Цьогоріч через карантин поминальні дні перенесли на Троїцьку батьківську поминальну суботу (6 червня). Поминати померлих родичів, зокрема, дозволили й на території зони відчуження Чорнобильської АЕС. В’їзди у виселені свого часу населені пункти Поліського та Чорнобильського районів були відкритими 6 і 7 червня. Одного з цих днів на своїй малій батьківщині побувала журналістка Переяслав.City разом зі своїми колишніми односельчанками Галиною Зевіною і Вікторією Гаркушею (вони рідні сестри) та сином Вікторії – Олександром. Їздили легковиком "Рено". Його власник, він же наш водій, Володимир Латишов, хоча й не уродженець Київського Полісся, та від побаченого у тім краї, сумував не менш аніж ми – його колишні мешканці. Особливо щеміли наші серця, коли бачили наслідки пожежі, яка сталася там у квітні цього року. Та про все по черзі.
У дорогу вирушаємо о шостій ранку. Як і завше, робимо традиційну зупинку в зоні відпочинку біля знаменитого "чайника", що неподалік селища Димер. Підкріплюємося бутербродами та ще гарячою картоплею, яку рано-вранці приготувала Вікторія, і вирушаємо далі. Минає кілька годин і ми на КПП "Поліське". Вартові, дізнавшись про мету нашого візиту, видають нам талон-путівник. У ньому значиться дата та час нашого заїзду в радіаційну зону, марка та номер автомобіля, ім’я водія, кількість людей, звідки ми приїхали та куди їдемо. На звороті – пам’ятка відвідувачу цієї вже давно безлюдної місцевості. В ній написано про те, як безпечно там поводитися та о котрій годині потрібно залишити зону. Між іншим, чотири роки тому, коли я зі своїми родичами їздила у свої Буда-Варовичі, на цьому пропускному пункті нас пропустили без жодних запитань щодо того, куди і чому ми їдемо.
Мандруємо далі і милуємося такими рідними нам пейзажами. Час минає веселенько, аж ось... пейзаж за вікном нашого легковика різко змінюється. Ми бачимо обгорілі дерева, що ростуть обабіч дороги і уявляємо масштабну пожежу, яка у квітні тривала там понад десять діб. (Про цю подію розповідали чи не усі ЗМІ нашої країни, і навіть закордонні). Ми із сумом дивимося на ці обвуглені дерева і водночас радіємо, що вогонь не повністю їх знищив, адже верхівки більшості з них рясно вкриті листям.
Від цього місця до Буда-Варович 7 км
Зупиняємося на мосту річки Уж, щоб зробити традиційне фото та помилуватися краєвидами. Уж не вийшов з берегів і не розлив свої води широким лугом, як інколи це бувало о цій порі. Переїжджаємо міст із протоптаними пішохідними доріжками, минаємо зруйновані часом покинуті споруди мікрорайону Замостя, їдемо ще кільканадцять метрів дорогою в лісі із деінде обгорілими деревами і потрапляємо... у ліс-привид. Чорні стовбури від берізок, сосон та інших мертвих дерев. Добре, що там хоч трава потихеньку відростає. З усього помітно, що пожежа в цій частині лісу була верховою.
Зустріч із варовцями у селі Варовичі
Чим далі їдемо, тим все сумніше стає на душі. Робимо зупинку, щоб зробити фотознімки. Затим, подолавши ще кілька кілометрів мертвим лісом, зупиняємося на КПП "Овруч". Тут також пахне горілим. Перше, про що нас запитують вартові, для чого ми фотографували обгорілий ліс. Незрозуміло, як вони про це довідалися. Дізнавшись, що ми уродженці Буда-Варович, і їдемо поминати своїх рідних, оглядають вміст багажника нашого авто і дають дозвіл на проїзд. Щоправда, попереджають, що в селищі Вільча наш легковик можуть завернути назад.
Вікторія Гаркуша і Галина Зевіна біля руїн свого будинку у Буда-Варовичах
І ось ми їдемо дорогою вже в живому зеленому лісі. Великих наслідків пожежі не помічаємо і в самій Вільчі. Залізнична станція "Вільча" давно не працює. Проте її будівля, на відміну від інших, стоїть найменш ушкоджена. Єдине ж підприємство, яке в селищі нині функціонує, – лісгосп. Поблизу нього – невеличкий будиночок з вивіскою: "Караул. Вільча". Дорога, що веде до Буда-Варович, перекрита шлагбаумом. Черговий категорично відмовляє нам у дозволі на проїзд якихось семи кілометрів. Адже саме за відрізком цього шляху розташовані Буда-Варовичі. І як ми не пояснюємо йому, що кожного року в поминальні дні його мешканці приїжджають на гробки, нас все одно не пропускають. Натомість, радять нам дістатися до Буда-Варович через Ковшилівку та Варовичі (ці села були виселені відразу, як сталася аварія на ЧАЕС). Тож робити нам нічого, ми завертаємо свою автівку і знову приїжджаємо на КПП "Овруч". Вартові нас впізнають, мило усміхаються до нас, піднімають шлагбаум на дорозі, що веде до Ковшилівки і ми знову в’їжджаємо у мертвий ліс. З усього помітно, що пожежа тут була значно масштабнішою, ніж під Поліським.
Однокласника Сашу Савченка зустріла біля своєї хати в Буда-Варовичах
Аж ось і поворот на Варовичі, ми проїхали близько 30 зайвих кілометрів. Звертаємо увагу на руїни колишніх дерев’яних будинків і розуміємо, що в цьому селі великої пожежі не було, бо свіжих згарищ не видно. Аж ось у центрі села помічаємо машину, а біля неї людей. Як виявилося, це колишні "варовці", серед яких і однокласник Галини Зевіної (її дівоче прізвище Субота) Діма Бадюк. Вони також перевідують своє село. Обійми, поцілунки, спомини і ми роз’їжджаємося кожен своєю дорогою.
Центр Вільчі
Аж ось і Буда-Варовицьке кладовище. Воно не заросле, але й не чисте від диких заростей. Декілька могилок завалені деревами. Могилки ж моїх дідів і бабусі, слава Богу, не заросли бур’янами. Можливо це тому, що час від часу я їх прибираю. Зі сльозами на очах, кладу на них цукерки, встромляю штучні квіти (там це важливо, щоб люди бачили, що могили відвідують), знімаю відео, щоб показати його своїм рідним, пробиваюся через паростки молодої акації до високого хреста, який встановили на згадку про померлих у роки Голодомору, на розмитий дощами пагорб землі кладу цукерки і повертаюся до машини, де на мене вже чекають мої попутники.
В’їзд у Буда-Варовичі загородило дерево
Далі їдемо до колишнього помешкання Галі і Вікторії. І як вони не стараються, відразу знайти свою хату, точніше її руїни, їм не вдається. Впізнають же своє дворище по колодязю. "Погостювавши" тут, вирушаємо на так званий "участок", де свого часу процвітав радгосп "Хабне". Під’їжджаємо до колишнього складу і зупиняємося. Далі їхати не можна, бо дорогу загородило обгоріле дерево. Коли тут була пожежа, здогадатися не можемо, адже село потопає у зелені. Не встигла я достеменно зняти на відео цю місцину, як Вова і Сашко перепиляли деревину (добре, що з собою прихопили пилку), стовбури розтягли по боках і ми поїхали шукати мій батьківський дім. Знайти його серед чагарників та розлогих дерев також було нелегко, та все ж знайшла. Не встигла ступити на свою колишню садибу, як біля мого дворища зупинився автомобіль, а з нього вийшов мій однокласник Саша Савченко, його син Сергій і сестра Валя, а також його односельчанка Олена. Знову обійми-поцілунки та запитання, як життя після переселення?
По-правді сказати, якби у цьому відчуженому краї ми зустріли і невідомих нам людей, то також би щиро зраділи зустрічі. Як розказав нам мій однокласник, перед тим як потрапити до своїх Варович, вони побували в Чорнобилі та Прип’яті, зокрема й біля самої ЧАЕС. Саша також зізнався, що жодних проблем із пропуском на КПП "Дитятки" не було. "У Чорнобилі все вказує на те, що люди там живуть і не мають ніяких проблем", – сказав він.
Біля їдальні у Варовичах ростуть гриби
Додому ми повертаємося знову через Варовичі. Цього разу у центрі села зустрічаємо його колишню жительку Зінаїду Грищенко з її дітьми та онуками. Разом з ними йдемо селом і біля колишньої їдальні, точніше біля її руїн, знаходимо їстівні гриби. Вони ростуть з дірок в асфальті. Віта зірвала одного червоноголовця і забрала його з собою, щоб показати своїй мамі.
Автобусна зупинка у Варовичах
Дорогою додому зупиняємося у Красятичах, щоб зайти до каплички, яку багато років тому збудували в пам’ять про жертв Чорнобильської трагедії. Хотіли поставити свічечки, але капличка була закрита.
Знову ми зупинили своє авто в зоні відпочинку із високою дерев’яною скульптурою лося, яку облаштували поблизу Іванкова. Тут ми влаштували застілля, щоб пом’янути і рідних, і село, і частину свого рідного краю. Все це навіки лишилося там, у вже давно безлюдній зоні на Поліссі.
Могилки діда й баби не заросли будяками
Того вечора, коли моя мама Тофіля, переглядала відео, зроблені мною біля могилок її мами й тата, вона запитала: "Лєно, а ти чуєш, як цвірінькають там пташки? Завдяки птахам та диким звірям наш край буде жити вічно!"
І справді, пташок там дуже багато. Їх щебет чути на всю округу. А ще дорогою нам стрічалися дві косулі та лисиця.
