Ольга Петрівна Чепіга
1 липня 1942 р. – 13 травня 2020 р.
Ольга Петрівна Чепіга народилася 1 липня 1942 року в селі Радянське (нині Соснівка) на Переяславщині. Випускниця Соснівської школи 1960 року. Закінчила Переяслав-Хмельницьке педучилище, Київський державний педінститут імені М.Горького.
З 1962 року працювала вихователькою у дитсадках Ворзеля і Переяслава, з 1970 – завідувачкою дитсадка №3, а з 1974 – завідувачкою дитсадка №7 («Берізка»). У 1984-му очолила райком профспілки працівників освіти, з 1988 по 1997 роки була завідувачкою організаційно-педагогічного відділу Будинку вчителя.
Має ряд відзнак, зокрема – "Відмінник народної освіти УРСР" (1980 р.).
Чоловік Іван Чепіга – пенсіонер, працював водієм «швидкої» допомоги. Донька Ірина Доброскок – доктор педагогічних наук, професор, завідувачка кафедри професійної освіти Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Внучки – Стефанія та Анастасія. Правнуки – Сергій та Аріана.
Померла Ольга Чепіга 13 травня 2020 року.
«Мама любила життя і прагнула все зробити першою і якнайкраще»
Минає 40 днів від нашого земного прощання із неймовірною прабабусею, найтурботливішою бабусею, найкращою матусею – Ольгою Петрівною Чепігою. Наші душі кричать від болю втрати, очі повняться слізьми, та втіха в тому, що в кожній дрібниці нашої буденності присутнє яскраве світло її енергії.
Прабабуся, Бабуся, Мама, Донька, Дружина, а ще – подруга, землячка, голова вуличного комітету, фундатор благодійного фонду, громадська активістка, депутат, колега, наставник, керівник. Усі життєві ролі виконано якнайкраще!
Людина душі, емоційна, яскрава. Вона любила життя і повсякчас змагалася з часом − встигнути все зробити першою і якнайкраще.
Згадують Ольгу Петрівну добрим словом батьки, вихованці, колеги із закладів дошкільної освіти Переяслава. Саме у дитсадку №7 мама змогла втілити найбільше творчих планів, віддаючи душу, натхнення, енергію дітям, колегам. Колектив садочка «Берізка» упродовж 10 років тримав лідерські позиції у всіх тодішніх професійних змаганнях, був показовим в області, щороку мав нагороди та відзнаки. Мама пишалася, що з її дорослих вихованців (молодих вихователів) двадцять стали завідувачами і методистами закладів освіти Київщини.
Її пам’ятають і дорослі, і діти. Враховуючи, що дитсадок «Берізка» був у той період найбільшим дошкільним закладом, понад 450 переяславських сімей стали членами його величезної родини.
Очолюючи райком профспілки працівників освіти, Ольга Петрівна була захисником професійних інтересів, наставником молодих дошкільників, вчителів міста і району, позиціонувала освіту в міській раді, виконкомі, три скликання виконувала депутатські повноваження.
«Чужих» проблем для Ольги Петрівни не було і в період заслуженого відпочинку. На пенсії головною стала турбота про земляків із рідної Соснівки. Упродовж 11 років разом із однокласниками, друзями, земляками здійснювала проєкт із відновлення Меморіалу Слави в селі. І ще багато планувалося зустрічей земляків…
Подароване тобою буде тобі повернуто! Так і добрі слова в памʼять Мами, слова підтримки до нашої родини від переяславчан, рідних і близьких, колег, однокласників, друзів і просто знайомих повернуться до всіх вас, рідних нашим серцям.
З вдячністю від родини донька Ольги Петрівни Чепіги − Ірина Доброскок
BGImage
BGImage
У грудні 2018 року відбулася зустріч колишніх працівників дитсадка «Берізка». У залі зібралися 28 ветеранів праці.
Ініціатором зустрічі виступила перша завідувачка дитсадка Ольга Чепіга.
Після теплих вітань і обіймів усі сіли за щедро накритими столами. А далі спогади, спогади…
"ЦВІЛА РОМАШКА В ПОЛІ НА МЕЖІ..."
Спогади колег та друзів про Ольгу Чепігу
ОЛЬГА ГАРАГА, завідувачка стаціонарного відділення для проживання одиноких непрацездатних громадян районного територіального центру в Ташані:
– Ми працювали з Ольгою Петрівною в дитсадку №3, і коли відкрився дитсадок №7, вона забрала мене туди вихователем. Я любила проколювати вуха для сережок і колегам, і дітям. Ольга Петрівна сміялася: «У нас у колективі є золотар». Вона вміла організувати людей і навчити, мудрішого керівника я не зустрічала. Знала поіменно всіх дітей і дуже дбала про них. Якщо вихователь робив щось хороше, цікаве для діток, була готова його розцілувати. Ольга Петрівна любила квіти, особливо ромашки. Приділяла багато уваги озелененню території дитсадка. Буде їхати повз ліс, накопає конвалій, горицвіту, і ми всі разом садимо. А півоній стільки було! І з Радянського, і з інших сіл району вона привозила багато квітів. Ольга Петрівна гарно співала, була учасницею вокального ансамблю «Веснянка». Її улюблена пісня була «Ромашки спрятались».
НІНА МИКОЛАЄНКО, директор закладу дошкільної освіти «Сонечко»:
– Я прийшла в дитсадок №7 в 1978 році на підміну під час відпусток. Старалася, не шкодувала сил. Ольга Петрівна це помітила і взяла мене на постійну роботу. Може, комусь вона здавалася строгою, але не мені. Вона була строгою до тих, хто не хотів працювати. І до робітників кухні ставилася вимогливо. Бувало, о п’ятій ранку прийде і перевірить, чим вони займаються.
Ольга Петрівна вимагала, щоб у кожній групі жила якась тваринка. Зараз вихователі не хочуть такого клопоту, а ми доглядали за морськими свинками, хом’ячками, папугами. Пам’ятаю, що в заклад от-от мали прийти з перевіркою. А в нашій групі потік акваріум. Ми швидко зробили з акваріума тераріум, посадили туди жабу, увімкнули підсвітку. Комісія заходить: «Така краса!» Тільки вийшли, жаба як вистрибне, діти як запищать. Викручувалися як могли, бо не хотіли підвести керівника. З Ольгою Петрівною ми завжди підтримувала хороші стосунки. Я їй дуже вдячна, бо перші уроки трудового життя отримала саме від неї.
ЛЮБОВ ТОМЕНКО, директор закладу дошкільної освіти «Любавонька»:
– Я закінчила педучилище. Місця вчителя початкових класів у школах не було, тому в 1978 році пішла в дитсадок №7. Ольга Петрівна була фанаткою своєї справи. Я приходила на роботу о 7 годині, вона вже була там. Оскільки я була молодим спеціалістом, без досвіду, вона намагалася мене всьому навчити. Могла пів дня спостерігати за моєю роботою, а потім аналізувала по повній програмі. Її і боялися, і разом з тим поважали, цінували. Вона була вимоглива до всіх і до себе в першу чергу. Любила бути першою, і наш дитсадок завжди перемагав у професійних змаганнях. То був період дефіциту, і дістати товар могли тільки «по блату». Ольга Петрівна мала зв’язки, вміла домовлятися, якщо їхала на базу, ніколи не поверталася з порожніми руками. Вона не вміла довго сердитися, не була мстивою. Тут вилаяла, минуло 10 хвилин, вона вже забула. Завдяки Ользі Петрівні і я стала директором закладу. У неї навчилася мудрості, порядку, підходу до людей.
АНЕЛІЯ КОВАЛЬСЬКА, директор Будинку освіти:
– Я в Переяславі з 1974 року, і з тих пір знаю Ольгу Петрівну. Вона була енергійною сильною жінкою, мала чудові організаторські здібності. Перед виходом на пенсію Ольга Петрівна працювала в Будинку освіти. Ми могли відверто, по-дружньому поговорити. Вона любила розповідати про своїх внучок, пишалася ними. Знаю, що Ольга Петрівна була хорошою господинею. Вона ділилася з нами рецептами страв. Коли щось смачне готувала, приносила і пригощала. У неї була фірмова страва – шарлотка. І на свята ми завжди просили: «Ольго Петрівно, приготуйте шарлотку». Я такої смачної більше ніде не куштувала. Ми ставили спектаклі для дітей, і вона могла придумати щось незвичне. Любила подорожі, організовувала екскурсійні тури. Ще такий цікавий факт: Ольга Петрівна любила їздити на велосипеді.
ВІТАЛІЙ ІВАЩЕНКО, Заслужений будівельник України, голова ГО «Старий Дніпро»:
– Ми познайомилися, коли мої діти пішли в дитсадок «Берізка». Це були часи, коли влаштувати дітей у садочок було непросто. Поспілкувався з Ольгою Петрівною, і вона взяла дітей. Я тоді працював заступником директора швейної фабрики. У працівниць фабрики найбільшою проблемою було – куди подіти дітей. Деякі жінки брали діток на роботу. Інколи я звертався до Ольги Петрівни, щоб вона допомогла з влаштуванням у дитсадок. І вона сприяла, була чуйною людиною. Я теж допомагав закладу, чим міг. Коли матеріалами, коли роботою.
ЛЮБОВ БОРИСОВА, голова ОСББ «Дружня родина»:
– Моя свекруха Лідія Трохимівна Борисова працювала в «Берізці» музкерівником з дня його відкриття. Жили ми разом, і я бачила, як вона ретельно готувалася до святкових заходів. У дитсадочку свята були на високому рівні. Ольга Петрівна відвідувала кожну репетиції, за все переживала. Зі слів Лідії Трохимівни, працівники її не так боялися, як поважали, і їм було соромно підвести керівника. Коли моїй доньці Ярославі був рік (суддя Ярослава Керекеза – авт.), я віддала її в «Берізку». Сама стала головою батьківського комітету і познайомилася ближче з колективом і керівником закладу. Ольга Петрівна була на своєму місці, прикладом в усьому. Мене завжди дивувало, що вона знала кожну дитину по імені та з якої вона групи. Потім і мій син Володимир пішов у садочок. Одного дня я прийшла забирати його із дитсадочка, і Ольга Петрівна покликала мене до себе. Сказала, що був медичний огляд, і у Володі виявили проблеми із серцем. Порадила поїхати в інститут Амосова і допомогла нам потрапити туди на прийом. На щастя, хвороби не виявили. Але мене тоді вразила небайдужість Ольги Петрівни до мого сина.
ВІРА МОЙСІЯХА, колишня колега:
– Ми живемо поряд із дитсадком №7, і коли він відкрився, я попросилася туди помічником вихователя. Ольга Петрівна взяла, хоча й сумнівалася, бо в мене були малі діти. Згадую її як добросовісну, вимогливу й справедливу людину. Не було такого, щоб вона нападала на когось без причини. Зізнаюся, я любила в’язати на роботі, хоча не можна було. Ольга Петрівна знала. Якось на зібранні каже: «Знаю, що Віра Костянтинівна в’яже на роботі, але подивлюся, який у неї порядок, і не можу придратися». Я її любила, і вона мене поважала за старанність. Пам’ятаю, як у дитсадок привезли багато троянд, ми садили їх по дощу, і Ольга Петрівна разом з нами. Ще був випадок: взимку пішов дощ, і на молоденьких берізках сосульки понамерзали. Ольга Петрівна каже: «Дівчата, ідіть і позбивайте сосульки, щоб гілки не поламалися». І ми робили, бо поважали керівника.
ЛІДІЯ ГРИГОР'ЄВА, подруга дитинства:
– Ми народилися в одному селі, були сусідами. Наші бабусі товаришували, і ми також. Шкодливими були (сміється). У них ріс кущ червоної смородини. Це зараз нею нікого не здивуєш. А тоді ми підслідили, що ніхто не бачить, і обірвали його. Якось селом йшли чоловіки на полювання, з рушницями. Ми до них прив’язалися. Дядьки побачили, рушницями нам пристрахали. Потім попало нам вдома! А згодом моя родина переїхала до Києва. Ми з Олею не бачилися 50 років. Зустрілися на зустрічі земляків. З того часу часто в неї гостювала, ми багато спілкувалися телефоном. Я допомагала їй організовувати зустрічі земляків, колег. Оля була людяна, любила людей, хотіла обігріти весь світ. Багато розповідала про внуків, правнуків.
