Доля більшості культових споруд, які в 1960-х роках потрапили до зони затоплення Канівського водосховища, виявилася трагічною. Церкві Св. Георгія із с. Андруші (збудована в 1769 році) пощастило уціліти. Протягом кінця 1969-го – на початку 1970 року цю пам’ятку народної архітектури, якою захоплювався ще Тарас Шевченко, змалювавши її у 1845 році, перевезли на територію музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Тут її перетворили на об’єкт музейного показу, включили до туристичних маршрутів.
Церква Св. Георгія в Андрушах. 1960 р.Фото: Надане Оленою Жам
Пам’ятка й насправді унікальна. За твердженням відомого архітектора, реставратора, краєзнавця Івана Бикова із 25 дерев’яних церков, які вціліли до наших днів на Лівобережжі України, лише андрушівський Свято-Георгіївський храм репрезентує наддніпрянську школу української народної архітектури XVIII ст. Решта храмів належить до 1850-1910-х років.
Наміри щодо музеєфікації Андрушівської церкви у переяславському скансені музейники виношували ще у 1965 році. Про це дізнаємося з публікації кореспондента РАТАУ В.І. Пепи «На варті історії» від 7 серпня 1965 р.: «Об’їхавши в пошуках необхідних експонатів кілька областей України, наукові співробітники музею просто неба нагледіли унікальну церкву в селі Андруші, якою захоплювався колись Тарас Шевченко».
А 20 жовтня 1970 р. кореспондент «Вісника Республіканської інформації» у публікації «Нові скарби Переяслава» повідомив про відкриття пам’ятки для огляду відвідувачами: «Цими днями музей поповнився ще одним унікальним об’єктом: на мальовничий пагорб над річкою Трубіж переселено старовинну дерев’яну церкву з села Андруші, яку свого часу малював Т. Шевченко».
Серед праць, у яких увага приділяється безпосередньо музеєфікації церкви Св. Георгія, особливе зацікавлення викликає публікація краєзнавця Олексія Якименка «Неначе писанка село: в статтях і книгах про музей його не згадують…», присвячена одному із фундаторів переяславського скансену – Єфрему Федотовичу Іщенку. У ній автор підтримує позицію Є.Ф. Іщенка, який вважав, що Андрушівську церкву слід розмістити в центральній частині музею.
А на підсилення цієї думки наводить фрагмент звернення Є.Ф. Іщенка до директора державного історичного музею М.І. Сікорського: «Вами в останній час перерішено Андрушівську церкву поставити між олійницею та громадським гамазеєм, тобто за рекомендацією архітектора Г.В. Борисевича… Винісши Андрушівську церкву на край села, точніше за село, архітектор Г.В. Борисевич допустився грубої помилки…
Церква в українському селі була тим архітектурним елементом, який організовував простір села. Вона служила контуром вертикального обрису села. Коли ідеш, було, по водорозділу, приміром, річок Альти і Дніпра, то і праворуч – в долині Альти, і вліво – в долині Дніпра бачиш села, вони утопають в зелені дерев, а посеред села кожного підноситься найвища група дерев, а над ними своїми хрестами, куполами і банями, як домінанта, лине вгору будова церкви.
Монтаж церкви на території музею. 1970 р.Фото: Надане Оленою Жам
Без цього краєвид України був би немислимий. Церкві, як культовій споруді, надавалося значення організуючого центру і духовного та побутового життя сільського населення. Тому церкву завжди і скрізь намагалися ставити в центрі села… Біля церкви обов’язково утворювалася площа села. Площа була осередком громадського життя села…
Поставити Андрушівську церкву там, де радить Б., значить рішуче перекреслити всі властиві їй достоїнства і штучно позбавити того естетично-побутового й історично-етнографічного навантаження, яке вона може нести та заради якого її перевезено на територію музею просто неба. Отже, громадського проєктанта Є.Ф. Іщенка автор статті відзначив за «професійний підхід», натомість кандидата архітектури Г.В. Борисевича, фахівця з народного зодчества, члена Вченої ради переяславського історичного музею, назвав «амбітним і не досить грамотним» за його пораду розташувати церкву на околиці музею-села.
Наміри Є.Ф. Іщенка розташувати Андрушівську церкву в центральній частині музею засвідчує також його службова записка, адресована директору музею М.І. Сікорському та завідувачу філіалом музею М.І. Жаму від 29 липня 1967 р. В ній на схематичному кресленні Є.Ф. Іщенко позначив оптимальне, на його думку, місце для розміщення Андрушівської церкви.
Це центральна частина сучасного музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, обабіч головного тракту, на тому місці, де нині встановлена церква Св. Параскеви П’ятниці із с. В’юнище. В коментарях до службової записки зазначено: «Мені дуже треба знати, в яких межах виділено 12,5 га, але я прийти фізично не можу – голова болить і крутиться світ, але думка хоть і туманна, а ще працює – подаю схему правої сторони».
Малярні роботи на церкві після музеєфікації. 1970 р.Фото: Надане Оленою Жам
Та цим планам не судилося здійснитися, і причиною цьому був не Г.В. Борисевич з його намірами, а зовсім інші фактори. Земельна ділянка, про яку згадує Є.Ф. Іщенко у вищенаведеній службовій записці, була виділена музею лише через три роки – в листопаді 1970 р. Чекати на виділення землі музейні працівники не мали можливості й були змушені перевозити пам’ятку й встановлювати її на тій території, яка вже належала музею.
Поспіх з музеєфікацією церкви Св. Георгія був пов’язаний з одного боку із підготовкою до затоплення цієї місцевості водами Канівського водосховища, з іншого, з тими активними пошуковими заходами, які проводили в цей час працівники новоствореного музею народної архітектури та побуту України (м. Київ) з пошуку пам’яток народної архітектури. Зокрема, на початку 1970-х років до київського скансену була перевезена церква із с. Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області. В умовах суперництва між двома скансенами за пам’ятки Середньої Наддніпрянщини зволікання було неприпустиме.
Тож спершу в червні 1968 р. церкву Св. Георгія обстежила комісія з Переяслава у складі директора історичного музею М.І. Сікорського, завідувача відділу етнографії М.І. Жама, реставратора П.Ф. Щербини. Згодом вона була перевезена та реконструйована на території скансену. У жовтні 1970 р. відкрита для огляду. Церква Св. Георгія стала третьою культовою спорудою музею після церкви із с. Острійки Білоцерківського району, перевезеної у 1967 р., та дзвіниці із с. Бушеве (Рокитнянщина) перевезеної впродовж 1968-1969 рр.
Серед сучасних газетних публікацій, в яких згадується церква Св. Георгія, привертає увагу стаття Людмили Сулими у «Віснику Переяславщини» від 16 лютого 2017 р. «Василь Сулима переніс Андрушівську церкву до музею просто неба», присвячена музейному реставратору Василю Микитовичу Сулимі. Він народився в 1929 р. в с. Андруші Переяславського району. З початку 1970-х років працював столяром у бригаді реставраторів і «особисто брав участь у роботах з перенесення церкви Св. Георгія з Андрушів на територію музею.
Переяславські музейники на фоні церкви Св. Георгія (Михайло Сікорський – четвертий ліворуч). Початок 1980-х роківФото: Надане Оленою Жам
Він розібрав і пронумерував кожну колоду з тим, щоб зберегти і без змін відновити храм на новому місці». За твердженням його сина О.В. Сулими, «Для Василя Микитовича це була не просто церква, це була святиня його роду. Багатьом андрушанам вона нагадувала про їх минуле життя, яке зникло разом з Андрушами під водами Канівського водосховища. Церкву зберегли, і це проходило в період непримиримої боротьби комуністичної ідеології з релігією».
Олена Жам, провідна наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав»
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
