Кожен день 51-річної Віри Микосянчик із Виповзок починається о п’ятій ранку. Вона тримає аж три корови – Квітку, Кудрю і Марту.
"Було б добре, якби молоко приймали за вищою ціною"
– Без корів я не уявляю свого життя, хоч і нелегко їх порати, – зізнається Віра Іванівна. – Адже щодня треба вдосвіта вставати, щоб навести лад у стійлі, накласти у жолоби харчів, дати пійло, помити вим’я, подоїти, випровадити з двору, молоко процідити, здати на молоковоз. А з сіном яка морока! Скосити, посушити, привезти, скласти у скирту... Дякую Богу, що в цьому ділі мені гарно підсобляє мій брат Петро, з яким ми двійнята. У нього є трактор – гарний помічник у господарстві. Із заготівлею сіна вже давно впоралася. Он у тюках складене скиртою, ще й на горищі сараю чимало є. Аби мої корівки були багаті на молоко, годую їх смачно: окрім сіна даю ще бурячок, гарбузи, дерть. Недарма кажуть, що у корови молоко на язиці.
Хочеться, аби молоко приймали за вищою ціною. Нині ж за літр виходить 6-7 гривень. Прибутків майже немає. Возила б молочку на базар у Переяслав, так немає можливості. Як вже воно там не є, а розставатися зі своїми годувальницями ще не хочу. Та й зарплата у мене така, що не дозволяє позбутися їх.
У нашому селі є череда – понад вісімдесят корів. Вже кілька років їх пасемо з електропастухом. На його придбання склалися грошима односельці, які тримають худобу.
Чому оце тримаю аж три корови? І сама не знаю – мабуть, любов до худоби почалася з корівки, яка вперше з'явилася в моєму хліві. Ласуня привела теличку, та її ніхто не захотів купити, настільки вона була кволою. Зарізати – рука не піднялася. Тож викохала сама, ще й така гарна корівка. Другу теличку також собі оставили на корівку. Вже й не злічу, скільки разом в мене було тих корів.
Окрім худоби Віра Микосянчик має в своєму господарстві ще птицю та свині.
– Не так давно на базарі в Переяславі купила двох поросят, – хвалиться своїм хазяйством господиня. – По півтори тисячі гривень віддала за кожне. Вирощую їх і для себе, і на продаж. Здаю свині живою вагою. Щосезону тримаю ще чимало птиці. Зараз у мене є тридцять бройлерів та шестеро індокачок. Кури зазвичай вирізаю партіями, скубу, потрошу і складаю в морозилку.
Тримаю велике хазяйство, то й маю багато городів. Цьогоріч картоплю вирощувала на дванадцяти сотках землі, кормові буряки – на десяти, а гарбузи – на тридцяти. Під кукурудзу та пшеницю відвела по сорок соток городу. У брата Петра є комбайн, який молотить гарбузи. Тож насіння сушу і здаю заготівельникам із Золотоноші. Минулого сезону кіло приймали по 75 гривень. За чотири мішки сушеного гарбузового насіння виручила близько шести тисяч гривень.
"Пам'ять від Саші – наш син Миша"
З усього помітно, що Віра Микосянчик велика трудівниця. У хаті і в дворі порядок. Нині живе з сином Михайлом та його цивільною дружиною Наталією.
Так сталося, що пані Віра дуже рано овдовіла.
– Із Сашею я прожила усього дев’ять років, – згадує Віра Іванівна. – Він помер випадково. На горищі виявила його мертвим невдовзі як прийшла з роботи, я на свинарні тоді працювала. Це сталося якраз у Вербну неділю. Ой, не хочеться мені і згадувати той сумний день.
Родом мій Саша був із Рівненщини. Познайомилася з ним, коли він приїхав до нашого села на заробітки. Це було наприкінці 90-х, тоді на фермі в селі будували стайні для худоби. Мені було 25 років і я одночасно працювала завідувачкою Виповзького клубу та в магазині. Було вдень торгую, а ввечері чергую у клубі.
Наше із Сашею весілля відбулося через пів року після побачень. Чотири роки ми жили з моїми батьками, а потім купили оцю хату і прибудували чималу веранду.
А поховала я Сашу на його малій батьківщині. Так схотіла свекруха. Зараз я дуже шкодую, що так зробила. Адже дорога неблизька, то не наїздишся до його могилки. Батьків Саші вже також немає в живих. Тому щовесни перед гробками я висилаю його двоюрідній сестрі гроші, аби вона прибрала могилку мого чоловіка та поставила букетик квітів.
Пам'ять від Саші – наш син Миша. Нині він служить за контрактом у військовій частині, що в Дівичках. Торік Миша три місяці служив на сході країни. Я дуже за нього хвилювалася. Минулого року навіть своє 50-річчя не святкувала через те, що син саме в той час був на війні. Слава Богу, додому Миша повернувся живим та здоровим. На День села, яке святкували у Виповзках, Миші вручили подяку. А он на стіні висять грамоти, які він отримував в армії. Пишаюся сином. Дуже хочеться, аби Миша з Наташею вже порадували мене онуками. Нещодавно вони гуляли на весіллі у своїх друзів. Наташа зловила букет молодої, тож, може, скоро і в нас засвайбиться. А працює моя невістка в інфекційному відділенні лікарні у Переяславі.
Не буду таїти, був у мене ще один чоловік. З ним прожила вісім років, а потім розійшлися. Чомусь не везе мені на хазяйських чоловіків...
Окрім брата Петра, Віра Микосянчик має ще брата Гришу. Він зі своєю сім'єю також живе у Виповзках.
– З Гришею ми ладимо також гарно. Дякую Богу, що дає сили та здоров'я і моїй мамі. Першого вересня відсвяткувала їй 76 років. Звати її Дубина Галина Петрівна. Багато років мама пропрацювала на свинофермі. Звідти й пішла на пенсію. А ось мого батька вже давно немає серед нас. Він помер, коли мені з Петром було по 15 років, – сумно сказала Віра Іванівна.
"Дітям сподобалося, як ви куховарили"
Після школи Віра Микосянчик закінчила ПТУ в Переяславі. І хоча здобула професію електромонтера сільської електрифікації та зв’язку, за фахом жодного дня не працювала. Адже після училища влаштувалася монтажницею на завод "Київприлад". А через п’ять років перейшла на роботу в продуктовий магазин у своєму селі. Потім працювала на свинофермі, а ще згодом – знову в магазині. Останні близько п’яти років – кухарем у їдальні Виповзької школи.
– Сюди на роботу я потрапила випадково, – згадує господиня. – Жінка, яка готувала школярам обіди, потрапила до лікарні, і мене попросили її підмінити. Так я попрацювала з місяць, а потім знову лишилася без роботи. І ось одного дня до мене зателефонувала директорка Виповзької школи Неля Віталіївна і сказала: "Віро, дітям сподобалося, як ви куховарили, тому запрошую вас на роботу".
Нині у шкільній їдальні ми працюємо удвох з Людмилою Нестеренко. Вона варить перші страви та каші, а я готую котлети, биточки та займаюся випічкою: булочки, пиріжки, біляші.
Ось розкажу, як готую біляші. Склянку теплої води вливаю у миску. У воді розводжу 20 грамів свіжих дріжджів, додаю одну столову ложку цукру, одну чайну ложку солі, пів чарки олії і з пів кіло просіяного борошна (поступово). Вимішую до пластичного стану і відставляю у тепле місце для підйому тіста. А щоб біляші були смачнючими, у фарш додаю сіль і перець до смаку та чимало натертої на тертці цибулі і трохи води.
У кімнаті грайливо бігає висловухий сірий котик.
– Це – Ельза, – знайомить мене зі своїм домашнім улюбленцем господиня помешкання. – Вона дуже шкодлива. Он букет потріпала, як схотіла. А з'явилася ця кішечка у нас завдяки невістці. Наташі її подарували друзі. Ще три котики живуть на подвір’ї. Є в нас ще собачка Принцеса – її приніс звідкись Миша. Вона зовсім не зла, усіх гостей зустрічає лагідно.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
