32-річний військовик Олександр Степанченко, наш земляк, тепер мешканець Житомира. Цей підтягнутий молодий чоловік неодноразово ніс службу на Сході, де вже сьомій рік наші армійці протистоять російській збройній агресії. Погодився поспілкуватися з журналісткою Переяслав. City. Розповів про себе, про свою сім’ю, про армію і про війну.
"Позустрічалися з рік, а потім я переїхав до неї"
Народився і виріс Олександр Степанченко на Переяславщині в селі Соснова. Після закінчення школи вступив до Житомирського медичного коледжу (нині – інститут) і в 2007 році здобув професію зубного техніка. Але так сталося, що за фахом не працював жодного дня.
– І сам не знаю чому, але професія виявилася мені не до душі, – зізнається Олександр Степанченко. – Тож диплом зубного техніка я поклав на полицю і за власним бажанням пішов на строкову військову службу в 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду, що в місті Житомир. Прослужив там рік, а потім демобілізувався і вступив до Житомирської школи міліції. Через пів року навчання став дільничним інспектором і за направленням потрапив до одного із селищ Житомирського району. Мій робочий кабінет був у приміщенні селищної ради. Там я познайомився із гарною жінкою, її звати Наталія Павлівна. До неї на роботу частенько приходила її дочка Настя. Ця дівчина мені дуже сподобалася, і я завів з нею знайомство, а потім – роман. З рік ми позустрічалися, а потім я із Житомира, де наймав квартиру, переїхав до неї. А ще через рік ми одружилися. Жили з батьками Насті. Згодом у нас народився синок. Незабаром Данилку виповниться вісім років. Зараз я наймаю квартиру в Житомирі, де служу, а дружина із сином живе з батьками в своєму селищі. Тож зазвичай ми бачимося у вихідні та у великі свята.
Президент України вручив орден "За мужність"
– Ну а тоді, у 2013 році, коли я став сімейною людиною і через невисоку зарплату дільничного не міг як слід утримувати свою сім’ю, міліцейську роботу полишив і працевлаштувався на Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат. А в березні 2014-го, як почалася війна на Сході, відчуваючи себе справжнім патріотом нашої країни, добровільно пішов до військкомату і попросився на передову. Так мене призвали в 95-ту бригаду і вже наприкінці березня в її складі я був біля гори Карачун, що поблизу Слов’янська. Тоді там було дуже гаряче: запеклі бої йшли через стратегічну важливість гори, а саме через розташування на ній телевежі. Тоді відбувалася перша хвиля мобілізації, і ми тоді навіть подумати не могли, що війна триватиме так довго.
П’ять років тому про цей легендарний військовий рейд Збройних сил України (він є найдовшим в історії) було знято фільм. Стрічка називається – "Рейд". У ній йдеться про те, як 95-та бригада долала 400 км у тилу ворога, 170 із яких – під постійним ворожим вогнем.
7 січня 2015-го, якраз на Різдво, Олександра Степанченка та ще дев’ятьох військовиків із 95-ї бригади за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі було нагороджено орденом "За мужність" III ступеня. Ця урочиста церемонія відбулася на полігоні в смт Озерне на Житомирщині за участі Президента України Петра Порошенка. Окрім цієї державної нагороди, Олександр Степанченко має ще п’ять відомчих нагород – від Міністерства оборони України.
"Закликаю й інших йти служити нашому народу"
– Я ж, як у січні 2015-го, повернувся з війни на Донбасі до пункту постійної дислокації в Житомирі, послужив ще два місяці і демобілізувався. Між іншим, мій позивний – "СОМ": С – Степанченко, О – Олександр, М – Миколайович. Таку назву я придумав відразу, як в перше нам видали радіостанцію.
Так ось з пів року посидів я вдома (відпочивав і морально, і фізично), а потім знову пішов в армію. Так я потрапив на службу по контракту в ту ж саму 95-ту бригаду. Але, прослуживши два роки, я знову став цивільним. Покинув армію не лише через те, що мало бачив свою сім’ю та як підростає син, адже по вісім-дев’ять місяців я служив лише на Сході, а й через те, що було дуже важко морально. Однак й цього разу я просидів вдома лише з пів року і мене знову потягло в армію. Так я прийшов контрактним знову в ту саму 95-ту бригаду, в той самий підрозділ, в той рідний і злагоджений колектив, з яким, як-то кажуть: "Пройшов Крим і Рим і мідні труби". Відтоді служби вже не полишаю. Тим більше, закликаю й інших йти служити нашому народу.
"Піду знову воювати, як тільки покличе Батьківщина"
– Радує те, що зараз наша армія не така убога, як була до цієї війни. Нині у наших військових є стабільне медичне обслуговування, стабільне грошове забезпечення та впевненість у завтрашньому дні. Саме задля агітації своїх земляків на контрактну службу, а точніше в нашу 95-ту бригаду, два тижні тому я приїхав на свою малу батьківщину. Сьогодні ж закриваю відрядження і вирушаю в Житомир. Зізнаюся по правді, нашу 95-ту окрему бригаду вважаю найкращою в десантно-штурмових військах Збройних сил України. До слова, усім, хто приходить до нас служити, і немає свого житла, надається кімната в комфортабельному гуртожитку, а тим, хто має свою сім’ю, виділяються кошти на певну частину оплати за особисто наймане житло. Приміром, найняти квартиру з гарними побутовими умовами в Житомирі коштує в місяць десь чотири тисячі гривень. То дві тисячі вісімсот гривень, як військовослужбовцю, компенсує держава. А якщо у сім’ї є малолітня дитина, то це ще плюс 25 відсотків від цієї суми. Зарплата у "контрактника" теж не мала, як для нашого Житомирського регіону.
Висловлюю вдячність адміністрації Переяслав-Хмельницького Центру зайнятості, за проведення семінару з непрацюючим населенням району, де я мав нагоду поагітувати людей на контрактну службу в нашу "95-ту", – подякував Олександр Миколайович.
Із рядового солдата Олександр Степанченко дослужився до прапорщика. Нині він – технік самохідної артилерійської батареї. У березні буде рік, як він повернувся з війні на Сході. Як сам зізнається: "Піду знову воювати, як тільки покличе Батьківщина".
– Учора, 2 лютого, у моєї мами (її звати Ганна Петрівна) був день народження. Тож добре, що я був вдома і привітав її особисто, тобто не телефоном. Пам’ятаю, як вперше поїхав на Схід, то мама і батько (його звати Микола Іванович) дуже нервували і переживали за мене. Я ж їх заспокоював, як тільки міг, і завжди казав, що у мене все добре. Мамі ж ще жартома казав: "Шапка на голові, обідаю вчасно!", – сказав наостанок Олександр Степанченко.
