6 серпня відзначив 80-річчя мешканець Переяслава Анатолій Довгий. Він 45 років пропрацював у ПТУ-22. Про його відданість професії і родині йтиметься нижче.
«До виконання»
Анатолій Якович зустрічає біля повороту до другого провулку Можайського, де мешкає у власному будинку. У світлій тенісці й чорних штанях, з наручним годинником, охайний, напахчений.
Під парканом біля його двору цвітуть мальви та інші квіти. У будинку теж багато рослин. Господар хвалиться, що вирощує їх сам.
– Тато що не посадить, усе приймається. Він і для мене кімнатні рослини вирощує. Місяць тому забрала вазони, уже розрослися і цвітуть. Людина позитивна, то й рослини це відчувають, – каже донька Світлана Семенко (52 роки), яка мешкає неподалік і часто навідується до батька.
– Я живу сам, то міг би запустити себе. Однак тримаюся у відповідних рамках. Навіть у дворі ходжу в білій тенісці. У мене їх зо два десятки. Кажу, буду жити, поки всі не зношу, – сміється Анатолій Якович.
– Нехай мені і вісімдесят, але напрямок узяв на найближче десятиліття. Щоб бути в формі, займаюся різними справами. Прокидаюся о четвертій, обов’язково роблю зарядку. Маю город, зранку кручуся на грядках. У парнику виростив розсаду, і вже помідорчики вродили. На пенсії почав займатися малиною. У мене є людина, яка в сезон реалізовує її на базарі, бо я не продавець. Але цього року через коронавірус нічого не вторгував. Малина вродила добре, то Свєті й племінникам роздав, щоб на наступний рік була ще краща. Курочок тримаю. Курчаток-голошийок десяток взяв.
– Тато пише мені список того, що йому треба. А в кінці – «до виконання». І мушу виконувати. Так само собі планує роботу на день. А виглядати молодше йому допомагає позитивне ставлення до життя, – додає донька.
Нагорода за навчгосп
– Моя родина жила на Підварках. Батько працював секретарем у сільській раді. Мати порала гусей у колгоспі. Я їх зранку до вечора пас, допомагав їй, – згадує дитинство Анатолій Якович. – Закінчив сім класів земської школи, перейшов у першу школу, а коли відкрили третю, то мій десятий клас туди перевели.
Після школи працював вантажником у радгоспі “Переяславський”. За направленням, закінчив курси тракториста-машиніста в нашому училищі механізації. Після цього робив на тракторі. Заробляв непогано, але ж хотів вчитися далі.
Вступив до Таращанського технікуму механізації та електрифікації. Після першого курсу призвали в армію. Пішов до директора технікуму і домовився, що під час служби другий курс закінчу. Із закладу мені навчальну літературу присилали.
Три роки служив у Севастополі в ракетних військах. Двічі був на космодромі «Байконур» у Казахстані. А після армії тільки екзамени здав і перейшов на третій курс. Вийшов з технікуму техніком-механіком.
За розбудову навчгоспу училища Анатолія Довгого нагородили орденом Трудового Червоного прапора
У 1966 році Анатолій Довгий влаштувався майстром виробничого навчання в ПТУ-22, де й пропрацював до виходу на пенсію.
– Директором училища був Микола Петрович Саустенко. Строгий, тримав усе в руках, але справедливий. Видно, він у мені щось побачив. Бо коли нам дали ділянку під Харківцями для облаштування навчгоспу, назначив мене старшим майстром на період будівництва, на вісім років. Робили все з нуля. Водонапірну вежу встановили, побудували парники, зерносховище, свинарники. Це було показове навчальне господарство. У 1978 році Лукашенко, тодішній начальник обласного управління, побачивши наш навчгосп, розпорядився, щоб мене представили до ордена Трудового Червоного прапора.
Картопля з Білорусії
Директор училища довіряв Анатолію Яковичу найвідповідальнішу роботу.
– Був такий рік, що в Переяславі картопля не вродила. А учнів і працівників треба годувати. Відправляють від училища КамАЗ із причепом у Білорусію на закуп картоплі. Кому ж довірити цю справу? Мені, – сміється Анатолій Якович.
– Приїхали в Білорусію, дізналися, в якому районі продають картоплю. Я пішов у райвиконком. Розповів, що з України, з Переяславщини. Виявилося, що голова райвиконкому в 1943 році звільняв Переяслав від німців і навіть дерев’яний Альтицький міст пам’ятає. Розбалакалися. Він знайшов заготівельника картоплі, розпорядився, щоб завантажив наш автомобіль з причепом та ще й взяв нас на нічліг додому і нагодував.
А в 1986 році я був на ліквідації аварії на ЧАЕС. Вивозив техніку з училища механізації. Привезли в наше ПТУ, але потім довелося здати на металобрухт. Сказали, що дітям з радіаційною технікою небезпечно працювати.
«Куди не піду, учнів зустріну»
Анатолій Якович закінчив Київський педінститут імені Горького і почав викладати в училищі предмет «Зернозбиральні комбайни».
– Я пишаюся тим, що пройшов училище-технікум-інститут. Вважаю, що середня спеціальна освіта – необхідна. Бо дитина отримує не лише шкільні знання, а й спеціальність. І з цим багажем їй буде простіше в університеті, – переконує Анатолій Якович. – Закінчивши училище, технікум, я розумів усі нюанси виховного і навчального процесів. І про комбайни розповідав, і знав, з якими проблемами стикаються учні, бо сам був на їхньому місці.
– Батько був серйозним учителем. Його учні розповідали мені, що він ніколи не кричав, а виховував бесідами. Кожному приділяв багато часу. Пояснював, переконував. І в учнів відкладалося в голові, що не можна так робити, – додає Світлана Семенко. – А ще ж у нього навчалися діти з інтернату. Вони до нас додому приходили. Мама їм їсти варила, одяг купувала.
– Дітям з інтернату я приділяв найбільше уваги, бо вони були ображені долею, вразливі. Як батько, за ними приглядав, щоб вивчилися, влаштувалися на роботи. Слідкував, щоб у класі їх не ображали. На свята всі їхали по домівках, а вони залишалися в гуртожитку. Запрошував до себе додому, – згадує чоловік.
Анатолій Якович був серйозним учителем. Ніколи не кричав, а виховував бесідами
Анатолій Якович каже, що куди б не пішов, зустрічає своїх учнів.
– На Петра їхав на храм у Підварки. Викликав таксі, щоб урочисто було. Парень приїхав – мій учень. Назад викликаю таксі, і знову мій учень приїжджає. Доїхали і ще хвилин десять гомоніли. Пішов на свято в Троїцьку церкву. Батюшка Феодосій підходить до мене: «Ви мене впізнали? Я ваш учень», – розповідає ювіляр.
– У людей такі думки: як училище, то одні розбишаки навчаються. Може, в когось і були проблеми з поведінкою. Але ми робили з тих дітей гарних спеціалістів. Багато з них інститути закінчили, високі посади займають. Нещодавно до мене приїжджали колишні учні: Вася, полковник поліції в Борисполі, і Саша із Миргорода, теж полковник поліції. Самі вже пенсіонери. Посиділи в мене вдома, потім у кафе, позгадували, альбоми переглянули.
Дружина – із серцем жінка
Сім років тому Анатолій Якович поховав дружину Галину.
– Галя Григорівна – із серцем жінка. Я скрізь у будинку поставив її фотографії. У спальні – портрет у рушничку. Хоча кажуть, що не можна. Але ж ми вік прожили, вона мені доцю подарувала. Я ж не можу її розлюбити, досі люблю. То як же я викину її фотографії?! – дивується чоловік.
– У парубоцтві в мене дівчата були. А коли відслужив, то Галя вскочила в серце. Працювала в ательє в будинку побуту, де й моя сестра. Побачив її, зафіксував поглядом. Думаю, розберуся, що за дівчина. Розібрався й оженився, – усміхається.
Анатолій Якович зі своєю улюбленицею – єдиною донькою Світланою
– Дружина закінчила училище і спеціалізувалася на виготовленні костюмів. Вона і мені, і доньці одяг шила. Виручала родину в період дефіциту. Якось мене відправили в складі обласної делегації в Москву. Я ж представник училища, то й вигляд мав бути солідний. Дружина пошила мені для поїздки світлий костюм. У ньому я навіть у Великому кремлівському палаці почувався впевнено. А бувало, проводжає на роботу, помітила якусь пляму чи ниточку на сорочці: «Ой, треба замінити. Ти йдеш до дітей, маєш бути зразком для них».
Ми з Галею були такі люди, що вміли копійку берегти. Поросяток тримали, продавали. Збудували доньці будинок, автомобіль купили – бежеві «жигулі».
Дружина сильно захворіла, і я пішов на пенсію, щоб за нею доглядати. Виконував і медичну, і хатню роботу. Треба було й супчику зварити, і кашки, і погодувати, і помити, і випрати. А коли Галя померла, то її матір доглядав, яка жила у Великій Каратулі. Теща мене дуже любила.
Батько – взірець
Анатолій Якович – приклад не лише для учнів, а й для доньки, зятя Олександра, онука Діми.
– Ми прожили 15 років із батьками, поки переїхали у свій будинок, – розповідає Світлана Анатоліївна. – Із чоловіком познайомилися в технікумі, рано одружилися. То мій батько фактично дав йому виховання. І чоловік, і син у мене дуже порядні. Поважають жінок, родину, не мають шкідливих звичок. У батька навчилися. І учні на нього рівнялися, і ми всі.
Анатолій Довгий називає себе людиною радянського періоду. Але в той же час намагається бути сучасним і не боїться змін.
– У мобільному телефоні сам розібрався. Та й інтернет хороша штука. Там уся інформація є. Може, я ще і його освою. Пісні тих років зараз не почуєш, а в інтернеті знайти можна, – каже ювіляр. – Я люблю пісні. Дивлюся телеканал «Сварожичі», де замовляють музичні вітання. Діти замовляли мені там пісню Ярослава Євдокимова «Только ночь». А із сучасної естради люблю Олю Полякову. Вона як почне витівки витівать! Так ви знаєте, приємно глянути, – сміється.
Наостанок Анатолій Якович пригощає млинчиками за оригінальним рецептом.
– Такі ніхто не готує. Тут і яєчко, і кефір, і горіхи, і смородина, і ванілін, – каже ювіляр. Підтверджую, що справді смачно. – Я ще готую холодець, Свєта такого не зварить. Хоча й серпень, його можна буде ножем різати.
Рецепти страв Анатолій Якович бере з періодики. На дивані в його кімнаті лежить кілька газет “Вісника”.
– Я не можу без газет. Передплачую «Вісник» і «Сімейну». Побачив у газеті інсталяцію-серце біля фонтану. Поїхав, подивився. Ну краса! – зазначає ювіляр.
– У той день, коли «Вісник» приносять, батько нічого не робить. Виглядає газету і за день прочитує, – додає Світлана Семенко.
