Микола та Лідія Шевченки (їм обом по 69 років) із Тарасівки прожили у парі пів століття. Вони мають зовсім різні характери. Лідія Григорівна – вольова, рішуча, комунікабельна, а Микола Іванович – чуйний, спокійний і менш говіркий.
Нещодавно на гостини до них завітала журналістка Переяслав.City.
"Як будувалися, то двадцять свиней тримали"
У двір Шевченків заходжу під кінець робочого дня, коли надворі вже засутеніло. Микола Іванович саме порається по господарству. Він, прив’язавши до стійла у хліві одну за одною чотири гарно вгодовані корови, які щойно прийшли з пастовні, взяв відра і вже хотів іти по воду для них, аж тут побачив мене. Полишивши свої справи, чемно запросив до господи.
У помешканні ідеальна чистота. Проходимо до просторої вітальні, де багато кімнатних квітів.
– Вибач, дорога гостю, що зустрічаю тебе в домашньому одязі, саме збиралася корови доїти, – каже Лідія Шевченко. – Їх у нас чотири, а два місяці тому було шість. Дві корови здали, бо занедужали. А загалом, я не уявляю свого життя без худоби. Було що й побільше тримали. Як будувалися, то окрім худоби, ще по два десятки свиней вигодовували на продаж. Зараз же із живності, окрім корів, маємо ще двох собачок і трьох котиків. А ось свиней давно не тримаємо, бо здоров’я вже не те. Та й біля корів вже нелегко нам ходити. Та все ж не збуваємо їх, бо здаємо молоко і хоч якусь матеріальну прибавку до наших з дідом мізерних пенсій маємо. А здаємо літр молока за якихось п’ять гривень. Молоковоз приїжджає до двору.
Родом Лідія Шевченко із Поліг-Яненок. Із самого народження її виховувала бабуся. Свого батька вона ніколи не бачила, а мати...
– Я – позашлюбна дитина, – згадує вона. – Мама народила мене від чоловіка, який і не думав її сватати. Згодом вона зустріла іншого чоловіка і переїхала до нього сюди, в Тарасівк. Мене ж малесеньку покинула на свою матір. Так до третього класу я жила зі своєю бабусею, а потім приїхала мама і забрала мене до себе. Так вчинила, щоб я гляділа ще двох її доньок, бо вони були маленькі, а мамі треба було ходити на роботу.
У юності я була дуже активною. У Тарасівській школі організовувала концерти. Микола ж запримітив мене, тобто почав залицятися до мене, коли я навчалася ще в п’ятому класі. Ми з ним хоч і одногодки, але він вчився у класі вище мого.
Жити в Миколи я почала, коли мені виповнилося сімнадцять. Його мати була дуже хорошою жінкою. Вона ніколи не лаяла мене за те, що не так щось робила по господарству чи ж несмачний обід зготувала. Було, зварю якусь юшку, їм і відчуваю, що не смачна. Даю її свекрусі, а вона навіть вигляду не подає, що несмачно. На жаль, мама Колі мала великі проблеми зі здоров’ям. До того, як я прийшла до неї невісткою, вона майже 15 років була прикута до ліжка. Увесь цей час за нею доглядала її мама і мій Микола, бо він був її єдиною дитиною. Свекруха завжди тягла за мною. Одного разу вона й каже мені: "Лідо, а давай хліба напечемо". І хоча я робила все, як вона мене вчила, той хліб не вдався. Аби Коля ті перепічки не бачив і не лаяв мене, що я погана хазяйка, свекруха порадила згодувати їх свиням. Покинула свекруха цей світ у 1973 році. Спогади про неї у мене завжди гарні.
"Назавжди покинув пити і курити, як випив дві пляшки шипучки"
Подружжя Шевченків народило і виховало двох дітей. Донька Валентина зі своєю сім’єю нині мешкає у Києві, а син Микола, який також має свою сім’ю, – в Переяславі.
– У Валі з Володею є донька Яна і зять Владік, а в Колі з Тамарою – син Юра, – знайомить зі своїм сімейством Лідія Григорівна. – Слава Богу, і діти, і внуки наші виросли гарними людьми. Радує й те, що всі внуки познаходили собі пари. Щоправда, живуть вони в цивільному шлюбі. Та то таке, головне, аби вони вже швидше подарували нам правнуків. Бува, як нагадую їм про те, що вже час дітьми обзаводитись, то вони й слухати не хочуть мене. Кажуть: "Бабуню, які зараз діти, коли в країні через карантин така нестабільна обстановка? Ось лишимось без роботи та зарплати, то як будемо жити без грошей?". – "Нічого страшного з вами не трапиться. Якщо що, то приїдете до нас у село, будете пити молоко", – так відказую їм. Ну а корівок триматимемо, скільки й сил вистачить, – сказала Лідія Григорівна.
Так сталося, що Лідія Шевченко, закінчивши вісім класів, більш ніде не вчилася.
– Відразу після школи в племгоспі "Колос" я сапала буряки, – згадує вона. – А як з Миколою почали будуватися, то влаштувалася на цегельний завод у Пологах-Вергунах. Працювати там було набагато важче аніж в ланці. Адже за одну зміну я мала посадити у піч аж двадцять тисяч цеглин. Від тієї тяжкої роботи дуже руки боліли. Тож п’ять років я потрудилася на тому заводі, а потім пішла дояркою на ферму в "Колосі". Ще згодом влаштувалася помічником комбайнера. Понад десять сезонів працювала на комбайні зі своїм Миколою. Неодноразово з ним були передовиками. Про нас не раз писали в районці.
Свого часу Микола Шевченко в Переяслав-Хмельницькому СПТУ вивчився на механізатора і з тих пір професію не змінював.
– Все своє життя я пропрацював у тракторній бригаді радгоспу "Колос". Був трактористом, а в сезон – комбайнером.
Між іншим, і я виріс без батька. Мій батько покинув нас з мамою, коли я був немовлям, і пристав до жінки з Макарівщини. Так увесь час я жив із мамою та бабою. Дуже важко мені приходилося, коли здоров’я баби подалося від старості, а в мами через тяжку хворобу відмовили ноги і мені треба було за нею доглядати. Значно краще я став почуватися, як до мене прийшла Ліда. Ох і хороша ж та завзята вона була дівчина! Та й тепер, хоча моя Ліда вже не молода, однак жінка вона хоч куда! – вже бадьоріше сказав Микола Іванович.
– Пам’ятаю, як стали ми жити в парі, Микола чомусь почав заглядати в чарку, – говорить Лідія Григорівна. – І одного разу я сказала йому: "Колю, покинь пити, бо зіп’єшся і втратиш сім’ю". На це він сказав: "Лідо, купи мені пляшку шипучки. Я її вип’ю і більше спиртного до рота не візьму". Я тут же побігла до магазину і купила йому аж дві пляшки тієї шипучки. Думаю, хай нап’ється так, щоб відвернуло від п’янок. Так воно й сталося. Після того, як Микола випив ту всю шипучку та два дні не походив на роботу, він покинув і пити, і навіть курити. З тих пір минуло вже понад тридцять років.
"Кожна мати має виховувати лише тих дітей, яких народила"
Вже понад сорок років Микола та Лідія Шевченки – завзяті аматори сцени. Наразі вони є учасниками ансамблю "Райдуга".
– Я зі своїм чоловіком дуже люблю співати, – зізнається господиня помешкання. – Микола грає на гармошці, а я вибиваю на бубоні. Як були молодими, то своїми піснями на весіллях у наших земляків гроші заробляли. Було, за два вихідні по сто рублів привозили додому. Тоді то були великі гроші.
Не так давно агрофірма "Євросем" подарувала нам дуже гарні сценічні костюми. Тож виступати на сцені нам треба ще довго. Шкода, що через карантин не можемо організувати в селі якесь свято.
А ще через цей клятий коронавірус я з Миколою не змогли весною відзначити собі золоте весілля у місцевому кафе. Розписалися ж ми 9 травня 1970 року. Ото за столиком біля нашого двору посиділи із сусідами та й усе. Приємно що й сільський голова Петро Ємець привітав нас. Щоправда, він вручив нам квіти і подарунок, а до столу не підійшов.
А ще ми дуже радіємо, що Петро Олександрович залишився старостою нашого села. Він гарний господар. За чотири роки його головування в нашій Тарасівці і дороги поремонтували, і вулиці освітили, і дитячий майданчик облаштували. А бачили б ви, який гарний ремонт в Улянівському будинку культури зробили завдяки його клопотанням.
І я люблю, щоб скрізь був порядок. А характер маю такий, що чортів дам усім. Щоправда, зі своїм зятем та невісткою ніколи не лаялася. А ось на доньку і сина підвищувала голос, як бува щось не так робили. Було, як донька отримала квартиру, я їй приказала: "Валю, як би тобі там важко не було увечері помити посуд, ти ніколи не залишай його брудний на ніч". Так вона робить і по сей день. А ось невістка дякує мені, що ніколи з нею не лаялася. Якось вона запитала мене: "Мамо, скажіть мені правду: чи ж я не заробляла у вас лайок, чи ж ви то так терпіли мене, що навіть злим поглядом не кивали в мій бік?". На це я їй відповіла: "Кожна мати має виховувати лише тих дітей, яких народила! Тож тебе, як невістку, я маю любити і поважати, незалежно від того, яка ти хазяйка чи ж який у тебе характер". Єдине, що я приказувала своїм дітям, зятю і невістці, це залишати свій поганий настрій вдома, а до нас приїжджати із усмішкою до вух...
А загалом життя наше пролетіло, мов один день. Швидше б вже минула ця пандемія і ми знову стали часто бачилися зі своїми дітьми та онуками. А зараз я прошу Бога, щоб ніхто із моїх рідних і близьких не захворів на коронавірус, – сказала наостанок Лідія Шевченко.
