Нещодавно прочитала у "Віснику Переяславщини" опитування на тему "Чого ви боялися в дитинстві?" і пригадала своє…
Я народилася 22 червня 1961 року, через 20 років після початку Великої Вітчизняної війни. І мабуть, багато в дитинстві чула про війну, про її жахи, адже обидва дідусі та кілька інших родичів загинули на фронті, а бабусі та батьки розповідали про окупацію, про виселення, про справжнє пекло, яке було навкруг під час форсування Дніпра восени 1943 року. Оскільки ми проживали поряд з Дніпром (хутір Монастирок тепер затоплений Канівським водосховищем), великі бої Букринського плацдарму проходили поряд.
Ніна Гриценко (ліворуч) із сестрою Олею біля хати в Монастирку. 1969 р.Фото: надане Ніною Гриценко
З 1967 р. по 1971 рік "Мосфільм" спільно з кількома кіностудіями інших країн проводив знімання кіноепопеї "Визволення" (фільм другий "Прорив"). У цьому фільмі відтворювалися події Букринського плацдарму і битви за Дніпро, включаючи події, що розгорнулися в районі Григорівки, Зарубинців, Монастирка, Трахтемирова (села правого берега Дніпра) та Андрушів, Підсінного, Козинець – сіл лівого берега.
Літо 1967 року. Мені 6 років. За сценарієм військові літаки з неймовірним ревом (як вже через багато років дізналася, це були спортивні літаки ЯК-18 в ролі радянських винищувачів та чеські тренувальні Zlin z-526 замість німецьких "месершмідтів") облітають коло за колом територію сіл то на лівому, то на правому березі Дніпра – і так багато разів. Я гуляла сама на подвір’ї, батьки були на роботі, бабуся поралася на городі, старшої сестри поряд теж не виявилося. Хату відчинити не змогла. А мене ж охопив жах – війна! З літака зараз скинуть бомбу і мене рознесе в одну мить! Розібрані міни лежали в дворі ще відтоді, коли батько хлопчаком поприносив додому їх з піщаних кос річки. Їх тоді була велика кількість, і вони наводили на сумні спогади.
В голову мені миттю прийшла ідея: влізти до будинку через вікно. Без роздумів розбила скло (кватирки в сільських хатах були замалими, щоб пролізти) й порізала собі перенісся. На моє щастя, нагодилася бабуся, яка й заспокоїла мене і допомогу надала. Вона добре зналася на лікарських травах. Змила кров холодною водою, а потім товкла листя деревію та прикладала до обличчя, щоб її зупинити.
Пізніше, згадуючи ці події, мій батько Андрій Кравченко розповідав, що він також був залучений в цих зйомках. Він працював на той час бакенщиком, що обслуговував дільницю на Дніпрі від Ржищева до Григорівки. Він згадував, що задіяно було більше трьох тисяч лише солдатів, а також багато цивільних. Багато різної техніки: танків, автомобілів та катерів. Прокладали телефонний зв’язок через Дніпро, течія зносила кабелі, то прив’язували каміння. А кінорежисер Юрій Озеров під час зйомок перебував постійно на вертольоті, щоб особисто упевнюватися в правдивості результату цих масштабних зйомок.
Будка бакенщика неподалік гирла Трубежа. Друга половина 1950-х роківФото: надане Ніною Гриценко
Серед тих, хто працював на знімальному майданчику, був і наш земляк та сусід Свитко Анатолій Степанович, якому на той час було 15 років. Роль йому належала така: на батьковому човні йому необхідно було доставити солдатів-піротехніків до мосту. Вони з допомогою вибухівки зображали вибухи від бомб та снарядів. Понтонний міст був відтворений нижче тодішньої пристані з лівого берега (за бакенщицькою будкою) і в напрямку Зарубиної гори на правому березі Дніпра. По мосту переправлялися танки. У цей час на правому березі йшло відтворення запеклих боїв. Як згадував Анатолій Свитко, він отримав гонорар – 17 рублів.
Ось такі спогади до мене прийшли напередодні 22 червня.
Ніна Гриценко, м. Переяслав
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
