"Ви про багатьох гарних господарок нашого краю пишете, то напишіть ще й про жительку нашого села – Бузницьку Наталію Григорівну. Вона завзята господиня, а ще дуже вміла кухарка. Колись, як ще у кафе не відбували якісь урочисті заходи, то її чи не найпершу кликали готувати страви для цього. А ще вона майстерна вишивальниця і просто хороша людина". З таким проханням звернулася до журналістки Переяслав.Сity Наталія Худжін із Світанку. Вже незабаром після цієї розмови наш автомобіль зупинився біля садиби 62-річної Наталії та 63-річного Олександра Бузницьких.
"Поставили парники і почали вирощувати овочі на продаж"
– Та я й подумати не могла, що про мене так гарно відгукуються у селі. Вважаю себе звичайною жінкою. А хоча... чого його скромничати: у хаті в мене порядок, в холодильнику їжа завжди є, дітей на ноги поставила, хлів не порожній та й сама я ще хоч куди, – усміхаючись, сказала Наталія Григорівна.
Родом Наталія Бузницька із Поліг-Яненок. Свого часу вона закінчила школу з похвальною грамотою і вступила до Київського кооперативного технікуму. Здобувши професію бухгалтера, влаштувалася в контору радгоспу ім. 15-річчя Жовтня, що колись був у Світанку.
– А потім, як у Світанку організувалася сільська рада, мене запросили туди головним бухгалтером, – згадує господиня помешкання. – Але там я лише три роки попрацювала, бо як діти підросли та треба було їх вчити, я знайшла більш оплачувану роботу: в "Золотоніське" влаштувалася обліковцем по паях. Згодом працювала диспетчером по газу. А ще тоді ми з чоловіком на своєму городі поставили дванадцять парників і почали вирощувати та продавати овочі (молоденьку картопельку, бурячок, моркву та редиску). Окрім цього, возили на Київ ще й молочку. Було, що й по три-чотири корови тримали. А зараз у нас дві корівки.
Загалом наука дітей обійшлася нам дорого. Адже син Руслан після школи вчився аж десять років. Спершу закінчив Золотоніський технікум ветеринарної медицини, а потім – Білоцерківський національний аграрний інститут. Здобув дві освіти, але за фахом не працював і дня. Ще він вчився у школі міліції. Але й ця професія йому не сподобалася. Тож лише трохи попрацював міліціонером. Потім тринадцять років таксував у Києві, а затим подався на заробітки за кордон. І оце вже другий рік Руслан зі своєю Наталією та їхніми дітками: Маргаритою (вона навчається у шостому класі) і Богданом (він другокласник) живуть в Німеччині. Не хочу й згадувати, як я постійно плакала, коли вони вперше поїхали в чужу країну. Син же, аби мати з нами постійний зв’язок, провів нам інтернет, купив сучасну мобілку і навчив нею користуватися. Тепер ми частенько спілкуємося по відеозв’язку у вайбері. Ну а перевідують вони нас двічі на рік. Кожного разу привозять дорогі речі. Першим сюрпризом для нас була пральна машинка. Потім привезли бойлер і великий килим на кухню. А ще німецького велосипеда із кількома передачами подарували мені, а батьку – фірмову бензопилу. Тож тепер я не плачу, бо відчуваю, що їм у Німеччині гарно. Адже син (він працює на будівництві), за такий малий проміжок часу вже купив собі машину. Оце на Новий рік приїжджали нею.
І дочка Юля гарно живе. Вона зі своїм чоловіком Євгеном та сином Данилом (йому 13 років) наймають в Києві квартиру. Після школи вона в нашому інституті вивчилася на фінансистку. Але останні тринадцять років працює директором у магазині "Фуршет".
– На ці новорічно-різдвяні свята, як з’їхалися усі діти, внуки ще й свати, то в хаті двадцять днів жило аж десятеро людей, – веде далі Наталія Бузницька. – Телятко тільки "мекнуло". А ще домашню птицю різали та готували. Було, наліплю та зварю велику миску вареників, поставлю на стіл, а вони "пух" і нема. Так швидко з’їдалися. Аби на користь, я люблю готувати. Ось розкажу, як роблю манники. Один літр молока виливаю в каструлю, додаю жменю цукру, дрібку солі, 13 столових ложок манки, ставлю на вогонь, і, інтенсивно помішуючи, замішую густувате тісто (це треба робити дуже швидко, щоб не було грудочок). Затим каструлю знімаю з вогню, вбиваю одне яйце, перемішую. Лопаткою ділю тісто на п’ять приблизно однакових частин. Одну частину викладаю на посипаний борошном стіл, скручую тісто в рулетик, нарізаю сім кілець. У кожне кладу сир, перемішаний з цукром, або ж якусь іншу начинку, ліплю манники продовгуватої форми і смажу їх на олії з обох боків. Із цієї закладки у мене виходить 36 невеличких манників.
"У пісні все точно так, як у нас, – Саша спокійний, а я невгамовна"
Наталія зі своїм чоловіком прожила у парі вже 40 років. Рубінове весілля справляли вдома. Було понад сорок гостей.
– Ось подивіться, яку фотокартину подарували нам діти на наше весілля, – хвалиться хазяйка дому. – А ще нам приємно, що нас привітали керівники "Золотоніського", де я колись працювала. Вони особисто нагородили нас ювілейним медалями. Мені вручили медалі: "За професіоналізм" та "Українська берегиня", а моєму Олександру, як колишньому військовику повітрянодесантних військ, – медаль "За відмінну службу ПДВ" та "Ніхто, крім нас".
Приємні мені вітання й від нашого онука. Данилко хоч ще й підліток, а ось як мудро сказав: "Дідусю й бабусю, поїзд вашої молодості вже давно пішов, але ви все одно любите одне одного так, як любилися в молодості".
Я невтомно дякую Богу за те, що дав мені такого хазяйського чоловіка, як мій Саша. Хоча, ніде правди діти, у молодості було в нас всього: і лаялися, і перечили одне одному. А зараз не уявляю, як жила б без свого Саші. Я частенько йому кажу, що люблю його. А він мовчазної натури, не зізнається мені в коханні, але очі (я ж бачу!) аж світяться від закоханості до мене. Інколи, як ляжемо спати, то я співаю йому таку пісню: "Мы с тобою, как птицы – все воркуем и воркуем с утра. И спешим поделится, что же было с нами вчера. Ты как прежде красивый, но уже с сединой, я немного ворчлива, но мы пара с тобой». І так далі. Є там і слова: «Ты обычно спокойный, я ж капризна всегда». У цій пісні все точно так, як у нас, – Саша спокійний, а я невгамовна.
"Фотографії дітей виставила на видному місці, щоб вітатися з ними"
Будинок у Бузницьких дуже великий. У ньому – сучасний ремонт. У кожній з шести кімнат висить по 5-7 вишитих картин. У вітальні – багато сімейних фотографій. Вони в рамках є і на стінах, і на трюмо.
– Якщо діти фотографуються в нас, то я їм кажу: "Ви мені не показуйте фотки у мобілках, а друкуйте і привозьте готові". Я ж їх усі виставляю на видному місці, бо вранці, як йду повз них, то вітаюся, як із живими. Кажу: "Доброго раночку, дітки! Привіт, дорогі внучата!". І Саша за мною говорить до них. Багато рамок для цих фото змайстрував мій чоловік. І добротна гойдалка, що он у дворі, – його рук справа. І колуна завдяки інтернету він змайстрував. А ще трактор сам склав. Приїдьте весною та подивіться, як Саша на ньому працює на городі. А зараз він генератора робить.
Я ось розкажу, як я познайомилася з Сашею. Маю одного рідного і двох двоюрідних братів. Одного дня, коли ми ще були молодими, вони запропонували мені поїхати з ними на проводи в армію до їхнього товариша із Світанку (я ж тоді жила в Яненках). На цю вечірку прийшов і Саша Бузницький. Про те, що ми відразу вподобали одне одного, дізнався мій брат. Він підійшов до Саші і сказав: "Якщо хочеш провести мою сестру додому, то дай мені розписку, що не образиш її". Той взяв і написав. З тих пір ми із Сашою разом. Я тоді працювала бухгалтером на одному підприємстві в Києві. Він з рік зустрічав мене з автобуса на трасі біля Хоцьок, а потім забрав до себе у Світанок. Було й, що в радгоспі без дозволу брав автобус і приїжджав ним до мене в Київ на побачення. Весілля ми не гуляли. Просто зійшлися, розписалися та й стали жити з його батьками. Згодом нам, як молодій сім’ї, виділили кімнату в гуртожитку, що був у Світанку, пізніше – двокімнатну квартиру, а ще згодом – чотирикімнатну. Але нам й цього було мало. Тож радгосп виділив нам ділянку під забудову житла та деякі кошти на будматеріали, і ми почали будуватись. Звели цей будинок за якихось три роки. Як зараз пам’ятаю, як увійшли в нього, мені було 33. Коли будувалися, то чоловік, аби заробити більше грошей, подався на заробітки до Києва. А я сама тримала дві корови ще й коняку. Не раз сама й косила, сама й згрібала те сіно.
А загалом, ми скільки й живемо з Сашею, то сіно для своєї худоби заготовляємо тільки вдвох, інколи й діти допомагали. Якось, будучи на сінокосі, кажу до Саші: "Не любиш ти мене! Інші он людей наймають на заготівлю сіна, а ти нікого, окрім мене, не береш на поле". А він, недовго думаючи, та й відказує: "Люблю, ще й дуже люблю тебе, моя Наталочко! Ти ж подивися на тих, хто мало працює, які вони повні та негарні. А ти в мене, бач, яка струнка та фігурна від роботи".
А я ж і справді не можу без роботи. Влітку, як заготовляємо сіно, то поки Саша перепочиває в холодочку під копицею, то я в цей час над якоюсь вишивкою сиджу. І як корови пасемо, то я також беру з собою вишивання. Раніше наволочки, підзорники, рушники, серветки вишивала, а як мода на них відійшла, то взялася за ікони та картини. Вже й не злічу, скільки їх вишила за останні п’ять років. Вся хата обвішана ними. А скільки їх ще подарувала, то й не злічу, – сказала господиня.
Звертаю увагу на розлогий високий, аж до стелі, фікус, що стоїть на кухні.
– Цьому фікусу вже понад 20 років. Не позбавляюся його, бо кажуть: "Викинеш фікус – пропаде хазяїн". Чи так воно, чи не так, а викидати його не буду, скільки й житиму. Були в мене ще три величезні китайські троянди. То їх я подарувала у Світанківську школу. Мені приємно, що їх поставили на видному місці – у холі, – з радістю сказала Наталія Григорівна.
– Наташо, ти б менше балакала та пригостила гостю чимось смачненьким. У тебе ж завжди є щось в холодильнику? – звернувся до дружини Олександр Бузницький, щойно зайшовши до оселі. – Моя Наташа дуже смачний борщ варить. А ось нашому зятю подобається, як вона качку із картоплею запікає в духовці.
– Ти також у мене гарний хазяїн. Навіть валянки та рукавиці на машинці шиєш. Дай Боже, нам ще довго так гарно жити, – сказала наостанок Наталія Бузницька.
