Наталію Іваненко із Лецьок (72 роки), як гарну героїню для газети "Вісник Переяславщини", порадила староста Лецьківського старостату Людмила Сердюк. "А що про мене писати? Доля моя нещаслива: дуже рано овдовіла і, на жаль, так сталося, що вже поховала обох синів. Якби не куми, сусіди та друзі, то й не знаю, як оце жила б", – сказала пані Наталія, коли телефоном домовлялася з нею про зустріч. Але на зустріч таки погодилася та люб’язно запросила мене (і не тільки) до себе додому.
Всі свята з Канівцями
Обідньої пори на подвір’ї Наталії Іваненко витає аромат свіжоспеченого хліба. Зайшовши до просторого будинку, відчула ще й запах наваристого капусняку та смажених котлет.
Рідні та друзі Наталії Іваненко (вона – у вишиванці)
– Ось прийдуть мої сусіди, і ми організуємо застілля. Зізнаюся по правді, за своє життя я ще жодного разу не випустила гостя з хати, не почастувавши його чимось смачненьким. Хліба оце навмисно напекла чимало, аби буханець передати у "Вісник", – насамперед сказала Наталія Іваненко.
Минає кілька хвилин, і в хату одна за одною заходять Віра Канівець, Надія Баран, Ніна Іваненко, Валентина Баран та подружжя Надії і Михайла Канівців. Михайло Іванович прихопив із собою ще й гармошку.
– Будемо співати і веселитися від душі. Наша подружка Наташа хоч і зазнала в житті великого горя, але є творчою натурою. Це і радує. Ось зараз почуєте, як вона гарно співає та розказує вірші, які сама ж і написала, – зазначив Михайло Канівець і пішов допомагати жінкам накривати на стіл, який поставили у вітальні.
Надія та Михайло Канівці
– Вже понад 40 років я в невістках господині цього гостинного дому, – знайомиться зі мною Віра Канівець, 65 років, яка щойно приїхала з Києва, де мешкає. – На жаль, Наталиного брата, а мого любого чоловіка Василя немає на цьому світі вже чотири роки. Він був дуже хазяйським. А як він любив свою сім’ю! Вже немає на цьому світі і моїх свекрів. Катерина Григорівна та Іван Миколайович – корінні лецьківчани. Вони прожили у парі аж 65 років. Я їм частенько дякувала, що виховали своїх дітей гарними людьми. Адже Наталка також має велику й добру душу. Ми з нею ладимо, мов ті рідні сестри. Будинок її батьків я перетворила на дачу-музей. Там майже все так, як було при житті моїх свекрів.
Віра Канівець -- невістка Наталії Іваненко
– Дякую тобі, Вірочко, що ти й надалі є моєю порадницею і віддушиною, – звернулася до своєї невістки Наталія Іванівна. – Це добре, що я маю ще одного братика. Юра чи не щодня телефонує мені, розпитує, як я тут. А так як живе далеко (аж на Криворіжжі), то відвідує нечасто. Раз на рік приїжджає зі своїми синами Олегом і Вадимом, щоб допомогти мені щось по господарству.
За турботу й повагу безмежно дякую й своїй невістці Олесі, яка і після смерті мого сина Леоніда називає мене мамою. Дякую Богу, що маю ще й прекрасних онуків. Сергій та Катя також не покидають мене. Втіхою моєю є й правнучка Злата, якій незабаром виповниться чотири рочки. Фотографію із нею он на стіні почепила, щоб кожен день бачити.
А як гарно допомагають мені в усьому мої друзі – Михайло та Надія Канівці! Вони куди не їдуть, і мене з собою беруть. З ними я побувала чи в усіх сусідніх селах, коли там відзначали якісь свята. Із подругою Надею неодноразово їздили й у санаторії в Миргороді. На сцені там виступали. А завжди завозив нас своєю машиною Надін чоловік Михайло. Він і на городі мені підсобляє, і двір викосить. Нема того свята чи храму, щоб я не була разом із Канівцями. Михайла ж ми називаємо організатором нашого культурного й просвітницького життя. Він, мов той енергетик, заряджає нас позитивом. А загалом я маю гарні стосунки з багатьма своїми односельчанами.
Вийшла заміж за однокласника
Наталія Іваненко народилася і виросла в Лецьках. Після школи вступила до Київського кооперативного технікуму. Коли здобула професію бухгалтера, влаштувалася в Андрушівське споживче товариство.
– Потрудилася я там два роки, і воно припинило свою діяльність, – розповідає про свій трудовий шлях господиня помешкання. – Натомість зорганізувався робкоп "Улянівський", і мене призначили його головним економістом. Три роки попрацювала там, а потім вийшла заміж за однокласника Михайла Іваненка. Через рік подружнього життя у нас народився син Леонід, а через чотири роки – Андрій. І хоча Андрія немає на цьому світі вже два десятки літ, а Льоні – один, мені й досі не віриться, що вже ніколи їх не пригорну до себе. Не дай Боже, нікому з батьків хоронити своїх дітей...
Працювала Наталія Іваненко ще й в Лецьківському споживчому товаристві. А як воно розпалося, то також економістом перейшла в Циблівське СТ. Але й там вона затрималася ненадовго, влаштувалась касиром Лецьківської сільської ради. А ще через два роки її обрали депутатом та секретарем сільради.
– Посаду секретаря я займала близько тридцяти років, – веде далі Наталія Іванівна. – Працювала із трьома головами Лецьківської сільради – Бражником Миколою Кіндратовичем, Мостовою Галиною Іванівною та Герасименком Володимиром Іллічем. А ось із Олександром Михайловичем Палагутою не встигла попрацювати. Він гарний керівник нашої громади, бо є хазяйською, грамотною та доброзичливою людиною. Я ж, як пішла на пенсію, то ще два скликання була депутатом нашої сільради.
Коли обрали мене секретарем сільради, то я була змушена здобути вищу освіту. Так заочно закінчила Київський інститут народного господарства. У цей час із чоловіком зводили оце житло. Шкода, що мій Михайло недовго пожив у ньому. Він пішов із життя за два роки після нашого срібного весілля, у свої 48. Ми з ним – одногодки. Із першого до восьмого класу сиділи за однією партою.
Після школи мій Михайло закінчив ПТУ в Переяславі і пішов в армію. Проводи були великі. Я проводжала його, як наречена. Дуже плакала.
Добре пам’ятаю той день, коли Михайло прийшов з армії. Це був 1971 рік. Він велосипедом приїхав до мене на роботу і з ходу запропонував вийти за нього заміж. Я погодилася, не задумуючись. У ті часи, коли дівчина збиралася заміж, мала вишити від 15 до 20 рушників. Я нашила 15. Ними обвішала усю хату.
Весілля відгуляли гучно. Аж 22 роки ми жили з батьками чоловіка у маленькій двокімнатній хаті, яка й досі стоїть ось на цьому дворищі. Там народилися наші сини. А потім перейшли у цей новозбудований дім. Тоді я й подумати не могла, що свого віку доживатиму в нім сама. Як будувалися, то на продаж і свиней вирощували, і цілими плантаціями часник. А ще молочку та фрукти возили продавати до Києва.
Заняття для душі
У молодості Наталія Іваненко неабияк захоплювалася рукоділлям. Серед її виробів – вишиті рушники, серветки, скатертини, наволочки, ікони, а ще картини та портрет Тараса Шевченка. Є великий килим, власноруч виготовлений із вовняних ниток. Він висить на стіні у спальні і додає оселі тепла та комфорту.
Наталія Іваненко: "На цей килим пішло пів мішка ниток"
– По нитки для цього килима я спеціально їздила на Дарницьку фабрику. Придбала їх аж два мішки, а використала лише половину одного. А ще я дуже люблю котиків. Вишивала їх не лише на картинах, а й он на наволочках до маленьких подушечок, – показує свої вироби Наталія Іванівна.
У вітальні, де є крісла, журнальний столик, диван та стінка, на підлозі біля вікна стоїть велика ваза з високими штучними соняхами. Перед нею – дерев’яна лавочка, яку зазвичай встановлюють на подвір’ї.
– Цю лавку подарували мої друзі з Черкащини на моє 65-річчя. Вона мені така гарна, що поставила її оце в хаті. На соняшник он причепила ще горобчика і уявляю собі, що я ніби в садочку, – зізналася хазяйка будинку і запросила до столу.
Наша Наталка заслуговує, аби про неї у "Віснику" написали
Застілля було неабияким: Михайло Канівець грав на гармошці, а жінки дзвінкоголосо виводили українських пісень.
– Між іншим, Наталія Іванівна, як була при роботі, то близько двадцяти років на березі водойми, що в нашому селі, проводила свята на Івана Купала, – підмічає Надія Баран, 71 рік, яка свого часу працювала головою Лецьківського споживчого товариства. – Це дуже добре, що ви напишете про нашу Наталку у "Віснику". Вона на це заслуговує. Лишень погано, що через реформу Укрпошти почала зриватися доставка газет. Спасибі Олегу Бойку, підприємцю нашого села, що посприяв продажу районки у своєму магазині. Тепер з нетерпінням чекаю на п’ятницю, щоб придбати свіжий номер. Між іншим, я була найпершою, хто купив"Вісник", як тільки вперше доставили.
– Я також люблю районку і радію, що наша Наталія Іванівна буде на її сторінках, – долучається до розмови Ніна Іваненко, 58 років. – Адже вона є першою на Переяславщині, хто організував і провів вечір вдів, чоловіки яких загинули під час Другої світової війни. А ще вона урочисто реєструвала шлюб наших односельців. І мене з моїм Миколою свого часу вона розписала.
А нам "Вісник" привозить із Переяслава наш сусід Володимир Степаненко. Дякуємо йому за це, бо і ми з Михайлом не уявляємо свого життя без районки, – зізналася Надія Канівець, 72 роки.
Сусідка Валентина Баран, 63 роки, яка аж 40 років пропрацювала медсестрою в хірургічному відділенні Переяславської лікарні, також щиро зізналася, як любить наш "Вісник". А ще вона розповіла, як днями у помешканні Наталії Іваненко майже таким же складом весело святкували День святої Наталії.
Час збіг швидко, і мені б вже пора. Але покинути цю гостинну садибу не так і просто. Адже Наталія Іваненко та її гості вийшли на подвір’я і продовжили свій спів. І так гучно, що його було чути чи не на увесь куток.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
