У помешканні 90-річної Ганни Баки зі Стовп’яг – ідеальна чистота й порядок, як загалом і в усьому її господарстві. Тут панує тепла атмосфера гостинності та затишку. Це я відчула, щойно переступила поріг оселі. Також з усього помітно, що Ганна Іванівна, як на свій вік, почувається добре. Вона сидить на дивані у білій квітчастій хустині, червоній кофті та спідниці в квіточки і приязно усміхається.
"Походив до мене понад місяць, а потім ми розписалися"
– Мама добре чує, а ось із зором вже має проблеми. А раніше вона передплачувала багато газет, бо дуже любила читати. Останнім часом мамі вже важко й ходити. Ноги відмовляють, то надвір не виходить. Та то нічого, головне, що моя мама жива і в свої дев’яносто має ще гарну пам’ять і ясний розум, – сказала про свою матір Марія Сабадаха, 64 роки.
– Зроду не думала, що доживу до таких літ і оце так, в добрі та теплі, доживатиму свого віку, – сказала про себе довгожителька.
Життя Ганни Баки, як і багатьох людей її покоління, було нелегким.
– Як закінчила я три класи – почалася війна, – згадує вона. – Тож до школи я більше не ходила, бо у нашій школі спершу був німецький штаб, а згодом – військовий госпіталь для наших солдатів, яких у 43-му було поранено під час битви за Дніпро.
Ще будучи дитиною, я пасла корови. За це отримувала якусь їжу. А коли мені стало чотирнадцять, разом з іншими дівчатами зі Стовп’яг пішла працювати до діда в сад, що був у Комуні. Прізвище цього великого садівника із колгоспу "Червоний шлях" вже не пам’ятаю. А як стало мені шістнадцять, то пішла в ланку: нарівні з жінками вирощувала цибулю, капусту, огірки, помідори та інші овочі.
Молодою дівкою я ще трудилася в корівнику та свинарні. І саме коли порала свиней, завела роман зі своїм майбутнім чоловіком. На жаль, мого Михайла вже давно немає на цьому світі. А того осіннього дня, коли у корпусі я була сама зі свинями, Михайло, їдучи велосипедом, побачив мене через відкриті двері і завернув до приміщення. Погомонів про те, про се, а тоді, ніби ненароком, й каже: "Мабуть, я поїду на Єрківці женитися". Я ж знаючи, що він одночасно гуляє з двома дівчатами зі Стовп’яг, й питаю його: "А чого тобі женитися на чужих, як гуляєш зі стовп’язькими дівками?". – "А ти пішла б за мене?" – таке спитав мене. "А чого б і ні!? Пішла б!", – сказала, мов відрубала, йому. З тих пір ми більше не розставалися.
– Мамо, а я цієї історії й не знала, – каже до своєї мами Марія Михайлівна, підкладаючи у грубу дрова. – Лишень знала, що мій батько був дуже красивим і завидним парубком. До нього чіплялося багато дівчат, а він, слава Богу, обрав собі у дружину мою маму.
– Так ось, походив Михайло до мене трохи більше місяця і сьомого листопада (якраз на "Октябрську") 53-го року ми розписалися, – згадує далі бабуся. – Весілля відгуляли в один день: спершу гостей відбули мої батьки, а після обіду – Михайла. Ото так прийшла я сюди молодою, та й живу тут по сей день. Щоправда, від його батьківської хати вже давно немає й сліду. А цю ми звели з чоловіком вскорості після одруження.
"Весільний рушник батьків бережемо, як реліквію"
Марія Сабадаха: "Хату білимо щороку, й тому піч біленька"
– Доню, а покажи-но нашій гості сорочку, в якій я заміж виходила. Отам, у скрині вона зберігається. Ту сорочку я вишила сама. Вона мені дуже дорога. В ній я молоділа, в ній і на той світ хочу піти, – зізналася Ганна Бака.
– Не хвилюйтеся, мамо, покладемо біля вас ту сорочку, як прийде ваш час, – запевнила стареньку її донька Марія. – Ну а ваш із батьком весільний рушник й надалі будемо берегти як сімейну реліквію і передавати із однієї нашої сім’ї в іншу. У нас вже так повелося, що на весільний рушник моїх батьків ставала я зі своїм Михайлом під час нашої реєстрації, а через певний час – моя донька Лєна зі своїм Олегом. Зараз цей рушник в Лєни. Вона має передати його своєму сину. Але станеться це ще нескоро, бо Денису тільки 17 років.
– Той рушник – фабричний, – говорить про милу своєму серцю річ Ганна Іванівна. – Витканий на нашій фабриці однотонною червоною ниткою. На своєму весіллі я була ним підв’язана. На голові ж у мене був вінок зі штучних квітів та стрічок до полу. Шкода, що тоді не було кому нас сфотографувати. А то б побачили, яка я була красіва нєвєста. Та й Михайло мій був гарним женихом. З ним мені добре жилося. Він був хазяйським і мене не зобижав. Було, як доходило кілька місяців до нашого золотого весілля, він, тяжко хворий, лежить он на тій лежанці біля печі та й каже мені: "Галько, не буде у нас золотої свайби, бо молодий укляк". Прожив мій Михайло 75 років. А мені Господь чомусь довго дає жити. Ніхто із мого роду не мав так багато років.
"Не лаємося і навіть голос не підвищуємо одне на одного"
Ганна та Михайло Баки народили і виховали двох доньок. Ольга зі своєю сім’єю нині живе в Богуславі, а Марія зі своїм Михайлом вісім років тому переїхала у батьківський дім зі столиці, щоб піклуватися про стареньку маму.
– Я багата бабуся: вже маю сім онуків і одного праправнучка. Ваньку незабаром виповниться чотири рочки. Зараз він мене зве пляплябабусею. Дуже потішний хлопчик, – сказала Ганна Бака.
– Перед тим, як повністю переїхати в Стовп’яги, ми одинадцять років холодної пори перевозили маму до себе у Київ, де маємо трикімнатну квартиру. Адже через роботи ані я, ані мій Михайло не могли постійно бути біля неї. Мама ж догляду потребувала неабиякого, бо перенесла інсульт. Та в неї і зараз одна сторона не працююча. Ну а в Стовп’ягах ми будемо стільки, скільки житиме мама. На схилі років не хочемо травмувати її переїздами. Хату ж цю батьки подарували мені, ще коли був живий тато. Моя сестра Оля була не проти цього і сказала мені так: "Марійко, ти живеш від батьків ближче за мене, глядиш за ними гарно, то й будь тут законною хазяйкою".
– Я ж тоді й подумати не могла, що доживу аж до дев’яноста, – говорить довгожителька. – Тим паче, перенісши таку важку хворобу, як інсульт. Спасибі, тобі, Марійко, що так гарно мене глядиш. І зять Михайло дуже добре ставиться до мене. Добрий у нього характер. Жодного разу не крикнув на мене. А що вже за хазяїн! Як, бува, щось зробить, то переробляти за ним вже не треба. Усе, що ви бачите в дворі, то Михайло змайстрував своїми руками. Як помру, то приїжджатимуть сюди, як на дачу. Впевнена, що Марійка з Михайлом прийматимуть тут з радістю й усіх наших рідних. Он яку велику бєсєдку змайстрували.
– Ми й в будинку вже б давно зробили сучасний ремонт, – зазначає Марія Михайлівна. – Не робимо ж, аби мама доживала віку якомога в спокійнішій обстановці. Щоправда, кімнати білимо щороку. Зазвичай це відбувається перед Паскою. Мама з охотою спостерігає за нами, коли ми з Михайлом чіпляємо рушники на образи та портрети, яких чимало вона навішала тут ще з моїм татом, царство йому небесне. Мамі подобається, коли ці рушники не просто випрані, а ще й накрохмалені та якісно випрасувані. Вона була великою акуратисткою і нас до цього привчила. Колись у мами ганчірки були чистіші, як у когось рушники. Ми ж створюватимемо для мами таку спокійну атмосферу до останніх її днів. Адже хочеться аби вона жила ще довго-довго.
А загалом, оце так мирно та дружно ми живемо усе життя. Ми ніколи не те, що не лаємося, а й навіть голос не підвищуємо одне на одного. Ото такий у нас у всіх (і в мого чоловіка, і в наших донечок, і в наших зятів, і в наших онуків) урівноважений характер. Якось мама сказала мені: "Марійко, у тебе гарний та спокійний чоловік! Я рада, що і вашим донькам таких хороших чоловіків Бог послав".
– Ага, казала таке, казала! Моя внучка Лєна зі своїм сімейством частенько приїжджає до нас, бо живе не так далеко, в Бучі. Ось і на різдвяні свята гостювали у нас цілий тиждень. А ось внучка Наташа зі своєю сім’єю перевідує нас нечасто, бо живе аж в Дніпрі. Не передати словами, як мене, отаку вже стареньку, любить та поважає її чоловік Сергій, -- радо сказала Ганна Бака.
"Як бомбили Дніпро, ми кілька днів сиділи у погребі"
– Що пам’ятаю про війну? Зараз скажу, – перевівши тему, розповідає довгожителька. – Одного дня на наше подвір’я заїхали на конях німці і давай скрізь шастати. Наших шукали і в хаті, і в сараї, і в коморі. Побігали-побігали, нікого не знайшли і поїхали собі геть. А ще замічу, як одного вечора до нашої хати зайшло двоє німців і, побачивши на печі людей, почали кричати до мами: "Русь! Русь!". Коли ж мама пояснила їм, що то не руські, а сплять її діти (тобто я і мої два менші брати), вони заглянули на піч і тут же вийшли з хати. Не займали німці нас, скільки були в селі. А ось тих людей, які від снігу розчищали шлях до Києва, дуже били. Ще не забуду, як бомбили Дніпро і ми кілька днів сиділи у погребі. Ранених солдатів возили в село підводами. Страшно тоді було.
Ну а поки мій батько був на війні, ми хазяйнували втрьох: мама, я і мій брат. Була у нас конячка. Нею їздили у ліс по дрова. Повернувся батько з війни у жнива. Жити тоді нам стало трохи легше. Ще пам’ятаю, як 9 травня оголосили перемогу над фашистами і біля стовп’язького клубу (зараз там церква), зібралося дуже багато народу. На тому мітингу було все: і плач, і сміх.
Голод – 33-го не пам’ятаю, а ось як в 47-му була велика засуха і городина не вродила, то знаю добре. Тоді мій батько возив на Західну Україну одяг і міняв його на харчі. Тепер не горе жити, лишень би швидше коронавірус відступив від нас...
Як бува мене питають, чи важко жилося колись, я завжди відповідаю – ні, бо тоді я була молода та енергійна. А що може бути краще за молодість?! – сказала наостанок Ганна Бака.
Приєднуйтесь до нашого Telegram-каналу (там актуальні новини Переяславщини) та стежте за нами у фейсбуці
