Переяслав.City незадовго до Дня закоханих знайшов три подружжя, які мають по-своєму особливі історії. Як вони познайомилися, як бережуть кохання протягом років, як вирішують сімейні конфлікти та де проводять 14 лютого? Про все це відверто розповіли.
«Зустрічатися почали у восьмому класі»
Юрій та Світлана Грицаї зі своєю донькою Антоніною
Студениківці Юрій та Світлана Грицаї одружилися 26 років тому. А познайомилися ще у школі, були однокласниками, з того часу не розлучалися. Мають двох дорослих дітей: 25-річного Євгенія та 17-річну Антоніну.
– Юра переїхав сюди з Риги в другому класі, – розповіла Світлана (46 років). – Але зустрілися ми в четвертому класі, коли я перейшла із Козлівської школи в Жовтневе. Поки були меншими, постійно дражнили одне одного. А зустрічатися почали у восьмому класі, коли ходили на вечори. Юра запрошував танцювати, завжди біля мене був, проводив додому. Їздив до мене в Козлів спочатку на велосипеді, потім вже мотоциклом, взимку пішки приходив. Він завжди проявляв знаки уваги: то якогось чортика із крапельниць сплете та подарує, то ланцюжок із дроту виготовить. Якось на уроці передав записочку з вирізаними звідкись літерами: «Светлана, Светочка, Светик…», і отак різні варіанти мого імені. У дев’ятому класі пересів до мене за парту. Вже тоді з’явилася впевненість, що це моя пара і ми одружимося.
У школі
Після школи я вступила до переяславського педагогічного інституту, а Юру на два роки забрали до армії у Світловодськ. Чекала, листувалися. Щодня листи отримувала: якщо один день немає, то наступного два буде. Він малює непогано, в кожен лист вкладав якийсь малюночок. Поки він дослужив, у мене вся стіна була заклеєна тими малюночками. Ми випадково зустрілися у Переяславі, коли він повернувся. Йшла після пар на автобус, дивлюся, від вокзалу Юра мій іде. Так ми разом з ним у село приїхали. Через рік одружилися. Подружка саме заміж зібралася, ми сиділи обговорювали це, я й кажу: «Може, й нам ожениться?» – «Давай». Гуляли у двох селах: Козлові та Жовтневому. Намети здоровенні, людей дуже багато було, тоді ж усіх запрошували. Спочатку жили у свекрів, а потім побудувалися окремо. Юра багато чого зробив власними руками у нашому будинку.
Бувають, звичайно, всякі моменти у житті. Але ми не сваримося, Юра просто замовкає, якщо його щось образило чи розсердило. Я його у цей час не чіпаю, нехай усе переварить. Потім він починає говорити – і я відповідаю. А я взагалі-то весела сама по собі, тому особливо не звертаю уваги на таке. Хай і була якась образа, але я її пробачаю і забуваю. Я у нашій парі емоційніша, а Юра – спокійний, врівноважений. У малознайомій компанії він стриманий, а з близькими друзями і пожартує, і розважиться.
Про День закоханих. Ми його не святкуємо. Юра – консерватор: «Це свято не наше, іноземне». А так у коханні зізнається постійно, позавчора казав, що любить мене. Вчора зробив мені приємне: на кухні світильничок обладнав, бо я йому раніше пожалілася, що погано біля мийки видно.
Із сином Євгеном
Порада. Я прочитала і взяла собі на замітку: якщо ти образився на свою половинку, перед тим, як щось зробити згарячу, розклади по поличках її позитивні та негативні риси. Завжди позитивного буде більше, принаймні, у нас так.
«Кинув речі зі свого вікна, а у її влучив»
Ярослав та Альона Коберники
Переяславці Ярослав та Альона Коберники знайомі з дитинства, адже жили по сусідству. Одружилися три роки тому, мають трирічну доньку Алісу.
– Ми із Альоною змалку були сусідами, – зазначає Ярослав (33 роки). – Між нашими дворами навіть є хвіртка, бо батьки завжди товаришували. Тому свою майбутню дружину я вперше побачив, коли їй було два-три роки (Ярослав на три роки старший – ред.). Коли наші батьки щось відзначали, ми з нею колупалися десь у піску, сім’ями їздили на ночівлю на Дніпро. Але, звичайно ж, я її сприймав просто як малу дитину. У 16 років вона з батьками переїхала на Підварки. Ми інколи бачилися в місті, віталися.
Коли мені було десь 24, зустрілися з Альоною в ресторані «Діброва». Він саме зачинявся, і я запропонував разом поїхати на таксі додому, типу ж по дорозі – тоді вона вже повернулася жити до дідуся й бабусі в той сусідній будинок. У нас зав’язалася розмова, дуже довго говорили. Наступного дня уже сприймали одне одного інакше, ніж колись. Це цікаві відчуття: ти дивишся на людину, яку знаєш з дитинства, але бачиш перед собою іншу особистість, дорослу жінку. Не було різниці, чи прожили ми все життя по сусідству, – починалася зовсім нова історія, яка взагалі не мала стосунку до минулого. Мене тоді підкорила її гордість. Знаєте, є такі жінки, які спершу показують, мовляв, відійди, хлопче, а лише з часом підпускають ближче. Ми зблизилися доволі швидко – з’їхалися на третій місяць стосунків. Можна сказати, я кинув зі свого вікна речі і влучив у те вікно, де зараз живу, – оце весь переїзд. Не знаю, як воно Альоні, коли на відстані польоту стріли живе свекруха (сміється).
Ми – протилежності. Альона легко захоплюється будь-чим, дуже довірлива, намагається бачити у людях позитив, я ж реаліст. Вона займається пілатесом, йогою, вірить у Бога й церкву, я ж абсолютно байдужий до цього. Попри це, ми все одно живемо разом майже дев’ять років. Це те, про що можна написати сотні книг, але жодна не буде правдивою. З людиною має бути комфотно, партнер повинен стати ще й другом, а лише на пристрасті, як правило, пари довго не тримаються. Проте сваримося ми емоційно, по-італійськи. Можемо полаятися, навіть обираючи колір шпалер, та зрештою приходимо до спільного рішення. Першим на примирення зазвичай іду я – як швидко загорілося, так воно швидко й гасне.
Про День закоханих. Планували з’їздити в Кам’янець-Подільський на день, але, мабуть, через непогоду відмовимося від цього. Візьмемо дитину, сходимо в ігрову кімнату, а ввечері – кудись на каву. Це свято закоханих, а дорослі люди мають бути закоханими передусім у свою родину, тому ми й проведемо цей день всі разом.
Порада. Найголовніше – довіра, не боятися обернутися спиною до свого партнера. Іноді його дії здаватимуться тобі неправильними. Але краще дозволити зробити їх, щоб він сам зрозумів, що помилився. І ніколи не слід говорити після цього: «А я ж казав».
«Було враження, що знайомі десять років, а не пів ночі»
Олег та Олена Новікови
Переяславка Олена Новікова познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом на роботі в Києві у переддень Нового року. А пропозицію він їй зробив у день народження. Мають спільну доньку Лізу (7 років) та сина Олени від попереднього шлюбу Даниїла (18 років).
– Після розлучення у 27 років я все покинула і поїхала в Київ, – розповідає Олена (41 рік). – Тікала від себе, від спогадів, від Переяслава. У столиці влаштувалася на роботу в мережу магазинів, яка продавала шуби та хутро. І якось так вийшло, що 31 грудня торговий центр працював до дев’ятої вечора, тому новорічну ніч провести вдома у Переяславі я не встигала. Ми з подругою разом працювали і знімали квартиру. Святкувати не планували, настрою взагалі не було, у холодильнику миша повісилася. І тут зайшов до нас у відділ Олег (зараз йому 49 років – ред.) із сусіднього магазину, із шампанським, розговорилися. Питає: «А ви де святкуватимете? Бо мене й туди, й туди запрошують, ще не вирішив». Я й кажу: «То давай разом з нами святкувати», відповів: «Я подумаю» і пішов собі. А перед закриттям магазину повернувся: «Я приймаю вашу пропозицію, ходімо святкувати разом». Скупилися, накрили у нас стіл, запросили ще мою сестру. Якось розворушилися, розвеселилися. Зустріли Новий рік, вночі провели сестру на таксі, а поверталися назад, тримаючись за руки. Було враження, що ми знайомі десять років, а не пів ночі. До цього дня ми лише зрідка перекидалися поглядами і, як виявилося, вже тоді подобалися одне одному.
Ми почали зустрічатися. Через пару місяців зняли квартиру, забрали туди мого сина й стали жити разом. Олег дуже багато знає про Київ, показував мені цікаві місця, розповідав про них. Він завжди подавав руку в транспорті, пропускав вперед, постійно відчиняв переді мною двері – дуже галантний. До цього мені не траплялися такі чоловіки. Ось такі, здавалося б, дрібні знаки уваги насправді підкуповують. А одружилися ми через чотири чи п’ять років – 2011-го. Жили собі та й жили, вже дорослі люди, за плечима багато чого в обох. А потім на мій день народження він зробив сюрприз: став на коліно, подарував каблучку і зробив пропозицію. Була в нас весільна тематична вечірка, запросили лише найближчих – 35 людей. Було весело.
Ми обоє любимо подорожувати. Наприклад, цього року плануємо поїхати в Грузію або Іспанію. Досі любимо просто гуляти за ручку по Києву. Наші друзі, молодші років на десять, сміються: «Ми вже за ручку не ходимо, а ви досі». Звичайно, трапляються і непорозуміння, нічого ідеального не буває. Олег може довго щось терпіти, мовчати, але якщо його все ж зачепити за живе, то буде буря. Я першою йду на примирення, хоча останнім часом і він навчився. Для випадків, коли щось таке починається, у нас є фраза: «Все одно зі мною не посваришся».
Про День закоханих. Ми не прив’язуємося конкретно до цього свята. Можемо піти у якийсь заклад повечеряти і влаштувати для себе свято будь-коли. Олег у мене такий, що навіть цукерочку може подати як особливий сюрприз.
Порада. Потрібно розуміти, що чоловіки і жінки – це люди з різних планет. У кожного свій мікросвіт. Тому варто давати одне одному простір. От у нас немає проблем, щоб провести дозвілля окремо: чи я зі своїми друзями, чи він зі своїми.
