За понад тридцятирічний період існування педагогічного університету в Переяславі вищу освіту в ньому здобули тисячі людей зі всієї України. Багато із них настільки полюбили місто, що після навчання залишилися в ньому жити. Журналіст Переяслав.City знайшов трьох таких людей зі своїми особистими історіями.
Щоб працювати
Анастасія Ставицька (31 рік) приїхала із смт Марківка на Луганщині (за 800 км від Переяслава).
– Наше селище розміщується за 17 кілометрів від кордону з Росією, але ніколи не було під контролем окупанта. Мені хотілося вступати в університет поближче до столиці, батьки попередили, що Київ можемо не потягнути. Оскільки в Переяславі в мене живе дядько, то 2006 року вирішила йти навчатися у місцевий педуніверситет на історика.
Вдома я завжди розмовляла суржиком, тут все-таки почала трішки більше українських слів вживати. Всі дивувалися: «Ти з Луганщини й говориш не російською мовою?». Насправді щодо мови – це стереотип. Індустріалізований Донбас відрізняється від сільськогосподарського: наша гімназія була повністю україномовною, мій вчитель історії адекватно викладав предмет – без «бандерівці погані» й тому подібного. Хіба що в нас був певний інформаційний вакуум: фактично було чотири телеканали (УТ-1, 1+1, «Інтер» та Луганське обласне телебачення), інтернет тоді ще не був настільки розвинений. Через це, можливо, багато населення ставилося до мешканців Західної України якось інакше. Я з підліткового віку багато читала, порівнювала інформацію з різних джерел, фільтрувала, тому, вважаю, мислила адекватно.
Мене, тоді ще майбутнього історика, захопило місто-музей. Після першого курсу ми з дівчинкою, з якою жили в гуртожитку, навіть вирішили обійти всі музеї Переяслава. Протягом двох тижнів проводили цей рейд. Особливо я люблю музей просто неба, часто там гуляю. Коли закінчувала бакалаврат, зрозуміла, що це те місто, де хочу залишитися й працювати тут саме зі студентами. Тому вступила на магістратуру, потім в аспірантуру, 2015-го захистила кандидатську дисертацію. В нашому університеті працювала спочатку на посаді лаборанта, потім завідувача лабораторії, викладача, старшого викладача, а цьогоріч отримала вчене звання доцента. Викладаю історію України, історію культури України, усну історію в системі історичних знань на різних факультетах.
Живу в другому гуртожитку, в кімнаті сама. Після того, як ми студентами й по четверо-п’ятеро жили, то зараз взагалі прекрасні умови. Додому їжджу двічі на рік: у літню відпустку та на новорічні свята. З цієї весни почали ходити маршрутки «Київ – Марківка», то простіше добиратися стало, проте все одно довго – до 13 годин, бо після Сватового починаються жахливі дороги. У Марківці залишилися мама, тато, бабусі, родичі. Вони вже звикли, що я далеко, спочатку дуже сумували. А я взагалі у перші дні й плакала, так сумувала, адже до того навіть у літні табори сама не їздила.
У 2015 році сюди вступила моя сестра Саша. Вона хотіла кудись в Харків, але я наполягла: боялася, що почнеться повномасштабна війна і це місто окупують. Зараз вона на другому курсі магістратури на філологічному факультеті.
Чим подобається Переяслав? Тихо, спокійно, але при цьому недалеко від столиці. Надзвичайно красива природа, доброзичливі люди, я ніколи не відчувала себе тут гостею. Люблю гуляти наодинці біля Трубежа, на «Катеринці», на Стогніївському. У «Пектораль» ходимо з друзями на тортики, а в «Укрпромпостач» – на піцу.
Чим не подобається? Не вистачає басейну в місті. «Славутич» вже закрили, та й добиратися туди було важко. І як на мене, туристична галузь в нас не настільки розкручена, наскільки могла би бути.
Заради сім’ї
Ольга Карпенко (28 років) приїхала із міста Олевськ на Житомирщині (за 350 км від Переяслава).
– Після школи мені хотілося вступити кудись подалі від дому, щоб, так би мовити, відчути свободу, спробувати самостійного життя. Подавала документи до Києва, Рівного та Переяслава. Переяславський університет порадили родичі, їхня донька тут навчалася. Оскільки в жоден університет на «бюджет» не пройшла, то обирала на рівних умовах. Рівне мене не влаштувало, бо там треба було добиратися на пари маршрутками в різні корпуси, які розкидані по всьому місту. Київ просто відлякував своїми масштабами. Так я й обрала «політологію» в переяславському педуніверситеті.
У перші роки навчання пошкодувала, що занесло так далеко від дому. Додому приїжджала у п’ятницю після пар аж об одинадцятій ночі, а в неділю прокидалася о п’ятій ранку, щоб їхати назад. Сумувала за рідними, яких рідко бачила, тоді в мене там ще був хлопець. Ми з ним, власне, й порвали через те, що не могли продовжувати стосунки на відстані. Хотілося швидше закінчити навчання та повертатися до свого міста.
На третьому курсі я зустріла в університеті свого майбутнього чоловіка. Андрій навчався на вчителя фізкультури на заочному, сам із Переяслава, на два роки старший. Багато спілкувалися, бо часто гуляли в одній компанії. Але близько півтора року це була лише дружба, а на четвертому курсі почали зустрічатися. Після четвертого курсу на пів року я поїхала на заробітки в Росію, він залишився тут. А коли повернулася, то ми вже зрозуміли, що хочемо бути разом завжди.
У 2015-му одружилися, я була на сьомому місяці вагітності. Жили на зйомних квартирах. Андрій працював на заправці в Києві: нічні зміни, я по дві-три доби вдома із дитиною сама. Звичайно, важко було, зокрема, й фінансово. Чоловікові батьки ще із самого початку кликали жити до них, бо мають великий будинок, мовляв, всім місця вистачить. Тож, зрештою, два роки тому ми прийняли їхню пропозицію: інколи самостійно неможливо все витягнути. Зараз чоловік працює водієм у Переяславі, а я сиджу з донькою. Женя часто хворіє, злягає з температурою, тому я залежу від неї, на жодній роботі такого непостійного працівника не триматимуть.
До Переяслава переїхала й моя сестра. Ми з чоловіком певною мірою посприяли її вступу на фізфак після коледжу. Тут вона знайшла хлопця, вже обжилася. На Житомирщину приїздимо часто. У нас із батьків є лише мама, вона зараз доглядає за хворою бабусею. Звичайно, їй потрібна наша підтримка. Ми б її також до себе забрали, але зрозуміло, що у такій ситуації вона нікуди не їхатиме.
Чим подобається Переяслав? Пам’ятаю, у перші дні мене заганяв у депресію Стогніївський шлях: ті зарослі, корови пасуться. А потім я зрозуміла, що в цьому колорит та затишок міста. Подобається, що тут багато молоді, в основному студентів, все компактно, однією маршруткою можна дістатися в будь-який куточок міста, але ми зазвичай пішки ходимо. На центральній площі є де погуляти діткам, вистачає місця. Найчастіше ми ходимо до кав’ярень «Coffeе dream» на вокзалі та «Львівський кавовар» біля «Сезону», любимо гуляти алейкою біля Жовтої церкви.
Чим не подобається? Мені як мамі не вистачає дитячих майданчиків. Наш центральний парк мав би бути більше розвинений, навіть порівняно з Олевськом він відстає. Не влаштовує, що немає світлофорів. Я ж вчу Женю дотримуватися правил дорожнього руху, а тут не особливо й зрозуміло, як це робити.
Від війни
Єгор Гнєтнєв (30 років) приїхав із міста Хрестівка (до 2016-го – Кіровське) на Донеччині (понад 700 км від Переяслава).
– Я вже закінчив кілька технікумів, мав освіту шахтобудівника, газоелектрозварника. А потім виникла нагода вступити до переяславського університету на «музику». Мама через свою знайому дізналася, що тут саме був недобір, запропонувала. Я ж паралельно постійно музикою займався. Тоді, в 2011-му, був такий вік, що приймав рішення несвідомо: просто хотілося чогось нового, тим паче, багато друзів-музикантів їхали до Києва, хотів поближче до них бути. Але не шкодую, що тоді прийняв таке спонтанне рішення, навпаки, воно чи не найкраще в житті.
Коли я закінчив чотири курси університету, вже почалася війна, моє місто – на окупованій території, повертатися – не варіант. Але щось у мене тут не складалося, роботу не міг знайти. А деякі друзі кликали: «Приїжджай, ми тут тобі знайдемо». Поїхав до Кіровська, один день на шахті попрацював на лебідці, зрозумів, що не моє, нічого вже там робити. Через місяць повернувся до Переяслава.
Раніше там були перспективи, поруч же Донецьк, але після початку війни все змінилося. Ото в 2016-му я востаннє побував вдома, хоча там є особисто моя двокімнатна квартира, де жив сам. Там залишилися мама, вітчим, сестра із сім’єю, вони задоволені, що я намагаюся реалізуватися тут. А ставилися до мене у Переяславі завжди коректно. Якось не сприймати можуть лише тупі та обмежені люди, я себе такими не оточую. І з приводу моєї російської мови ніяких прискіпувань ніколи не було.
Працював в інтернет-провайдері «McLaut», їздив у Польщу на заробітки, на Дніпропетровщину в шахту (переконався остаточно, що це не моє), потім в Київ, звідти знову в Переяслав, водієм в райдержадміністрацію. Через два роки мене скоротили, от зараз працюю водієм у торговій сфері. Із другом знімаємо двокімнатну квартиру. Два роки тому познайомився зі своєю дівчиною. Я – один із засновників «Джем Толоки», брав участь ще в перших концертах. Якось прийшов на вечір кіно, який ми організували (зазвичай не ходжу), там ми з Юлею й зустрілися.
Планую реалізувати одну зі своїх бізнес-ідей, стати фінансово незалежним. І займатимуся суспільно значущими справами, вестиму не егоїстичний спосіб життя. Не принципово, де тоді я житиму. Але Переяславу точно допомагатиму, інвестуватиму в нього.
Чим подобається Переяслав? Часто катаюся на велосипеді, тому подобаються місцеві краєвиди, річки. Місто історичне, давнє, й це відчувається. Якби я був серед керівництва країни, то вкладав би сюди серйозні кошти. Переяслав заслуговує більше уваги та поваги.
Чим не подобається? Не вистачає якісних футбольних, баскетбольних, тенісних майданчиків. Можна зробити якийсь заклад для оренди велосипедів. Щоб серйозно займатися спортом, умов насправді немає.
