– Бюро знахідок метрополітену слухає. Ні, білого берета, на жаль, не приносили, – каже у слухавку 58-річна Тамара Колч, керівниця бюро знахідок Київського метрополітену. Воно розташоване на станції «Нивки».
Складається з двох вузеньких кімнаток, в одній з яких дві шафи, забиті забутими речами. Найбільше рюкзаків, сумок, парасольок. На підлозі – моноколесо, кілька чималих валіз, які не вміщаються у шафи. На одній із них – новий кросівок «Найк» у синю квіточку.
Тамара Андріївна виносить до столу коробку, вщерть заповнену мобільними телефонами і навушниками.
– Люди часто думають, що телефон у них вкрали, тому не шукають. А я, якщо маю підходящу зарядку, то заряджаю їх. На одному будильник щоранку дзвонить о 7:45. «Я вже прокинулася», – балакаю до нього.
Жінка розповідає про процедуру зберігання.
– Загублені у вагоні, на станції, в переході метрополітену речі приносять або небайдужі пасажири, або працівники. Складається акт, де за участю свідків описується загублене. Якщо упродовж пів року ніхто не прийде забирати, податковий інспектор, реалізатор і наш бухгалтер оглядають кожен предмет. Якщо річ можна реалізувати, забирають. Віддають на Укрпошту або в конфіскат-магазин – з ким складуть договір.
Приблизно третину речей власники забирають. Платять 15,60 гривні за день зберігання.
– Яка знахідка була найцінніша?
Тамара Андріївна задумується.
– На станції «Шулявська» пенсіонер побачив забуту чоловічу шкіряну сумку. Гарна така, із ноутбук завбільшки. Він заглянув туди, а там непрозорі файли. Він – до чергового поліцейського. «Свідком будете?» – питає той. – «Так». Приходять до чергової, висипають вміст сумки на стіл, а там – пачки грошей. Нарахували понад 120 тисяч гривень 500-гривневими купюрами і кілька тисяч доларів. Цей пенсіонер задки-задки і пішов. Думаємо, що то після виборів з людьми цими грішми мали розрахуватися. Власника знайшли о 10-й вечора. Сидів удома, був напідпитку. Ми думали, стрілятися пішов, а він і не помітив, що сумку згубив.
Фото: із сайту bit.ua
Наприкінці серпня жіночка, яка любить носить гаманець під пахвою, забула його у вагоні. Дуже гарний, новенький. Там були євро, долари, українські гривні – велика сума загалом. Я її знайшла за банківськими картками. Вони вже були заблоковані, і мені довелося йти в банк, щоб дали її телефон. Вона дуже здивувалася – вже й не вірила, що знайдеться.
Але у кожного свої цінності. Одного разу прийшла літня пасажирка. Плаче, помер чоловік, вона всі його речі роздала, залишилась лише його спортивна курточка. Сиділа в метро на холодній лавці та підстелила курточку. Там і забула. Сказала, що на тій кофті кицька спала. А мені якраз перед цим принесли з тієї станції курточку, всю в котячій шерсті. Ця пані так раділа!
– А прикраси гублять?
– Якось чоловік виходив із вагона і надумав у цей момент каблучку із кишені витягти і на палець одягнути. Вона хоп – і поскакала коліями. Пасажир просить, благає знайти. Каже, що приїде за два тижні, бо десь далеко живе. Чергова добросовісно навколішках повзала, поки знайшла прикрасу. А як він повернувся, попередила: «Ви, як в загул зберетеся наступного разу, то вдома залишайте, або не скидайте», – сміється.
– Ви щось можете викупити чи залишити для себе?
– Я попросила залишити ікону, яка називається «Неочікувана радість». Бо де ж бути такій іконі, як не у бюро знахідок? Я сама так радію, коли люди приходять, іноді не дуже вірячи, що їх тут чекає загублене: «Вау! Невже?»
Також метрополітен викупив старі фото, які не вдалося б реалізувати і вони були б викинуті. А знімки дуже гарні, либонь, із сімейного архіву. Я тижнями їх роздивлялася. Шкода, що по них так ніхто і не прийшов.
Фото: із сайту bit.ua
Дістає конверт, і столом розсипаються світлини початку ХХ століття: дами у пишних сукнях і капелюшках із квітами, лікарня з медсестрами та пораненими у Першій світовій війні, багато знімків із фотоательє. Найстарше фото датоване 1904 роком.
Тамара Колч збирається передати їх до Музею Києва.
Дзвонить робочий телефон.
– Ми документи не приймаємо, – каже Тамара Андріївна у слухавку. – Зверніться у поліцію.
– Це таке розпорядження нове, а були часи, коли нам приносили і паспорти, і дипломи, і печатки різних підприємств. Після 2014-го переселенці із Донбасу дуже багато документів губили. То навіть провідниками передавали.
– Чи віддячують вам?
– Бува, кажуть: «Шкода, що ви за цими ґратами (спілкуватися можна лише через загороджене віконечко – авт.), а то не знаю, що зробив би з радості». Багато хто запрошує на каву, у свої міста на екскурсії, а коли яблучко покладуть на віконце чи троянду. На вулиці впізнають: «О, бюро знахідок!»
Один чоловік приїхав із заробітків, забув тут свої банківські картки і поїхав додому на Івано-Франківщину. Я через соцмережі знайшла його, то він прислав куму, яка є свахою Кличка. Ціла історія. Тепер вітає з усіма святами.
Фото: із сайту bit.ua
– Їжу сюди приносять?
– Ні, її утилізують. А якось мужчина телефонує: «О, я на добу поїхав з дому працювати і забув судочки». Я обдзвонюю всі станції: у нас пасажир голодний, давайте поможемо. І знайшли, але він уже не міг приїхати, а його мама із Обухова добралася і каже: «Йому 45 років, не хоче жениться». – «Значить, біля вас йому добре», – відповідаю.
Начальниця бюро різними шляхами шукає забудьків. І через соцмережі, і через родичів, дає оголошення на офіційній сторінці метрополітену.
– Раз виставили цікаву знахідку. Місяць тому хлопець купив своїй дівчині подарунки, запакував у дві великі коробки. Їхав у вагоні і задрімав. Вискочив на пересадку, а коробки поїхали до кінцевої. Якийсь добрий пасажир передав нам. За ними ніхто не приходив, а я не могла змиритися, що дівчина залишиться без подарунка. Почали пошукову операцію і запросили один із телеканалів зняти сюжет. І тут дядько цього хлопця, який дивився телевізор, побачив і розказав йому. Юнак не очікував, що кальян – а саме такий був подарунок – знайдеться.
Тамара Андріївна каже, що часто доводиться бути психологом, заспокоювати людей. Декому просто подобається її голос, співчутлива манера спілкування.
– Удова одного композитора загубила документи на його нагороди, їх нам так і не вдалося знайти. Проте вона стала мені дзвонити періодично, щоб просто поговорити. А один юнак, якому я знайшла студентський квиток, каже: «У вас такой приятный голос, нужно секс по телефону вести». А потім коли приїхав, то вибачався.
Очільниця бюро знахідок працює на цій посаді 14 років. Розповідає, що губили будівельну, шкільну форму, інструменти, рукавички, шапки в усі часи, але останніми роками серед речей побільшало мобільників, електронних сигарет, навушників, зарядних пристроїв.
– Бувають різні диваки. Один парубок приходить, це ще коли ми документи приймали: «Я загубив паспорт» – «Де?» – «Біля метро «Лісова» у лісі». Я, почувши, знизала плечима. – «Я так зрозумів, ви його шукати не будете». – «Ну чому ж?, – відповідаю, – закінчу роботу і поїду в ліс».
А одній дівчині знайшли гаманець. Вона прийшла забирати: «Тут все є, все золото, тіки одна сережка зникла». – «Ви розумієте, якби працівники метрополітену крали, то взяли б не одну сережку?»
– Розкажіть найзворушливішу історію
Жінка задумується.
– Один дідусь влаштував скандал на станції і так рознервувався, що забув свій пакет. Його принесли до мене, дивлюся, там санаторна книжка і прізвище є. Я подзвонила до санаторію, там підтвердили, що був у них такий дідусь, ветеран, дали його телефон.
І ось так збіглося, що прийшов по своє портмоне чоловік з Донецька. Він не повірив, що весь вміст, всі його гроші збереглися. Давай розповідати історію свого життя, а в цей час ветеран почав гепати у віконечко: прийшов по свій пакет. Я й кажу донеччанину, що цього пенсіонера не зможу послати платити в банк, доведеться самій йти. А переселенець: “Виписуйте рахунок і за дідуся, я піду заплачу за нас обох”.
Той, як дізнався, давай плакати. Розповів, що йому 82 роки, втратив дружину, сина, живе у сестри. І ось на Миколая вийшов купити собі 200 грамів кров’янки, а якийсь здоровань на ринку все скуповує і скуповує ковбасу. І цей дідусь думає: ну ось, не буде мені кров’янки. І раптом цей чоловік звертається до продавця: «Покладіть діду всього». І вона наклала цілу торбу, здоровань заплатив: «Із святами, батя». І поїхав на своєму джипі. Дідусь знову розплакався.
Фото: із сайту bit.ua
З найдивніших знахідок у Тамари Колч були церковні ризи, шаманські бубни і котик. По тварину прийшли того ж дня.
Автор: Наталія Павленко
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
