Якщо ви в недільний день йдете на "Даринок" з боку ЕКО-маркета, не помітити Світлану Лихоту просто неможливо: плетені з лози корзини, які вона продає, так і привертають погляд. Не обійшов її і я. Представляюся і питаю, хто виплів ці вироби, з таким смаком підбираючи почергово то зелену, то червону, то сірувату лозу. "То мій чоловік", – каже і запрошує в гості на Солонці, де вони мешкають. Через кілька днів я вибираюся на гостини у провулок Коцюбинського.
Михайло Павлович, 65 років, зустрічає мене дещо здивовано (дружина про мій візит попередила його лише сьогодні), але все ж погоджується дещо розповісти про своє захоплення:
Михайло Лихота з внуком Максимом
– Як навчився? У діда свого Івана Павловича в дитинстві. Той, здається, усе умів – хоч бочку зробить, хоч хату повністю. Ну і, ясне діло, умів плести – хоч бриля, хоч корзину, хоч кобзу-вершу для зимової риболовлі. Та, думаю, мені цього свого вміння не довелося б пригадувати, якби мав путню пенсію. А то ж якихось 1600 гривень! Це при тому, що проробив загалом 41 год. І в ПМК-2, і на заводі продтоварів. Але ж стажу не вистачає, бо мене поносило світом – і в Німеччині працював, і в Сургуті – ото тюменських документів і нема.
Через це років чотири і в’яжу. То воно тому, хто не знає, що це таке, здається простою справою. В’яжу брилі із вівсяної соломи, бо житня біла, не така красива. Вирощую овес сам, стебла зрізати треба обережно – роблю це серпом. На один чоловічий бриль треба 560 стеблин-дудиць, на жіночий – 800, бо крила більші. Тобто виходить, що для одного бриля треба одна сотка вівса, бо ж не кожна дудиця підійде. Тому й коштує 350-400 гривень. Плету один днів п’ять. Продати важко: звичайна людина покрутить у руках, поцмокає язиком та й покладе назад. Продати можу лише крутеликам усяким, добре, що в мене є такі знайомі. Я ж гарним зварювальником був, то в мене всякі друзяки є. Ото такому скажу: "Ти уявляєш, як сядеш на коня, та одягнеш такого бриля, яким козаком виглядатимеш?" То він замріється та й розщедриться.
А зробити корзину – їх жінка продає залежно від розміру по 70-120 гривень – ще важче на руки. Червону лозу, до речі, щоб не потріскалась, треба запарювати, а зелену трохи підсушити, щоб прив’яла. Останнім часом ще й з лозою проблема – попробуй знайти. Раніше біля Дем’янець (я родом з цього села) чи біля радгоспу її багато росло, та в останні роки масово палять траву, то й верболіз пропадає. Мабуть, так пропаде й це давнє ремесло. Мій внук Максимко трохи цікавиться цим, та навряд, чи буде в’язати. Він дуже метикований, але йому більше "Лего" подобається складати. Що хочеш, зробить з нього. Он нещодавно з тих кубиків бабі м’ясорубку склав. Уявляєте?
