Шостого вересня група працівників Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни, запросивши до свого гурту кількох друзів, також любителів мандрів, здійснила сходження на найвищу точку нашої країни – Говерлу. «Ми обрали початок вересня, аби мати можливість ще за лагідної погоди піднятись на вершину. У цей період уже трохи спадає хвиля туристичного паломництва, і це дозволяє насолодитися красою гір, а не стояти у черзі, як це буває, наприклад, на День Незалежності», – зауважив один з організаторів поїздки Станіслав Кононенко. Подорожувала разом із ним і журналістка Переяслав.Сity Лариса Кононенко. Ділиться враженнями.
Для мене це було друге сходження на Говерлу. Перше – 13 років тому, наприкінці червня. Але воно видалось екстремальним, адже доводилось частину дороги долати майже по коліно в снігу, в суцільному тумані, з памороззю на щоках. І це було радше підкорення себе, а не споглядання краси Карпат. Тому я з ентузіазмом долучилася до походу.
Неймовірний вид
До Ворохти, невеличкого селища, звідки зручно діставатися до підніжжя гори, приїхали десь о восьмій ранку. На нас там вже чекав трансфер. Аби не втрачати часу, наша група зареєструвалась у лісників на контрольному пункті Карпатського національного природного парку і відразу поїхала звивистою дорогою до бази «Заросляк». Саме звідти починаються два маршрути сходження.
Дорогою наш мікроавтобус обігнав кілька великих екскурсійних автобусів. І ми вже налаштувались, що там будемо далеко не самі. Біля «Заросляка» також ознаки того, що за ці 13 років маршрут став надзвичайно популярним: там розбудували цілу вуличку з яток із сувенірами, напоями та різним карпатським крамом. До речі, на базарчику біля бази пропонують дощовики, палиці для гірського трекінгу, які під час походів у гори допомагають тримати тіло в рівновазі. Також палиці знімають навантаження з колін і суглобів, що знижує втомлюваність. Ми вирішили, що за потреби знайдемо подібне спорядження й у лісі.
«Ми це зробили!»
Є два шляхи підйому на Говерлу – їх називають зеленим та синім, бо мають відповідне маркування. Ми обрали для підйому синій. Він крутіший, проте швидший. Орієнтовний час підйому – 2,5 години. А повертатись вирішили довшим, зеленим, щоб роздивитися краєвиди. Цей шлях приблизно займає 3 години.
І ось ми заходимо під склепіння смерек. Прохолода, в якій зібралися всі пахощі лісу, огортає і наповнює легені неповторним коктейлем. Під ногами широка стежка з вичовганим звивистим корінням на ній, якою пройшли тисячі туристів. Ліворуч шумить невеличка гірська річечка – і ти вмить налаштовуєшся на її хвилю. Якщо, звичайно, не піддаєшся селфоманії і не починаєш фотографуватися біля кожного дерева. Зазвичай так роблять ті, хто не знає, що це лише гардеробна природного театру, а вся вистава ще попереду.
Ми йдемо за маркуванням – позначками на деревах та окремими вказівниками. Через деякий час маршрути розходяться, і ми звертаємо ліворуч. Вийшовши з лісу, кожен вже піднімається у власному темпі. Хтось намагається швиденько здолати кам’янистий схил у 45 градусів і дістатись до вершини, що видніється, а хтось частіше розглядається навкруги. Умови були напрочуд чудовими: небо ще затягнуте вранішніми димчатими хмарами і сонце не напікало. Нарешті перші з нас дістаються, як нам здавалось, вершини, та це лише половина шляху. Просто вона закриває нашу ціль. Щоб дістатися справжньої Говерли ще довелося добряче попотіти. І тут не зайвою буде фізична підготовка. Це був, напевне, найважчий відрізок маршруту, бо він стрімкий, а ми вже трохи втомлені. Попереду ще кілька підйомів, які ставатимуть все крутішими. Тут реально розумієш, що означають слова: найскладнішими є останні метри. Та водночас навколишня краса надихає.
Щороку заповідник відвідує щонайменше 50 тисяч туристів
І ось ми на вершині. Таких, як ми, тут кілька десятків. Чути білорусів, французів, поляків… Кожен із нас – переможець! Це почуття приємно лоскотало всередині. Дехто навіть купив собі тут же, на вершині, медаль з написом: «Я підкорив Говерлу». Для кожного це сходження дуже особисте: хтось вперше побачив Карпати, хтось підкорив свою першу вершину, хтось повернувся сюди після тривалої перерви… Ми зустріли тут провідника, який вже 161 раз піднявся сюди, а на схилі проти сонця влаштувалась компанія з шампанським і квітами – хлопець освідчувався дівчині.
Тут небо змагалося з красою гір. Хмари час від часу закривали сонце, і те пробивалося через них розсіяним промінням, через що гірські хребти наче стояли в мареві, набуваючи різних відтінків – від блідо-димчатого до синюватого. Аж раптом хмари розходились – і маленька цяточка, що з’являлась на смерековому схилі, росла і повзла ним сонячним зайчиком. Гра тіней і світла на схилах – це справжня вистава, споглядати з інтересом яку можна дуже довго.
Ми не лише зробили фото на згадку, а й закріпили на вершині жовто-блакитний прапор, напис на якому засвідчував, що працівники Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни с. Циблі здійснили сходження 6 вересня 2019 року.
Станіслав та Лариса Кононенки на вершині
Цього разу особисто для мене похід був значно комфортнішим і видовищнішим. Говерла була гостинною. Проте є в неї і сумні сторінки. На шляху ми натрапили на кілька пам’ятників і хрестів тим, чиє життя обірвалося на цих схилах. Гори, якими б безпечними вони не здавалися, не терплять неповаги і зайвої самовпевненості.
Ми втомленими, але задоволеними поверталисяся до «Заросляка». Вже не поспішали. Розглядалися і намагалися якомога більше вхопити очима, насолодитися і запам’ятати ці пейзажі, переживання надовго.
Віадуки у Ворохті стають артоб’єктами
У Ворохті в садибі «Гуцульський двір» на нас чекали смачна вечеря і теплий душ. Наступного дня ще мали трохи часу до потяга, тож вирішили оглянути селище. Воно хоча й невеличке, але має свої принади. Туристам пропонують багато екскурсій, прогулянки на квадроциклах та кінні, релакс у чанах тощо. Ворохта також відома своїми старовинними віадуками, побудованими австрійцями. Їх тут кілька. Один із них загальною протяжністю сто тридцять метрів з арками, найдовша з яких сягає шістдесяти п’яти метрів, є, як свідчать інтернет-джерела, найдовшим у Європі. Опори ще одного віадука розписали муралами франківські художники. На одній з опор зображено гуцулів із трембітами, на іншій – гуцулку з ягням. Цей віадук перекинуто через дорогу, що веде до популярного гірськолижного курорту «Буковель». Він розташований на відстані вісімнадцяти кілометрів від Ворохти. Ми скористались цією нагодою і відвідали курорт.
За півтора дня, виявляється, можна побачити багато і пережити цілий вир емоцій. Здавалося, що ми відпочивали щонайменше тиждень.
