приїхав із Житомирщини, а в нас починав бригадиром тракторної бригади в Сомковій Долині. Так само успішний фермер Василь Скидан прижився на Переяславщині саме з моєї подачі.
— З вашими знаннями і можливостями могли «приватизувати» якийсь колгосп і бути нині аграрним магнатом. Чому пішли у фермери?
— Землю першим фермерам я роздавав ще будучи начальником управління. Правда, поля їм колгоспи віддали ті, що були десь далеко, зайві, неродючі. З тих першопрохідців досі господарюють одиниці. На початку 1990-х, коли почалася епоха демократії і лопнула адміністративно-командна система, я перейшов заступником керівника райвиконкому. Але така робота була мені не до душі, і я пішов директором радгоспу «Переяславський» — керував шість років, до 2000 року.
Директор АФ "Радгосп "Переяславський" Петро Сенько (ліворуч) та головний агроном Анатолій Біляй на полі щойно посіяної кукурудзи
Коли почалася реформа господарств, старіші керівники розгубилися, багато їх так і не змогли пристосуватися до нових реалій. Для мене ж у тій політиці земельної реформи, розпаювання і приватизації було багато невідомості й ризиків. Я запросив з радгоспу близько 50 працівників з паями і створив ПП «Агрофірма «Борисівська». Вже після того організував своє фермерське господарство «Берегиня», почав вирощувати овочі.
— Чи не шкодували, що не скористалися нагодою, а вас обійшли ваші ж протеже?
— Жодного разу не пошкодував і не позаздрив. У свій час пройшов різні посади, навіть у Москві з докладами виступав, хіба що міністром сільського господарства не був (сміється). У ті роки я не ризикнув узяти великі масиви землі, бо, чесно, — пожалів себе, своє здоров’я і рідних. Не гонився за великою наживою, а державна нестабільність таки насторожувала. Та й 50 га овочевого поля, це як тисяча гектар зернових — спокою не мав. Зараз «Берегиня» займає високі позиції національних рейтингів — мене це задовольняє.
Капустяне поле фермера Петра Сенька. 2010 рік
— Ваші діти продовжують родинну справу?
— Син Ігор та донька Вікторія — хороші і розумні діти, але професію обирали самі. Ігор військовий, служив у Харкові у ПВО. Коли армія розвалилася, перейшов в СБУ і в 40 років звідти вже полковником вийшов на пенсію. Здобув ще юридичну освіту і зараз працює в Києві виконавчим директором великої аграрної фірми — часто телефонує: радиться, консультується. Невісточка Валя теж юристка. А внук Діма навчається в університеті ім. Шевченка на фізматі — захопився ядерною фізикою.
Вікторія живе в Переяславі, працює керівником апарату в суді. Внучка Альонка також стала юристкою, працює в Студениківській громаді. Вони з чоловіком живуть у колишній нашій квартирі в «ведмежому» будинку. А ось зять Сергій — моя права рука, заступник у «Берегині». Сам сідає і в комбайн, і в трактор — технічно дуже грамотний. І він єдиний із родини, хто допомагає вести фермерство.
Ювіляра привітали великою родиною
— Петре Івановичу, рідні не дорікали, що ви все життя при посадах, а статків великих не нажили?
— Та все ми маємо! У справах їжджу китайським джипом, є і парадний шестисотий Мерседес! У 2000 році справили новосілля у власному будинку — п’ять років зводив. Свого часу як начальник управління місту передав 1100 га радгоспної землі під забудову масивів Тепличний, Борисівське поле та інших, навіть вулиці сам називав. Коли ж самому довелося, то ділянку в загальну чергу отримав у міськраді, де дали — на Набережній.
Новосілля у власному будинку на Набережній. 1996 рік
Дружина Галина Дмитрівна має музичну освіту, але в Переяславі тоді роботи за фахом не знайшлося, то працювала до пенсії в диспетчерській управління сільського господарства. Через це мав клопоти, перевірки, але ніякого компромату накопати не могли. Та що там, тоді управління контролювало чорнобильське будівництво в районі, я підписував підрядникам процентовки — мільярди державних грошей через руки пройшло! Одначе ж і в голову не приходило, щоб якісь «відкати» на цьому заробити — і ми, і часи були не ті.
— Тепер на відпочинок маєте більше часу?
— Ще минулого року не пропустив жодної гри у волейбол: всі роки граю в команді з ровесниками. Цього року ще сезон не відкривали. Років чотири тому з’їздили з дружиною в Єгипет, але більше мені там нічого робити. За потреби відпочиваємо у вітчизняних санаторіях.
На відпочинку в Одесі. Оперний театр. 1982 рік
Три місяці тому нарешті купив собі перший смартфон. То тепер засиджуюся і до півночі у фейсбуці — затягнуло «по вуха»! Маю вже понад півтисячі підписників, багато коментую. Для мене це якась можливість бути соціально активним — це теж стимул багато думати, читати, аналізувати. А звичка молодості лишилася — вставати о п’ятій ранку і зустрічати схід сонця. Все це, мабуть, і тримає у формі.
