У носі залоскотав неймовірно смачний запах.
Таня, відчувши його крізь сон, усміхнулася і відкрила очі.
Цей запах ні з чим не можна переплутати.
Мама витягує з печі паски. Неймовірні, великі, ароматні.
Завтра Великдень.
– Вставай, доню. – Гукнула мама з кухні. – Пора. Підеш до бабусі. Віднесеш пасочку, крашанки і ще дещо на гостинець.
Таня швидко зібралась, взяла підготовлений мамою кошик і весело пострибала стежиною.
Бабуся жила далеченько. Ледь помітна доріжка бігла біля лісу.
Таня весело наспівувала собі, оглядаючи весняне квітуче узлісся. Та біля старої хатини, що стояла поряд з лісом, притихла. Тут жила баба Марфа, стара, зчорніла, згорблена, схожа на казкову бабу Ягу. Діти завжди намагались обійти її осторонь, не зустрітись з важким темним поглядом.
Ось і зараз Таня прудко прошмигнула мимо бабиної хати, опустивши голову.
Хоча все одно наче відчула на собі прискіпливий, важкий погляд із-за похиленого паркану.
У бабусиній хатині було чисто і світло. Пахло травами, свіжою здобною випічкою і чимсь невловимим, притаманним тільки старим сільським хатинам.
Бабуся теж готувалась до Великодня, пекла паски, готувала смаколики.
– Бабусю, а чому баба Марфа завжди така зла?
– Вона не зла. Вона одинока і нещасна.
– Чому?
– Немає в неї нікого. Діти померли від голоду у страшному 1933, чоловік згинув десь на Соловках. Так і живе сама. Дав їй бог віку довгого, але нещасного.
Ось візьми, віднеси їй. - бабуся поклала в кошик пасочку і кілька крашанок.
– Боюсь.
– Не бійся, внучко. Добрі справи двері відчиняють не тільки в будинок, а і в душу. Запам'ятай.
– Можна? – Таня з острахом заглянула в прохилені двері старої хатини.
– Чого тобі? – почула непривітне.
Баба Марфа стояла біля старих потемнілих ікон. Блимала лампадка, горіла свічка, п'янко пахло полином і чебрецем.
Таня простягла бабі кошик:
– Тут... Ось, бабуся передала.
З Великоднем вас.
Таня підняла очі на бабу Марфу.
І раптом їй здалося, що чоло баби Марфи, прорізане глибокими, темними зморшками, раптом розгладилось і посвітліло. А в бездонних, темних, давно наче мертвих, сухих очах зажевріло щось живе, тепле. Сухі губи торкнула ледь помітна усмішка.
Вузлувата, зашкарубла долоня торкнулася руки Тані.
– Дякую, дитинко.
І наче сонячний промінчик пробіг по стінах старої хатини, заграв барвами на вишитих рушниках, засвітився дивними спалахами, освітлив лики святих на потемнілих від часу іконах, які бачили так багато добрих, а ще більше важких моментів у довгому житті цієї старої хатини і її господині.
Лідія МИЩЕНКО
(допис Лідії Мищенко на особистій сторінці у соцмережі)
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
