З дитинства люблю кудись їхати саме потягом, а от залізничних вокзалів змалку трішки побоююся – там завжди людно, метушливо. Я постійно хвилююся, щоб встигнути, нічого не загубити, не забути речі в залі очікування і не стати жертвою крадіїв.
Вінницький вокзал, порівняно зі столичним, не такий великий і якийсь навіть спокійний та затишний. Мені вдалося "ближче з ним познайомитися", коли поверталася додому з відрядження. Потяг затримали спочатку на пів години, потім на годину, півтори і, зрештою, прибув він із запізненням від свого розкладу на дві з половиною години. Часу роздивитися і трішки перейнятися колоритом на Вінницькому залізничному вокзалі в мене було вдоволь.
Перше, що я зробила, коли дізналася про збій у графіку, – пішла на оглядини місцевих кав'ярень та кіосків. Як казала моя бабуся "голод не вовк – у ліс не втече". Тут закладів, де можна поїсти, або взяти щось на перекус із собою, – вистачає. Я вирішила поласувати домашніми пиріжками від пані Валентини.
Запашні та пухкі вони відразу "побажали" потрапити у мій шлунок. Тож я зупинилася неподалік зеленої зони на території вокзалу аби скуштувати випічку. Через кілька хвилин підходить якась дівчинка років десяти і каже: "Тітонька, будьте людиною, дайте двадцять гривнів мені на хліб". Відверто, я розгубилася. По-перше, я – людина, по-друге, давно не зустрічала прохачів, а по-третє, не мала при собі готівки. Тож так і відповіла прохачці:"Вибач, але не допоможу".
– Та хоч десять чи п'ять дайте, будьте людиною, – продовжила свою "пісню" дитина.
– Вибач, але в мене немає готівки, – відповіла їй я.
Після цього вже дівчинка розгубилася і кілька хвилин мовчки просто на мене дивилася, а тоді посміхнулася і махнувши рукою, сказала:
– Ааааа, ясно – у Вас гроші на карточці. Тю... – і пішла всередину приміщення вокзалу.
Ну, подумала я собі, тепер можна спокійно поїсти. Але ні, спокійно – це не про мій випадок.
Відкушую частину пиріжка, піднімаю очі, а навпроти мене пан поліцейський. "Доброго дня", – привіталася я чемно, не розуміючи, чому підійшов. А він, як та дівчинка, стоїть і дивиться.
– Ви щось хотіли, – уже дещо знервовано запитала я.
– Так. Чому порушуєте? – цікавиться.
– Що порушую? – уточнила, ледь не поперхнувшись тим пиріжком.
– У нас заборонено годувати голубів. Бачите, на газоні табличка з попередженням, – вказав мені на неї рукою.
Вінниця, залізничний вокзал
"Ого", – подумала я тоді. – "Навіть таке є. І таблички спеціальні встановили".
"Годувати голубів суворо заборонено. Ведеться відеоспостереження. Викидати сміття заборонено". Інформативні написи проілюстровані зображенням птаха та відеокамери.
– Дякую, що показали. Я на ці таблички, чесно кажучи, не звернула уваги. Та й голубів ще не бачила. І, як видно, я тут нікого не годую, – дещо сердито відповіла я поліцейському.
– У вас крихти від булочки падають, голуби будуть злітатися. Тому я підійшов, щоб попередити про заборону на годування птахів, – пояснив правоохоронець.
Попрощався чемно, побажав мені вдалого вечора і пішов.
Пиріжок доїдати мені вже не хотілося. Я задумалася про голубів. А птахи, ніби почули, що про них була мова, відразу ж і прилетіли – трішки більше десятка.
Вінниця, залізничний вокзал
Цікавість узяла гору і я пішла "приставати" із запитаннями до працівника вокзалу. Чоловік, після того, як я сказала, що журналістка, ім'я називати не схотів. Сказав звертатися Петрович, мовляв "тут усі мене так кличуть".
– Навіщо встановили таблички із забороною годівлі голубів, не знаєте? – запитую.
– Це добре, що поставили такі знаки, бо раніше від тих голубів спасу не було. Їх тут багато літало, а вони ж птахи, прямо на льоту гадять. Люди тут часто годували голубів і їх все більшало – цілими зграями влаштовували тут свої "небесні танці".
Тепер стало чистіше, акуратніше. Це все таблички допомогли і камери. Пасажири вже років три, а то й більше, не кидають хліба голубам і в пернатих немає потреби сюди злітатися. Час від часу невеличкі групки прилітають, бо ж крихти то там, то тут звичайно є.
Ми, до речі, і бродячих собак так само звідси віднадили, – з гордістю повідомив Петрович.
У Переяславі, наприклад біля кіоску з "наливним морозивом" завжди голубів багато. Я це щоразу помічаю, йдучи повз. Через їхню присутність, територія тут виглядає, м'яко кажучи, не ошатно. Містяни розповіли, що птахів тут постійно годують, тому вони нікуди й не зникають.
Переяслав, вулиця Шкільна
Я подякувала і продовжила свою прогулянку невеликою територією залізничного вокзалу. І знову натрапила на вже знайому мені дівчинку-прохачку. Вона саме спілкувалася із жінкою, яка з огляду на уніформу теж працівниця вокзалу. Говорили гучно. Якщо коротко, то скаржилася дитина на погані заробітки, через те, що в людей немає готівки.
Удоволь пожалівшись імовірно своїй знайомій, прохачка продовжила "працювати". Підійшла до дівчини біля мене. Ну і все за вже озвученою схемою: про двадцять гривнів, про людяність і хоч десять чи п'ять гривень. Словом, дівчинка всім каже одне і теж.
– У мене немає готівки, – відповіла їй молода дама.
– Та що це таке, що зовсім немає, – схвильовано запитала прохачка.
– Так, зовсім. Хочеш, я тобі на картку скину? Скільки тобі треба?
– Тю, Ви шо. Де в мене карточка? Я ж мала, – відрізала дівчика і пішла геть.
Чи вдалося дитині хоч щось "заробити" тоді, не знаю, – оголосили про прибуття мого потягу і я побігла на платформу. Вже у вагоні думала про світову цифровізацію і технологічний розвиток, а ще про погіршення справ у "бізнесі" прохачів. Їм уже менше перепадає грошей від турботливих людей, або й узагалі доводиться іти додому з порожніми кишенями.
А ще уявляла майбутнє, в якому прохачі підходять до людей і, про всяк випадок, відразу з терміналом, щоб добрі люди, які все ж хочуть "бути людиною" могли відразу прикласти картку і пожертвувати кілька гривень їм на прожиття...
Цікаво, а ви звертали увагу, чи зменшилася кількість прохачів у нашій країні через стрімкий ріст користування безготівковою формою розрахунків? Пишіть у коментарях.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
