«Любов буває різною: ніжною і грізною, ранньою і пізньою, останньою і першою…» Хоч би скільки років людині не було – шістнадцять чи шістдесят – вона хоче бути щасливою. А щастя для багатьох людей – це кохати і почуватися коханими. Напередодні Дня Святого Валентина журналісти Переяслав.City поцікавилися у мешканців Переяславщини, чи було в їхньому житті це найкраще із почуттів.
Валентина Руденко, 42 роки, місто:
– Щодо цього, можу сказати про свого чоловіка Славіка. Познайомилася з ним ще у школі. Він на два роки за мене старший, але ми разом займалися легкою атлетикою. Тоді просто товаришували як спортсмени. Після школи минуло немало часу, і якось ми зустрілися в одній компанії. Він саме повернувся з армії, змужнів, став таким гарним парубком. Ми закохалися. Через навчання, певні сімейні обставини одружилися не одразу, але постійно зустрічалися. В цей період кохання було найсильнішим. Коли одружилися, воно залишилося, але стало якимось спокійнішим. Зараз Славко вахтовим методом працює за Києвом. Завжди з нетерпінням чекаю його.
Ігор Остапенко, 31 рік, місто:
– Я побачив її в «Адреналіні». Скромна світловолоса дівчина сиділа за столиком з подругами й пила кока-колу. О другій годині ночі. Мене це здивувало, я підійшов, познайомились. Говорили до четвертої ранку, я провів її до студентського гуртожитку, пообіцяв зателефонувати ввечері. Не витримав, уже о десятій ранку подзвонив, чим дуже здивував дівчину, бо розбудив. А я не міг заснути після зустрічі з нею. З того часу ми почали зустрічатись, а через два місяці одружились. Три роки тому Юля народила нам Сашка. Я думаю, що це було кохання з першого погляду.
Дарія Білозуб, 33 роки, с. Стовп’яги:
– Я, як закохалася, ще навчаючись в дев’ятому класі, у Сергія Білозуба, то кохаю його й донині. А почалося все так: одного літнього вечора ми випадково зустрілися у центрі села, і він запропонував мені провести мене додому. Я погодилася. Наступного вечора Сергій прийшов до нашого будинку і під балконом почав свистіти. Моя мама почула цей свист і вийшла надвір. Дізнавшись, що так Сергій мене кличе на вулицю, запросила його до хати. Так два-три рази на тиждень Сергій став приходити до нас, хоча я його чекала щовечора. Перший подарунок від нього – м’який ведмедик на день Валентина. А освідчився Сергій мені в коханні у ресторані на Хрещатику. Там офіціантом працював його однокласник Саша Олійник. Він і підніс до нашого столу букет троянд та обручку, які заздалегідь підготував мій коханий. Плід нашого кохання – донька Вероніка.
Оксана Лисенко, 28 років, місто:
– Головне кохання мого життя – чоловік Олександр. Ми одружені п’ять років, маємо чотирирічного синочка Владика. Познайомилися в соцмережі «ВКонтакте». Мені сподобалося його фото, до того ж побачила, що в нас є спільні друзі, і першою написала. Певний час листувалися, а потім зустрічалися чотири роки. До Саші в мене був хлопець, моє перше кохання. Це було ще в школі. Залишилися добрими друзями. Останні кілька років на День закоханих ми з чоловіком ходимо в ресторан. На свято він обов’язково дарує мені квіти й солодощі.
Наталія Мартишко, 43 роки, с. Мала Каратуль:
– І було, і є. Ми з моїм Сергієм уже 25 років разом. І ніколи, жодного дня не було, щоб я про це пошкодувала. Познайомилися, ще коли навчалися в Боярському сільгосптехнікумі. Досить швидко розгорілися почуття. Дочекалася, поки він відслужив в армії. Одружилися, як прийшов, йому тоді був 21 рік. Привіз у Малу Каратуль, до себе додому, я ж – із селища Глеваха Васильківського району. Зараз у нас 25-річний син і 18-річна донька. Сергій працює в Згурівці у фермерському господарстві, кожного вечора з нетерпінням чекаю його з роботи. А 14 лютого – це й справді наше свято.
Марія Миколаєнко, 67 років, с. Циблі:
– Яке вже кохання в нашому віці?! Колись, звісно, було. Я із Золотоніського району. Після школи в інститут хотіла педагогічний, та не пройшла, поїхала на роботу в Київ, у Дарниці тоді багатоповерхівки зводили. Отам на стройці, а я працювала штукатурницею, прийшов до нас молодий майстер. Високий, красівий, його Мишком звали. От я і влюбилася. Про це ж не казала йому, тоді так не заведено було. Він приходив, жартував з нами, пригощав канфетами. А коли в мене були іменини, то даже букет приніс і в щоку поцілував. Я тоді ходила, як блаженна. Через кілька місяців Мишка перевели на другу стройку і на тому все кінчилося. Ну я про нього ось, бачте, й зараз згадала. Потім зустріла свого Івана, одружилися, двоє діток викохали. На старість у село переїхали і живемо душа в душу.
Приєднуйтесь до нашого Telegram-каналу (там актуальні новини Переяславщини) та стежте за нами у фейсбуці
