Лариса Лебединець із міста поруч зі своїм чоловіком Ігорем (вони корінні переяславці і зараз їм обом по 32 роки) виглядає як Дюймовочка, але анітрохи не переживає з цього приводу. Навпаки, подружжя вважає, що така різниця в зрості – запорука їхнього сімейного щастя.
"У шлюбі з Андрієм прожила три місяці, а потім стала жити з Ігорем"
– Велика різниця в зрості анітрішки не впливає на комфорт у наших стосунках. Недаремно ж кажуть: "Чим вищий чоловік, тим щасливіше відчуває себе дружина", – зазначила Лариса Лебединець, яка має 1 м 56 см зросту, а її чоловік Ігор – 1 м 98 см.
Свого часу Лариса Лебединець закінчила 9 класів першої школи і пішла вчитися в міське профтехучилище. Однак, ставши кухаркою, за професією жодного дня не працювала.
– Мої бабуся і мама дуже хотіли, щоб я, як і вони колись, закінчила школу із золотою медаллю, – згадує вона. – Але не так судилося, як їм хотілося. Адже я навчалася хоча й на відмінно, на найвищу шкільну відзнаку не витягувала. Це особливо засмучувало мою маму, яка ще й педучилище закінчила із червоним дипломом.
Ну а з Ігорем я познайомилася на третьому курсі навчання в нашому ПТУ. Він вчився на електрика також після дев’ятого класу шостої школи. Так ось, після училища я запропонувала Ігорю та ще одному хлопцю, якому подобалася, разом вступити в наш педуніверситет і здобути економічну освіту. Вони погодилися. Ото так утрьох ми вчилися і міцно дружили. Коли ж переді мною постав вибір, за котрого з цих хлопців виходити заміж, адже вони обоє, як-то кажуть, запропонували мені руку й серце, я, за порадою своєї мами, обрала Андрія (не хочу називати його прізвище). І це попри те, що Ігор мені подобався більше. Проте хоча в нас з Андрієм було гучне і велике весілля (ми одружувалися на День міста і нас вітали на центральній площі), у шлюбі з ним прожили якихось три місяці...
Так сталося, що незабаром після одруження я захворіла. Андрій рідко приходив до мене в лікарню, а ось Ігор неабияк перейнявся моєю проблемою. Він купував мені медикаменти, які призначали лікарі, і сидів біля мене ледь не цілодобово. Одним словом, підтримував мене і морально, і матеріально. Саме тоді я зрозуміла, що з вибором чоловіка дуже помилилася. Тож, як щойно одужала, з Андрієм офіційно розлучилася і стала жити з Ігорем.
"Прізвище взяв Лариси, бо дуже її люблю"
– Розписалися ми у 2014 році, – долучається до розмови Ігор. – Весілля не справляли: просто я подарував Ларисі обручку, поставили в паспорті штампи і все. Я дуже люблю Ларису! Так люблю, що навіть взяв її, точніше, її бабусі, прізвище і став Лебединцем.
– Я ж перейшла на прізвище своєї, на жаль, вже покійної бабусі – Лебединець Тамари Михайлівни – шість років тому, бо воно милозвучне. Це рідне моєму роду прізвище взяла собі ще й тому, аби воно не зникло в Переяславі. Адже свого часу моя бабуся була відомою людиною у нашому місті. Вона вчителювала в першій і другій школах, а згодом – в ПТУ.
Щодо Ігоря, то попри те, що він такий велетень, почуваюся з ним дуже комфортно. Щоправда, як була молодшою, то дещо комплексувала ходити містом в парі з ним. Це, можливо, тому, що дуже часто лунало нам у слід дратівливе: "Слон і моська". Останні ж кільканадцять років на здивованих перехожих не зважаю. Мені головне, аби мій Ігор був нагодований, тепло одягнений та взутий. Він має 47-й розмір ноги. То взуття зазвичай йому купуємо в магазинах "Гігант" в Києві або ж замовляємо через інтернет-магазини.
– І мені з Ларисою живеться гарно, – зізнається й собі Ігор. – У нас немає поняття – чоловіча та жіноча робота. Я залюбки можу їсти зварити, одяг попрати чи ж в хаті прибрати, а Лариса забити гвіздка, стіну просвердлити, а то й зі зварювальним апаратом попрацювати. Загалом суть нашого сімейного життя в тім, що ми одне одному не заважаємо жити. Бува, як в дружини немає настрою, то я обіймаю її і лагідно кажу: "Давай подивимося якийсь цікавий фільм або ж пройдемося містом та подихаємо свіжим повітрям". До карантину дуже часто їздили гуляти до Києва. Загалом ми доповнюємо одне одного як тільки можемо.
"Дружина нарівні зі мною ремонтує комп’ютери"
Після університету Лариса Лебединець п’ять років працювала в районній лікарні бухгалтером по зарплаті. Зараз – на посаді бухгалтера в ТРК "Альта", веде бухгалтерію деяких фермерських господарств та ФОПів та допомагає вести бізнес своєму чоловікові.
– Тоді роботу в лікарні я знайшла і для свого Ігоря, – каже вона. – Після того, як я дізналася, що там вже багато років немає інженера з медичної апаратури, я порадила керівництву ЦРЛ взяти на цю посаду мого Ігоря.
– Працювати в лікарні, якщо чесно, мені не подобалося, бо за мізерну зарплату ремонтував не лише медапаратуру, а й холодильники, пральні машинки та інші електроприлади. А згодом за ту ж платню виконував ще й обов’язки електрика. Тож розрахувався і влаштувався в один із комп’ютерних сервісів нашого міста. Але й там надовго не затримався. Покинув ту роботу через недобросовісне ставлення керівника фірми до своїх клієнтів. Тобто мені не хотілося бути учасником того, як з одного на інший комп’ютери, які приносили люди на ремонт, переставлялися запчастини. Між іншим, моя Лариса ремонтувала комп’ютери нарівні зі мною. І саме вона стала ініціатором відкриття нашої власної справи. За що я їй дуже вдячний, – сказав Ігор Лебединець.
Вже третій рік Лебединці у приміщенні СТК ТСОУ, що на вул. Шкільній, 49, орендують невеличку кімнату, яку облаштували під майстерню "IT-Servis" з ремонту комп’ютерної техніки і не лише.
– Зараз від клієнтів немає відбою. І це попри те, що ми ніколи ніде не рекламувалися. Люди несуть до нас на ремонт все: комп’ютерну техніку, телевізори, магнітофони, медичну апаратуру та інше, – сказала Лариса. – Днями, спираючись на два ціпки, до нас завітала бабуся зі своїм зіпсованим тонометром. Вона так жалілася нам на проблеми зі здоров’ям, що той тонометр ми відремонтували їй безкоштовно та ще й особисто відвезли його до неї додому. Треба було чути, як вона нам дякувала! Загалом для пенсіонерів ми робимо значні знижки.
"Своїми секретами не ділимося"
У вільний від роботи час Лариса Лебединець любить вишивати.
– Любов до вишивки мені передалася від моєї колишньої колеги Лариси Стецюк, з якою я працювала в лікарні, і яка час від часу хвалилася своїми вишитими картинами, – говорить вона. – А ось техніку вишивки хрестиком та бісером я опанувала завдяки інтернету. Першою моєю роботою була ікона Миколи Чудотворця. Її я подарувала своїй мамі на день народження. А народилася вона 19 грудня, тобто у день цього святого. Загалом вишивок я маю багато. Дуже дорого для них обходяться рамки. Тож обрамлюю свої вишиті картини перед продажем (продаю їх через «Барахолку» в інтернеті, що в соцмережі Фейсбук) або ж перед тим, як комусь подарувати. Зараз вишиваю картину "Осінь". За цим заняттям люблю слухати аудіозаписи електронних книжок. Неабиякою моєю розрадою ще є собака пекінес. Цю собачку ми купили завдяки тій же «Барахолці». Назвала її Маргоша, бо тоді саме слухала роман Булгакова "Майстер і Маргарита".
Щодо книжок, то ми з Ігорем любимо не лише слухати їх аудіозаписи, а й читати друковані. Маємо велику бібліотеку. Востаннє її поповнили кілька місяців тому. Це сталося після того, як на барахолці побачила оголошення про те, що чоловік із села нашого району міняє три пакети книжок на торт. Книжки нам так сподобалися, що ми купили тому чоловікові аж два гарні торти. Ті торти він вже давно з’їв і забув про це, а ми радіємо й досі, що у нас є гарне чтиво. Щодо любові до книжок, то ми купуємо їх по п’ять-сім щороку.
– Я маю велику колекцію книг жанру фентезі "Сталкер". Це фантастичні видання різних авторів про відчужену чорнобильську зону. Вечорами з Ларисою ще любимо грати в комп’ютерні онлайн-ігри. Вважаємо, що це краще, аніж пропивати гроші в барах чи кафе. Ви не повірите, друзів у нас немає. Є просто знайомі. З ними ми також не ділимося ані своїми успіхами, ані невдачами. Недаремно ж кажуть: щастя любить тишу.
