Ольга Іванівна Кузьменко, мешканка села Горбані, нещодавно відзначила 82-річчя. Доньки і внучки зробили іменинниці сюрприз: на святкування вдяглися у вироби, які вона виплела для них гачком.
Із багатого роду
За святковим столом на подвір’ї Ольги Кузьменко зібралися найрідніші – три доньки і внуки із сім’ями. Загалом два десятки гостей. І це лише частина великої родини!
Ольга Іванівна має почесне звання «Мати-героїня». Народила і виховала шестеро дітей – п’ятеро доньок і сина. Нині вже має 17 онуків, 18 правнуків і одного праправнука.
Родина – її найбільше багатство. Ольга Іванівна пишається дітьми й онуками та радіє, що вони виросли дружними й працьовитими. Найдивовижніше, що пам’ятає день народження кожного. І навіть їхніх других половинок. «Я ще пам’ять не потеряла», – каже з усмішкою.
Усією родиною збираються лише на день народження Ольги Іванівни. Бувало, й до п’ятдесяти людей.
Подружжя Ольга та Григорій Кузьменки із внуками
– Я народилася і виросла в селі Золотоношка Черкаської області, – каже Ольга Іванівна. – Мій перший чоловік, Іван Кузьменко, теж звідти, він батько старших доньок – Віри та Каті. Ми недовго прожили і розійшлися.
З 14 років працювала на свинарні. А потім колгосп послав мене на заготівлю торфу в Горбані. Це була сезонна робота, я перевертала нарізаний торф для просушування. Проробила три роки і вийшла заміж за горбанівського Григорія, теж Кузьменка. Шкода, трохи не дожив мій хазяїн до «золотого» весілля. Від нього народила Аню, Колю, Ларису і Надю. Оце год як помер мій синок. Доньки до останнього не признавалися, що він хворіє. Зуба вирвав, і пішло (рак горла – авт.) Що не робили, куди не возили – нічого, – журиться жінка.
Батьки Ольги Іванівни були заможними селянами. Мали млин, олійницю, землю й худобу. Після розкуркулення віддали все в колгосп.
– У матері з батьком було семеро дітей. Окрім мене, нікого в живих немає. Сестричка в 11 років померла, два братики на війні загинули. Інший у 16 років забив парі, наївся зеленого м’ятого жита, і жолудок лопнув. Ще одна сестричка від запалення легень померла. Найменшої Ліди уже п’ятнадцять годів немає.
Мати померла у 82 роки, і за життя, мабуть, ні разу голки в руках не тримала. Вона була з дуже багатої родини Омельченків, вони мали наймитів. Мати нічого не вміла робити по господарству. А батько, хоча теж із заможної сім’ї, і печі робив, і чоботи шив, і людям молов зерно на борошно. А ще дуже гарно вишивав. Це від нього я всьому навчилася.
Батько помер у 1951 році від ускладнень після тяжкого поранення на війні. Коли я переїхала в Горбані, то і мама із сестрою за мною.
– Бабуся продала свою садибу чужим людям. А вони доміну вистроїли і «Волгу» в той час купили, – доповнює розповідь мами Анна Огданська (52 роки), яка приїхала на свято із Черкас. – Виявилося, що наш дід там скарб заховав, а нові господарі знайшли. Ми дізналися про це кілька років тому. Жінка з тієї родини приїхала і вибачилася перед мамою. Сказала, що вони зробили гріх, а тепер розплачуються. Бабуся, мабуть, знала про скарб, але чому не забрала і нікому не сказала, не знаємо.
«Рятуйте, діточки пропали»
У Горбанях Ольга Іванівна працювала дояркою і на випоюванні телят. А її чоловік був трактористом, а потім – фуражиром. За радянським періодом жінка не сумує. Каже, тоді важко працювали за копійки.
– Рано вставали, підмінитися не можна, заболіти не можна, ні вихідного, ні прохідного, – згадує Ольга Кузьменко. – Було таке, що ввечері з ферми прийшла, а вранці народила. А колись заболіла, то доця Катя, яка була в шостому класі, замість мене на ферму ходила і порала 113 телят.
– Ага, мені найбільше перепало. Старша сестра поїхала в Київ вчитися, а мені довелося усіх дітей няньчити, – зазначила з усмішкою Катерина Маєвська (58 років) із Житомирщини.
Ольга Кузьменко з доньками Катериною, Надією і Анною
– У нас же і вдома велике господарство було: по п’ять корів тримала, по двадцятеро свиней, –. продовжила Ольга Іванівна. – Тричі на день ходила порати телят на ферму. Прибіжу з роботи, розпалю, їсти наварю, худобу попораю, дітей нагодую, а самій ніколи. Шматок хліба й сала візьму і їм на ходу. Іду на ферму й вузол стірки несу. Там же води гарячої було повно. Поки пораюся, замочу. І одяг, і рядна стірала.
Діти в мене такі спокійні, дружні були, зовсім не вредні. Боже впаси, щоб вони обізвалися одне проти одного. Прийдуть зі школи, переодягнуться і працюють. У кожного була своя робота. Коля казав: «Мамо, я ж хлопець». – «Синок, оженишся, усе вмітимеш, і мене не лаятимуть». Він умів і корів доїти, і пекти, і стірать. Як і всі доньки.
– Ми і зараз дуже дружні. Нам усі люди заздрять. У нас група у вайбері називається «Найкраща сім’я». І це правда. У групі вітаємо одне одного з днями народження. Ділимося фотографіями, новинами, – зазначила наймолодша донька господині Надія Хоружа (47 років). Вона живе найближче, в Переяславі.
– Мамо, розкажіть, як я дітей врятувала, – просить Анна Огданська.
– Ми з чоловіком получили получку, накупляли дітям гостинців. Тоді брали все ящиками (халву, печиво, канфєти) і ділили на місяць. Хазяїн купив папіроси, спички. Усе на столі розклали і пішли на роботу. Ми завжди ховали спички, а тоді забули, – пригадує жінка. – Ані було шість, вона залишилася вдома з трьома дітьми. Колі було чотири, Ларисі – три, а Наді – годік. Коля цигарку взяв. А тоді сірник запалив, вогонь пальці припік, кинув, знову запалив, припік, кинув. І так хата зайнялася. А Аня діток спасла.
– Усіх дітей поклала на піч, накрила ватним одіялом. А сама вибігла на сніг босоніж і кричала: «Рятуйте, діточки мої пропали». І двері закрила. Я не знаю, як здогадалася, що треба робити в такій ситуації, – дивується й зараз донька.
– Сусідка доскочила, в хаті диму повно. Вона до діток, а ті накриті, все добре. Відправила їх до моєї матері. Я з роботи повертаюся, чую, немов горілим смердить. Дивлюся, усе, що постірала до Пасхи і склала на лавці, розгорнуте під хатою. Погоріли ті тряпки. Але головне, що діти залишилися живі.
Лист у Москву
Ольга Іванівна пригадала, як було важко дістати постільну білизну в той час. Потерпала не тільки від дефіциту, а й від недоброзичливого ставлення продавчині.
– У магазині така людина робила, яка зневажала нашу сім’ю, бо в нас багато дітей. Стою перша в черзі, а вона наволочки і підодіяльники через мою голову кидає. Кажу: «Я ж перва, з чотирьох часов у черзі». – «А твоїм дітям не положено на такій постелі спати». А які ж у мене діти? Розумні, виховані, завжди чистенькі. Прийду додому і плачу, – згадує жінка.
Подружжя Кузьменків все життя трудилося в колгоспі
– Мені обідно стало, що мама повертається з магазину в сльозах, – продовжила Катерина Маєвська. – Я тоді була в четвертому класі. Прочитала в «Радянській жінці», що Валентина Терешкова опікується жінками. Написала їй у Москву. Розповіла, що нас шестеро в родині, що в магазині мама не може нічого купити. На листі вказала: Москва, Кремль, Валентині Терешковій. А через місяць у Горбані приїхали люди з Києва на чорній «волзі». Лист дійшов, і відповідь передали на Київ.
– Ми порося закололи, я саме кров’янки з печі витягла. І тут до хати заходять незнайомі чоловіки: «О, у вас шашлик. Одягайтеся, поїдемо в сільську раду». – «Та я ж ніякого преступлєнія не зробила!» Я ж не знала, що донька листа написала. А раніше, якщо чорна машина приїхала, то все, – розповідає Ольга Іванівна. – У сільраді кажуть: «Ну, Кузьменкова, розповідайте, що вам у магазині не продають?» Я розповіла, як є. Попало нашому голові сільради. Мені як матері-героїні було положено десять метрів матерії раз у пів году, по підодіяльнику, по простині, по наволочці на кожну дитину, ще й безкоштовно. Продавщиця розсердилася, її ж мало з роботи не зняли. Але після того все постільне мені давала.
Наразі, кажуть доньки, їхню маму теж обділяють. Вона не отримує добавку до пенсії як мати-героїня. Лише тому, що під час війни втратилося її свідоцтво про народження.
– Вона без метрики і паспорт отримала, і посвідчення дитини війни, і пенсію оформила. А за матір-героїню їй всі роки гроші недораховують, бо немає свідоцтва про народження, – пояснює Надія Хоружа. – Ми і в архіви зверталися – немає записів. Може, ви нам допоможете? 300 гривень у місяць мамі недоплачують, це великі гроші для пенсіонерки. Добре, що ми в неї є, купуємо ліки і все необхідне.
Плетені сукні для внучок
Ольгу Кузьменко знають у селі як вправну майстриню. Вона і шиє, і вишиває, а останні роки багато плете гачком. Найбільше любить виготовляти одяг для своїх рідних. Каже, нікого з них не обділила.
– Із журналу познімала узори. А діти й онуки вибирають, кому який подобається. Ще й заказів маю повний ящик. Замовляють люди із села. Кому кардиган, кому жилетку, кому светр, – зазначає Ольга Іванівна.
Бабуся виплела сукні для внучок – Альони та Аліни
Донька Катерина вбралася на свято в ажурну зелену кофтину, сплетену мамою. Показує на телефоні речі, які та виплела для її синів, онучок.
– І в мене є мамині шарфики, кофти, светри. Ношу із задоволенням на святкові заходи. Бо вони зроблені руками мами. І тепло, і доброта туди вкладені, – додає Анна Григорівна.
– Я купила нитки і замовила бабусі це плаття, – каже про свій наряд Альона Севастьянова з Черкас. На ній – яскрава блакитна сукенка із пояском.
– А моїй доньці мама виплела купальник. Аліна вдягала його, коли відпочивала в Арабських Еміратах. І плетена сукня в неї є, – додає Надія Хоружа. – Це тисячі виробів, щоб ви розуміли.
Ользі Іванівні плетіння не набридає.
– Я цю роботу дуже люблю, – каже вона. – Одну річ можу виплести за три дні. А діти сваряться, що багато сиджу, хочуть, щоб більше рухалася. Курочок мені купили, щоб якесь заняття було. Катя возила мене до врача, а він питає: «Чим ваша мама займається, що в неї руки такі моложаві?» Бо в старих людей пальці уже покручені. «Вона цілий день плете» – «Нехай і продовжує».
