«Дуже мрію про особисте житло. Та чи буде воно колись у мене?». Так казала багатодітна мати Наталія Калініченко, 29 років, в районному соціальному гуртожитку для сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, у квітні минулого року, коли я робила репортаж про цей заклад та його мешканців. З тих пір минуло сім місяців, і Наталія Калініченко справляє новосілля. Чепурненький будинок на три кімнати із газовим опаленням, піччю та грубою вона придбала за 62 тис. грн у селі Пологи-Вергуни наприкінці жовтня. До неї на гостини разом із працівниками соціальних служб завітала й кореспондентка «Переяслав.City».
«І подумати не могла, що колись куплю хату»
"У нас є власний будинок. Про нього ми мріями багато років"
Біля воріт та у дворі – купи попелу від спаленого листя. Три довгі дроти, закріплені на старих фруктових деревах, завішені випраними речами, здебільшого – дитячими. Гості заходять до помешкання, як і годиться, з хлібом-сіллю. У хаті тепло, чисто та охайно. Все так обжито, що й не відразу збагнеш, що сім’я мешкає тут якихось п’ять днів.
Із зали одне за одним вибігає малеча. Гості обдаровують їх іграшками та солодощами. Очі у діток від радості аж світяться. Радість на обличчі і в їхньої мами. Наталія Калініченко приймає дарунки (теплу ковдру, покривало, постільну білизну та дитячий одяг) від заступника голови РДА Анни Скляренко та директорки соціального гуртожитку Аліни Бояр.
Валерія Калініченко: "Я принцеса!"
– Я й досі не можу повірити, що у мене є власний будинок та ще й з меблями, телевізором, газовою плитою, шторами на вікнах, килимами, картинами та іконами з рушниками, – каже молода господиня. – Все це лишилося від попередніх господарів. Я й подумати не могла, що колись зможу назбирати грошей собі на житло. А загалом, якби не Аліна Сергіївна, яка перейнялася моєю долею і наполегливо порекомендувала мені кожного місяця відкладати певну суму коштів із дитячих виплат на придбання будинку, то й не знаю, чи б купила його.
За поради та напутні слова я дякую також Світлані Бутник та Еллі Смаль. І Вірі Шевчук, яка працює в соціальному гуртожитку завгоспом, я висловлюю велику вдячність. Цю жінку, як рідну бабусю, мої дітки полюбили, коли ми жили в гуртожитку. А ще Надії Глобі, родичці вже покійної хазяйки цього житла, велике спасибі за те, що допомогла нам тут облаштуватися.
«Все, що ще треба, зробимо поступово»
Наталія Калініченко зі своїми дітьми потрапила до соціального гуртожитку в Гайшині на початку березня цього року через неналежні умови проживання та великі борги за світло і газ. Тоді вона мешкала у найманому будинку в Лецьках зі своєю мамою. Її цивільний чоловік тоді був під вартою (його затримали за крадіжку). Зараз Валерій вдома і живе разом зі своєю сім’єю.
– Мій Валера, як повернувся із СІЗО, дуже змінився. Тепер він не краде і допомагає мені в усьому. Зараз він на роботі – на будівництві в Чопилках. Хочеться, щоб у нас все було добре і мої дітки виросли гарними людьми, – каже Наталія.
Гості вітають сім’ю Калініченків з новосіллям
За словами працівників соціальних служб, до гуртожитку Наталія Калініченко приїхала з двома невеличкими пакетами. Коли ж переселялася до щойно придбаного помешкання, то свої та дитячі речі ледь вмістила в причіп легковика. Усім, без чого не можна обійтися у побуті, вона була забезпечена. Дещо з дитячих вдяганок та взуття їй також презентували в гуртожитку, а ще й небайдужі люди таке приносили. Не витрачала Наталія свої кошти й на комунальні платежі. Тому й зуміла зібрати потрібну суму на придбання житла. Щоправда, під пильним контролем працівників соцслужб.
– Найперше, що нам треба зробити в цьому будинку, то це поміняти електропроводку, – говорить Наталія. – Адже ця така стара, що час від часу у залі зникає світло. А ще нам потрібні нові вхідні двері, двоярусне дитяче ліжко, холодильник, пральна машинка, шафа та шафочки на кухню, тумбочка для взуття, бо в нас його дуже багато. Та й воду у хату хотілося б провести і капітальний ремонт непогано було б зробити. Але все це згодом. Зараз для мене головне, що є власний будинок і ми вже не будемо поневірятися по найманих хатах.
«Як обживемося – заведемо хазяйство»
Сім’я Наталії Калініченко й надалі буде перебувати під соціальним супроводом.
– Для попередження всіляких негараздів ми будемо навідуватися в цю сім’ю, аж поки не впевнимося, що вона повністю адаптована до самостійного життя. Дуже хочеться, аби в цій родині приділялася достатня увага дітям та належним чином велося домашнє господарство, – сказала директорка районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Елла Смаль.
Наталія Калініченко: "Шафчиків на кухні поки що немає"
Поки гості обдивляються будинок та накривають солодкий стіл, дітки з великим інтересом роздивляються подарунки.
– Ой яке красиве платтячко! Я одягну його на Новий рік, – сказала 4-річна Валерія, і не чекаючи цього свята, тут же переодяглася у святкову сукню. – Я буду принцесою, – сказала дівчинка і прочитала один за одним три віршики.
– Вам не передам словами, яка я рада, що моя Наталка придбала будинок і забрала мене до себе, – каже мама Наталії Світлана Репа, 58 років. – Адже свого помешкання ми не мали. Майже десять останніх років з донькою наймали житло то в одному, то в іншому селі нашого району. Жили і в Переяславі. Сюди ж я переїхала із Лецьок. Буду допомагати доньці няньчити її діток. Валерії зараз 4 рочки, близнятам Евеліні і Кароліні – по 2 роки і 8 місяців, а Тимофійчику – один рік і вісім місяців. Як бачите, вони ще зовсім маленькі і потребують багато уваги. Як трохи обживемося, то підрихтуємо сарай і заведемо невеличке хазяйство. І город будемо пахати. Вже часник і цибулю посадили.
P.S. За шість років керування соціальним гуртожитком Аліною Бояр це вже другий випадок купівлі будинку тимчасовими мешканцями цього закладу. Чотири роки тому сім’я, яка переживала не найкращі часи, придбала собі помешкання в Гельмязові, що в Золотоніському районі на Черкащині. Гроші сім’я також відкладала із дитячих виплат за порадою соцпрацівників, зокрема Аліни Бояр.
У неділю, 3 листопада, працівники соціальної сфери відзначатимуть своє професійне свято. Тож побажаємо їм усіляких гараздів, терпіння та бути й надалі небайдужими до тих, хто потребує допомоги.
