Недільний ранок у Наталки починався не те, щоб напружено, але й не так як завжди – з кавою на терасі і скролінгом ТікТоку.
– Ти робити хоч щось збираєшся? – стурбовано запитав чоловік, який і сам, відірвавшись від телефону, мацже о дев'ятій вийшов зі спальні на кухню.
– Ага, – радісно відповіла Наталка, – звичайно! Збираюся святкувати іменини коханого чоловіка!
– А чого чекаєш? – Толік глузливо посміхнувся.
– Пригощань! – задоволено заявила Наташа.
– Ну, ти цей, як його… – Толя красномовно обвів поглядом порожню кухню.
– Та невже? Все готово? – запитала Наташа. Вона чудово знала, що нічогісінько не готово, а її, як завжди, доведеться товктися на кухні.
– Ти знущаєшся? – надувся Толя.
– Та і в думках не було! День народження ж твоє, так? Ну ось, ти й повинен пригощати всіх, хто тебе привітає!
– Наталю, не смішно! – сердито заявив Анатолій. – Я рідню вже запросив на завтра, вони що, по-твоєму, за порожній стіл сідатимуть?
– Милий, у тебе цілісінька доба попереду! – закивала Наталка. – Так що займайся, я не заважатиму! Ми з синочком взагалі підемо в парк гуляти, а ще можемо до моєї мами поїхати, а прибудемо завтра, з усіма гостями!
Обурений Анатолій лише хапав ротом повітря, як риба на березі. Наталка, дивлячись на чоловіка, ледве стримувала регіт. Такого калейдоскопу емоцій на його обличчі вона ще не бачила.
– Це неподобство! – врешті-решт заверещав Толік. – Як у тебе тільки совісті вистачило таке мені заявити!? І ти ще смієш називатися моєю дружиною?!
Чоловік в істериці метався по кухні, а Наталка, попиваючи каву, насмішкувато спостерігала за ним. Хвилин із п’ятнадцять вона слухала, хто вона, звідки вона і де її місце, а потім спокійнісінько запитала:
– Не подобається?
– Що?! Що це за дурні запитання! – заревів чоловік, перечепившись об стілець.
– А мені теж не подобається, коли наді мною знущаються! Всі твої постійні свята і вечірки – не знущання? У ресторанах і кафе «дорого, і краще їжі за домашню немає! Взагалі, це жіноча справа», – загундосила Наталка, передражнюючи Толіка.
– А в гості до нас ти кого запрошуєш? Як мінімум, маму, двох сестер і брата з дружиною. Цілих четверо жінок! І щось жодна ні разу не кинулася допомагати хоч щось приготувати! А приїжджають мало не о шостій ранку, хоча запрошували їх на обід. Порозсідаються, манікюри свої розчепірять і вимагають чай чи каву кожні півгодини!
– Ну так вони ж у гостях! – вигукнув Толя.
– Пречудово, від сьогодні на застіллях я теж – гостя, – заявила Наталка і склала руки на грудях.
– Та чого ти в позу стаєш? Тобі що, важко приготувати смачненького на свято? – нахрапом не вийшло, тож чоловік вирішив збавити оберти.
– Та ні, не важко. Просто я себе не на смітнику знайшла, і служницею для твоєї рідні не наймалася, – втомлено відповіла Наталя.
…Вона ніколи не думала, що колись боятиметься гостей. Виросла Наталка в селі, а там завжди любили влаштовувати святкування з розмахом. Гуляли всім селом, і готували теж гуртом. Чи весілля, чи хрестини, чи новосілля – кожна господиня приносила свої кращі страви, і не каструльку чи сковорідку, а щоб кожен міг досхочу наїстися. Ніколи не було такого, щоб одна хазяйка на всіх готувала.
Зовсім інше побачила Наталка в місті. Коли сину Мишку виповнилося три роки, вони з Толею купили квартиру, дякувати, її батьки допомогли. На новосілля запросили рідню, яка, до речі, поки вони тулилися по орендованим кімнаткам, зовсім ними не цікавилася. І рідні цієї виявилося стільки, що Наталя ледь не зомліла: мати, дві старші сестри з чоловіками та дітьми, молодший брат з сім’єю, тітонька з двома доньками, а ті теж, у свою чергу, з чоловіками і дітьми.
– А де ж вони в нашій «двушці» розмістяться? – тримаючись за голову, приречено спитала Наталя.
– Усе вирішимо! – павичем походжав Толік. – Із більшої кімнати повиносимо всі меблі, столи поставимо по периметру під стінами, ще й місце для танців організуємо! І сервіз отой, що на весілля подарували, діставай, для моєї рідні нічого не шкода!
Сервізу Наталці було шкода. Але робити нічого, розпакувала, перемила, та й почала варити, смажити, нарізати. Ледь не падаючи від утоми, мріяла про ще дві плити, чотири духовки і три холодильника. Все ж на таку ораву приготованого було відверто мало. Але в Наталчиній голові міцно трималася обнадійлива сільська звичка: гості повинні і власні страви принести.
Коли родичі прибули, Наталка мало не втратила свідомість. Ніхто нічого не приніс. Взагалі. Підмели всі смаколики за двадцять хвилин, а потім… Потім почали ганьбити Наталку – мовляв, яка нікудишня господиня, геть криворука, навіть на стіл по-людськи накрити не здатна!
Найголосніше репетувала тітонька, яка накинулася навіть на свою сестру, Толікову матір, мовляв, не змогла хлопчику невістки нормальної знайти, та на племінників – понабивали свої ненажерливі пуза, а з нею не поділилися!
Панове родичі, не змовляючись, послали тітоньку якнайдалі й виштовхали за двері, побажавши згинути в найближчому болоті.
Для Наталі все це було за гранню розуміння. Але вона наївно вирішила, що жіноцтво влаштувало їй типу «екзамен», а далі, коли познайомляться ближче, то й будуть вони і допомагати, і підказувати, та й просто з нею дружити… Тим більше, без тітоньки та її численних нащадків народу на застілля передбачалося в рази менше.
На наступне свято Наталка мало з глузду не з’їхала: дві доби на кухні без сну і відпочинку. Добре, що хоч мама Мишка забрала до себе на цей час. Наталя приготувалася слухати компліменти, але... Рідня традиційно з’явилася з порожніми руками, миттєво все змела з тарілок, і почала насміхатися з «поганої господині».
На третій раз Наталя почала готуватися за тиждень. Нарешті наїдків вистачило на весь вечір, і її майже не принижували. Ці «сімейні» свята стали справжнім кошмаром для Наталки, ще й враховуючи те, що геть усе купувалося з їхнього скромного бюджету. А гості продовжували вимагати всього і побільше, ще й собою в пакети загортали. Наталка, як не старалася, все одно не могла їм вгодити: то солі мало, то не соковито, то часничку не вистачає. Коротше, терпіння жінки закінчилося…
– Наталю, але як це виглядатиме? – знову причепився Толік.
– Ніяк. Облом – не перелом, переживеш, – відмахнулася Наташа. – А якщо твої родички ще раз на мене дзьоби роззявлять, то нехай вибачають, я ж із села! Ми лаятися вміємо так, що дикі кабани з вовками назад до лісу втікають! Коротше, відтепер я готую чисто символічно – картопельку там, котлетки, пару салатиків. Жіночки твої нехай теж щось принесуть, а якщо руки з неправильного місця ростуть – то можна й грошиками скинутися. Це справедливо, тобі не здається?
– Так, усе, мені набридла ця маячня! Ану, збирай свої манатки і давай, тули назад до села, свиней і корів, на біса ти мені здалася, ледацюга! – голосив, бризкаючи слиною, Толік. – Навіть гостей нагодувати неспроможна, правду мама казала – ти недостойна нашої родини!
Десь через місяць Анатолій з величезним букетом приїхав до Наталки в село, впав на коліна і почав просити пробачення.
– Я стільки нового про тебе і себе дізнався! – скаржився Толя. – Подзвонив родичам сказати, що ми розлучилися, тож нехай несуть щось із собою, якщо хочуть у мене святкувати. А вони, навіть мама, сказали, що я справжній покидьок, який не поважає родинних цінностей, що ні в кого з них немає часу вошкатися на кухні, і щоб я негайно тебе повертав, мовляв, гріх таку куховарку втрачати. Хоч і селючка, але ж готує смачно. Вони вважали нормою всі свята відбувати у нас і за наш рахунок, жерти в три горла те, що «селючка» на стіл виставила, бо «ми ж рідня»! Коротше, Наталочко, пробач мене, дурня такого. Давай продамо квартиру і купимо будинок у селі, подалі від них усіх. А якщо ця «рідня» і тут нас знайде, то й на поріг не пустимо!
– Шкода, що до тебе не одразу дійшло. Ну нічого, – посміхнулася Наталя. – На перший раз пробачаю…
Олеся КОХАНЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
