Андрій Левченко та Ольга Гончаренко (по 25 років) познайомилися у Переяславі. Зараз живуть у польському місті Щецин. Виховують маленького сина Матвія. Нещодавно через програму для інтернет-конференцій Zoom поспілкувалися із журналістом Переяслав.City. Розповіли про те, як наважилися кардинально змінити життя, як можна бути хорошою сім'єю без «печатки в паспорті» та чому хочуть залишитися в Польщі назавжди.
Знайомство
Андрій: Познайомилися у соцмережі «ВКонтакті» 2014 року. До речі, я знайшов Олю саме в тебе в друзях (звертається до журналіста, з яким Ольга навчалася разом на філологічному факультеті переяславського педуніверситету – ред.). Сидів вдома без діла, гортав сторінки і так побачив її.
Ольга: Переписувалися-переписувалися, потім почали зідзвонюватися. Я у гуртожитку жила. І от одного прекрасного вечора телефонує: «Привіт. Виходь» – «Куди?» – «Під гуртожиток. Я вже тут». У мене паніка, дівчата швиденько мене готують: одна підбирає одяг, інша робить зачіску. Посиділи, поговорили і стали зустрічатися вечорами. Андрій працював у Великій Каратулі в агропідприємстві «Україна», а ввечері приїжджав або на велосипеді, або на таксі. Через пару місяців таких поїздок каже: «Мені тут дядь Юра (його вітчим) сказав, що досить кататися, пора вже тобі до нас». І того ж дня я познайомилася із його сім’єю у Каратулі. Як зараз пам’ятаю, заходжу в хату, Андрієва мама чистить картоплю і перша її фраза: «Ну привіт, доця».
Андрій: Мені передусім сподобалося її волосся. У моєї сестри завжди було довге волосся. І я мамі говорив: «У мене буде дружина з таким волоссям, як у Юлі». Ну а згодом зрозуміло, що вже як людина Оля стала мені близькою. І так воно закрутилося, ось уже шість років.
Ольга: А мені в Андрієві сподобалося його ставлення. Він підходив до мене трепетно, делікатно, виявляв знаки уваги. Щоразу приїжджав то з якоюсь трояндочкою, то з польовими квітами.
Переїзд
Андрій: Я покинув роботу в «Україні» й шукав підробітки у Переяславі. А потім дідусь Олі (я тоді вже познайомився із її сім’єю в Обухові) каже: «Давай тут допоможу тобі роботу знайти». І я влаштувався у «Фокстрот», а жити запропонували в Олі. Так вийшло, що вона вчилася у Переяславі й жила там та в Каратулі, а я у неї в Обухові. Через рік мене та ще декого із найновіших працівників звільнили, бо у «Фокстроті» почалися складні часи. Згодом попрацював два роки на підприємстві «Обухівміськвторресурси», яке сортує та переробляє сміття. У цей період мій вітчим, а потім і мама поїхали до Польщі на заробітки. І мама почала мене переконувати, що й мені варто. Виношувала мене, як дитину, дев'ять місяців. Аж поки я погодився, це було в кінці 2016 року.
Ольга: Були сумніви лише через те, що хотілося якось все докупи скласти. Ми ж зустрічаємося, плануємо сімейне життя, а тут такий поворот. Наше прощання було дуже важким. Я підпрацьовувала у деканаті – січень, треба робити дипломи. І тут Андрій їде. На трасі Київ – Харків біля Студеників він сів на автобус, який через Київ відправлявся на Польщу, а я сіла на маршрутку до Переяслава. Їду, плачу, думаю: «Це ж неправильно, ми ж не побачимося щонайменше пів року. Ми погано попрощалися». Дзвоню в деканат: «Я вночі робитиму ці дипломи. До завтра все встигну. Але мені треба в Київ проводжати свого хлопця». Прилітаю на центральний вокзал, телефоную йому, шукаю його восьму платформу, а там немає такого автобуса. І лише згодом ми обоє зрозуміли, що він відправився з іншого вокзалу.
Андрій: У Щецині я спочатку працював механіком на СТО, потім підучив мову і вже став електродіагностиком. Згодом це набридло, тож пішов у кур'єрську фірму DHL. А зараз працюю на складі інтернет-магазину Autodoc. Без Олі був перші десять місяців. Відстань своє дає, вже й сваритися частенько почали. І от вона каже: «Роби мені запрошення, приїду якось». Але ж я не очікував, що вона навіть не попередить про це. Тишком контактувала із моєю мамою, та її забрала із вокзалу. Приїхали на авто до мене на СТО. Відразу й не звернув уваги, хто там сидить на пасажирському сидінні. Потім глядь, Оля – і гайкові ключі із моїх рук випали.
Про сина
Андрій: За ці три роки ми приїжджали в Україну кілька разів. Кожна поїздка буквально на п’ять днів, тому все розплановували погодинно. Хотілося всім приділити увагу.
Ольга: А нашого Матвія Андрійовича мої батьки побачили вже великим хлопцем, йому саме було одинадцять місяців. Зараз йому рік та сім місяців. Ще не похрестили, бо тоді ми їздили без Андрія. А оце планували їхати всі разом у квітні, але через коронавірус не вийшло. Сидимо на валізах, чекаємо. Хоча син народився у Польщі, громадянство має українське. Але коли йому виповниться 18, буде значно легше отримати громадянство, ніж, наприклад, зараз нам.
Андрій: Ми досі не одружені, плануємо приїхати в Україну розписатися.
Ольга: Андрій зробив мені пропозицію ще в Обухові. Це було так красиво. Замовив цілий ресторан, не було нікого, окрім нас, посеред зали стіл зі свічками. Він попередив, щоб я якось причепурилася на це побачення. Ми сіли, трішки поїли, а потім Андрій пішов до кімнати, де сидять офіціанти. Повернувся із величезним букетом квітів, який і в руках не вміщається. Стає на коліно, відкриває коробочку з обручкою, а я дивлюся: «Це що таке?» (сміється) Він сказав, що любить мене, запропонував руку і серце, а я не розумію, що робиться... Звичайно ж, я погодилася. Планували весілля на осінь того ж року, але якраз помер мій дідусь. Я настільки його любила, що не могла собі дозволити відзначати великі свята цілий рік. А потім Андрій поїхав до Польщі, і ось так ми й не побралися.
Коли ми стали батьками, то дуже змінилися. Я стала терплячішою. Наприклад, коли Матвійку було пару місяців, то могла емоційно реагувати на будь-що, скандали починалися з нічого. Тепер у нас із Андрієм з'явилася якась глибша повага одне до одного.
Андрій: Та й взагалі тепер зовсім інші погляди на життя. Стараєшся чогось досягати не для себе, а тому що хочеш, щоб дитина мала все, чого, можливо, не мав сам свого часу. А дружину як любив, так і люблю – тут нічого не змінилося.
Ольга: У нас у сім’ї є «злий та добрий поліцейські» щодо виховання сина. Мама дозволяє все, а тато – нічого. Тому зараз я й сама хочу дещо змінити. Бо буває, щось дозволю, а тоді приходить Андрій і забороняє – тоді в малого істерика, просто іншою дитиною стає. Спробую в деяких моментах бути суворішою до нього. Але Матвійчик у нас чистюля: я прибираю й він біля мене, брудний підгузок сам викидає у смітник, кицю виховує, щоб чистоти дотримувалася.
Життя у Польщі
Ольга: Роботодавець надає робочу візу максимум на пів року. Коли вона закінчується, ми подаємо документи на карту побиту – тимчасовий паспорт Польщі. З нею можна і кредити брати, й квартиру в іпотеку, купувати машину тощо. Проте документи розглядають від восьми місяців до двох років, при цьому в закордонному паспорті роблять помітку про це. Таким чином можна підтвердити, що перебуваєш у країні легально. Діє карта побиту щонайбільше протягом трьох років, потім слід поновлювати.
Андрій: Спочатку ми орендували кімнату в такому собі готелі. На весь поверх спільні ванна, туалет. І коли Оля завагітніла, ми зрозуміли, що треба переїжджати. Зняли квартиру, але з’явилася інша проблема – обом далеко добиратися до роботи (у Польщі оплачуваний декрет триває рік, тому Оля вже працювала в супермаркеті «Intermarche»). І ми знову переїхали: Олі до роботи пішки 10-15 хвилин, мені – 8 кілометрів. Ми так сформували свої графіки, що частину дня із Матвієм проводить Оля, а іншу – я. Житло тут дороге – платимо за місяць 2000 злотих (15 тисяч гривень). Хочемо взяти іпотеку, щоб у Матвія був дім. Але ж треба десятивідсотковий перший внесок робити, а це – немаленька сума.
Ольга: Проте тут більше можеш собі дозволити, ніж в Україні. Добре, що в Україні я жила з батьками та ще й у приватному будинку, були свої овочі, худоба. Але й то було важкувато. Тут у середньому отримуєш три тисячі злотих (1 злотий – близько 7 гривень – ред.). Хліб коштує два злотих, молоко – два злотих, кіло м’яса – десять злотих. На тиждень нам трьом на життя з головою вистачає 150-200 злотих. Плюс медицина, аналізи, дитячі щеплення безкоштовні. І про жодні «подяки» для лікарів навіть не йдеться. Може, і в нас зараз так, але раніше точно було інакше.
Андрій: Поляки привітні. Звичайно, є націоналісти, які не люблять українців, але їх одиниці. А так всі вітаються, спілкуються, навіть незнайомі між собою люди. Можеш просто йти вулицею: «Добрий день» – «Добрий день», а потім ви вже годину про щось говорите.
Ольга: Якщо ти прийшов у магазин і мовчки пройшов через касу, на тебе дивитимуться, наче на якогось прибульця. Бо треба ж привітатися, подякувати. Заходиш в автобус, польською до всіх: «Добрий день. Дякую». А взагалі у Щецині дуже багато музеїв, костелів (на кожній вулиці), тут тече річка Одра, красива набережна. Тут найбільший морський порт Польщі.
Андрій: Щороку тут влаштовують змагання на найкращий феєрверк. Один салют триває двадцять хвилин, а змагаються чотири країни. Це просто нереально, першого разу я був такий вражений: на телефон знімав, у соцмережі викладав. Зараз уже спокійніше реагую.
Про Україну
Андрій: Я активно моніторю ситуацію із коронавірусом, бо душею вже в Україні, а тілом досі тут. Два роки на батьківщині не був, скоріше б цей карантин закінчився. У нас уже його й дотримуються слабко, хоча спершу серйозно все було – люди панікували. Товариш попросив машину перегнати якраз на початку карантину. Й так вийшло, що ми проскочили два повороти і не було іншого виходу, як перетинати по шосе кордон із Німеччиною і розвертатися. І що ви думаєте? Нас на два тижні відправили на самоізоляцію. І це було дуже суворо – не міг навіть сміття винести. Правоохоронці могли зателефонувати у будь-який час: «Пан вдома? А вийдіть на балкон, будь ласка».
Ольга: Дивимося ТСН чи щось подібне, щоб бути в курсі подій в Україні. Щось дізнаємося від рідних. Взагалі саме їх найбільше не вистачає у Польщі. Пам’ятаю, мама три тижні зі мною не говорила, коли я наважилася переїхати. Її можна зрозуміти – я ж єдина дитина.
Андрій: А ще не вистачає нормального українського сала. Бо те, що тут продають, це не сало. Шкірка і сало однакової товщини! А кидаєш на сковорідку, то воно стрибає, наче ото живу рибину смажиш.
