Андрій Бондарчук, 51 рік, переселенець із Донбасу, колишній мер Дебальцевого (2006-2010 роки), нині київський таксист. Чемпіон України за кількістю поїздок у компанії «Убер». Має показник 32 тисячі, в «Уклоні» і «Болті» – по тисячі в кожній. Це за п’ять з половиною років. (Матеріал був записаний до війни)
Протягом усієї нашої двогодинної розмови він як історик пояснює походження географічних назв, робить екскурси у минуле, коментує давні і теперішні події. Також виявився фанатиком цифр: у нього пораховано, скільки кілометрів він наїздив київськими вулицями і скільки разів цю відстань можна намотати навколо екватора. Пам’ятає, скількох міністрів він возив, скільки процентів із його пасажирів підтримують Україну.
– Яким було ваше життя до війни?
– У нас було хороше життя у Донецьку. Родина разом, поїздки з дітьми в Карпати і на море, мама жива. Дружина працювала у банку, я якийсь час був мером Дебальцевого. Регулярно бував у Європі в ознайомчих поїздках. І у мене були вихідні, – усміхається. Він взагалі часто усміхається. Добродушний і говіркий. – Я сумую за цим. У мене була дача у Світлодарську, сад із 62 кущами троянд, будинок я побудував. Любив там відпочивати.
– Коли зрозуміли, що ваш світ руйнується?
– Що війна з Росією неминуча, я відчував ще в 90-х. Занадто різні ми країни. Для Росії існування незалежної України означає занепад як тоталітарної держави. Я розумів як історик, що від нас не відчепляться. І пам’ятаю цю тривогу навесні 2014-го. Друг їздив до родичів у Ростовську область, і вони зауважили, що біля кордонів з Україною стоять колони військових. Прямо казали: починається війна з Україною.
Ще коли Дебальцеве контролювала Україна 7 місяців, то було безпечно. А потім пішов штурм. Він тривав два місяці, почали прилітати снаряди, десь 75 прильотів було. Один впав за
Мама швидко здала і померла на початку літа, і ми її у Кривому Розі поховали. Я впевнений, якби не напад Росії, вона пожила би ще.
Дебальцеве у лютому 2015-го захопили люди, які мають досвід ведення бойових дій. Вони були добре одягнуті – «з голочки» і вправно поводилися зі зброєю. Бо місцевих дуже легко відрізнити, це шушера – гарматне м’ясо, їх відразу видно.
Коли притискає, вже не думаєш, куди їхати, а просто згрібаєш речі в машину і мобілізуєшся. Я виїхав 14 червня 2015-го. Коли під’їхав до першого українського блокпосту між Селидовим і тодішнім Красноармійськом, хотілося навколішки стати і цілувати землю, плакати від щастя.
– Чому обрали для життя столицю?
– У мене дві сестри. Одна живе в окупації, інша на зйомній квартирі у Кривому Розі. Більше рідні ніде нема. А тут я 9 років вчився в університеті Шевченка, здобув дві освіти. До речі, багато переселенців, які відразу рвонули у Запоріжжя, Одесу, Харків, потім переїхали до Києва.
У Києві знайома підприємиця дозволила родині Бондарчуків пожити у квартирі на Осокорках.
– Перші кілька місяців я думав, чим зайнятися. Попрацював у політконсалтингу, бо 30 років займаюся виборами, мені це цікаво, це моє. І на останніх президенських консультував. Але це не ті гроші, щоб запезпечити родину.
Сім’я взяла іпотеку на двокімнатну квартиру на Русанівці.
– Я почав шукати інший підробіток, – говорить далі. – Почав їздити блаблакаром по Україні. Визначив, що є три найпопулярніші напрямки: Одеса, Львів, Харків. І коли в Україну в 2016-му зайшов «Убер», то він був як блаблакар, тільки міський. Щотижня чесно заробляю не менше десяти тисяч гривень. У найкращі місяці, з урахуванням комісії агрегатора, мав 70-75 тисяч. Це теж одна із причин, чому я в Києві. Тільки тут є середній клас, тому є постійний попит на таксі.
– Важко було наважитися стати таксиситом?
– Спершу соромився, а тоді подумав: я ж не краду. І коли мене питають, чому я не в політиці, то відповідаю: я зробив 32 тисячі поїздок і під час кожної провів лекцію про російську агресію, а іноземцям – англійською. І це теж політика! Адже політика – це не лише посада, це – коли формуєш настрої.
– З усіма 32 тисячами провели бесіди?
– З кожним, – серйозно відповідає Бондарчук. – Тільки десь 5 відсотків пасажирів не розмовляють. Я ж починаю жартами про ковід, вакцинацію, бачу, як людина регує. Якщо замикається (таких мало), то і я теж. «Убером» на 90% користуються люди розвинені, освічені.
Іноземцям по-різному розказую. Якщо людина з Норвегії, кажу, що в них є спірний у використанні з Росією острів Шпіцберген. Чехам нагадую 1968-й рік (уведення радянських танків у Прагу – авт.), угорцям – 1956 (революція, придушена військами СРСР, – авт.). У кожної країни є своя точка дотику із Москвою, і людей це чіпляє. Бо Росія і зараз, і 200 років тому була жандармом Європи, де душила всі революційні демократичні процеси. І нас зараз багато хто підтримує, 90% так чи інакше. Навіть абсолютні монархії.
– Коли в машину сідають росіяни, їх відразу видно за специфічними рисами, починаю так: «Ви з Білорусі? – А чому ви так думаєте? – Я розумію, що ви з Росії, але даю вам шанс цього не казати. Може, ви соромитеся». Промацую людину, ставлю питання, які її розчехляють. Наприклад, дамочка-росіянка каже (Бондарчук пищить тонким голосом): «Да это все политики-политики, а простой народ нипричем». – «А ви на вибори ходили, за кого голосували?» – «Ну конечно, за Владимира Владимировича». – «Так як же ви ні при чому? Він проводить агресивну політику, а ви його підтримали». Я дражню таких людей. Часто питаю: «Ви політичні чи економічні мігранти?» Якщо кажуть, що політичні: «Так, я вас розумію, сам хотів тікати із СРСР. Але якщо економічні, то маю одне прохання: не приймайте українське громадянство». – «Чому це?» – «Бо якщо для вас свобода, демократія нічого не означають, то для чого нам такі громадяни? Із своїми не знаємо, що робити, а тут ще ви додастеся. Ви рознощики бацили рабства».
Деякі росіяни просять пробачення, коли пояснюю, що я, людина з трьома вищими освітами і житлом на окупованій території, став через Росію біженцем. Таких максимум процентів сім. Більшість же виправдовується, мовляв, ми не відповідаємо за нашу владу.
Донбасівець із задоволенням розказує про публічних людей, які були його пасажирами:
– Уляна Супрун була з чоловіком, я зробив їй комлімент. Вона належала до 0,01% урядовців, які не заради потоків-відкатів працювали, вона хотіла щось змінити.
Сів якось чоловік у масці до аеропорту. А він специфічно вимовляє деякі звуки. – «Я вас знаю, ви Павло Клімкін, я підписаний у фейсбуці», – кажу. А потім: «Ви ж кацап?» – «Так, на 50%, на 25% білорус і на 25% українець, але я політичний українець. І це головне. Бо етнос, то не так важливо».
Був у мене Дмитро Булатов, той що очолював Автомайдан, його катували, «міністр півтора вуха». Міністром він був ніяким, але я його поважаю, бо пішов після посади охороняти міст біля Щастя, був поранений.
А нещодавно письменник Юрій Андрухович посадив у таксі до мене двох жінок. Одна працює на Національному радіо. Розказує, що була викладачкою у Донецькому національному університеі до кінця 2014-го. Трималася в окупації, поки були студенти. Університет носить ім’я Василя Стуса, і на стіні був відповідний барельєф. Коли явилися днрники збивати його, вийшло 15 викладачів захищати і відстояли. Коли прийшли вдруге, захисників було троє. А коли прийшли втретє із автоматами, вийшла вона одна. І збили.
Бондарчук показує налаштування телефону, де тільки українська і англійська мови.
– Можна ж жити без російської? Можна. Мене вразив пасажир із Камеруну, який вчиться у франківському університеті нафти і газу. Як він знає українську! Причому із галицьким акцентом. Позавчора двох американок віз із штату Юта США, вони мормонки. Ці вивчили українську за 8 місяців! Для мене це як докір українцям, які за 50 років не можуть два речення сказати. Я сам українізуватися почав із 89-го. Мова – це ідентичність, для мене це питання повноцінності.
– Що робити Україні, щоб Росія від нас відчепилася?
– Росія не лізе в країни, де є диктатори або авторитарні лідери. Вони вміють розмовляти з Путіним. Між собою можуть ненавидіти один одного, та на рівні ментальності і мови диктаторської розуміють один одного. Чому демократичний світ не може контактувати з диктаторами? Бо в різних площинах живуть. Це як інтелігент в окулярах нарвався на гопника в темному провулку. Як він буде з ним говорити? Бе-ме. А гопник: «Так, боишся. Иди сюда, деньги, телефон давай».
Мене працівники іноземних амбасад питають, що зробити західним країнам, щоб зупинити російську агресію? Я кажу, що пам’ятаю, як розпадався Радянський Союз. Він не міг задовольнити елементарні фізичні потреби громадян. Не треба чекати, коли Путін помре, бо на його місце стане тисяча путіних. Тому Росія повинна бути бідною. Фінансово карати її треба за злочини. Санкції і навіть ембарго. А ми маємо озброювати армію, ставати успішною країною, готувати територіальну оборону і мати союзниками західні країни.
– Як думаєте, коли закінчиться російсько-українська війна?
– Для мене як історика вона триває років 400. А ця гостра фаза триватиме, поки або Росія не ослабне до розпаду, або вони нас знищать. Сподіваюся, другий варіант не пройде. Демократія стратегічно завжди перемагає, але тактично на коротких проміжках диктатури можуть вигравати. Як Спарта виграла у Афін. А потім Спарта зникла з лиця землі. Бачу, що випробування, яке маємо зараз, зміцнить українську політичну націю. І більше підштовхне до цивілізованого світу.
– Вертатися плануєте на Донбас, коли стане українським?
– Соціологи дізналися, що 70 відсотків переселенців не вернеться на свої землі, навіть якщо держава поверне територію. Ми ж не сидимо на вокзалі, соціалізувалися. Коли я був мером, у нас знаходили снаряди Другої світової, а скільки теперішніх будуть знаходити? Там зруйнована економіка, екологічне лихо. Я попрощався із домівкою. Почуваюся зараз більшим українцем аніж кияни.
Він замовкає, а потім додає:
– Таки сумую за балками, степом неораним, там же як заповідник. У гідропарку якось побачив маленький кущик полину. Ви знаєте, як пахне полин?..
Автор: Наталія Павленко
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
