Тихонович Наталія Маркіянівна із Дівичок у жовтні цього року відзначила свій 81-й день народження. Написати про неї запропонувала секретарка Дівичківської сільради Наталія Мацьовка, і наша кореспондентка з візитом не забарилася.
"На зоотехніка не довчилася, бо пішла доїти корови"
– Народилася я в Дівичках. У батьків нас було четверо, – згадує Наталія Тихонович у себе вдома. – На жаль, Марії і Анастасії вже немає серед живих, а брат Василь усе своє життя живе, як і я, в Дівичках.
Свого батька я не пам’ятаю, бо бачила його лише на фото. У Другу світову війну він як пішов на фронт, то додому більше не повернувся. Про те, що батька вбили німці, мама дізналася із похоронки у 1943-му році. Його могилка – десь аж в Естонії. Ніхто з моїх рідних там не бував, бо не близький то світ – та Естонія. Мама заміж більше не ходила, тож виховувала нас сама.
Свого часу Наталія Тихонович закінчила сім класів Дівичківської школи, а з 8-го по 10-й ходила до Єрковецької.
– А потім я поїхала у Фастів вчитися на зоотехніка, – згадує далі Наталія Маркіянівна. – Але провчившись там якихось пів року, я повернулася додому і пішла доїти радгоспні корови. Тоді важкі часи були. Мій брат дуже хворів і без кінця лежав в лікарні. Старша сестра, як вивчилася на зоотехніка, то за направленням потрапила на роботу аж на захід України. Там вона вийшла заміж і жила аж до останніх своїх днів. Ще одна моя сестра, після семи класів пішла курей порати. Вона весь час жила в Дівичках. Брат також після школи ніде не вчився. Працював Василь на швейні, яка була облаштована у хаті в нерідного нам діда, який жив в Дівичках. З тим дідом він шив верхній одяг (куртки, куфайки, плюшки) та чоботи на замовлення людей з Переяслава. А потім Василь став газівником. Розвозив балони з газом по хатах. З цієї професії він і пішов на пенсію. Василь з 1935-го, то вже дуже старенький і тому бачимося з ним нечасто.
Я ж, попрацювавши трохи дояркою, як пішла в поле, то трудилася там, аж поки не вийшла на пенсію. Найважче було влітку, коли надворі стояла сильна спека, а на поле привозили лише одну невеличку бочку з водою. У ланці нас було дванадцять душ. То одна одну сварили, щоб не вмивалися водою із бочки, бо її не вистачало вдоволю напитися. Значно легше стало працювати, коли овочі почали вирощувати не на продаж, а для радгоспної їдальні.
Весілля називали перезва або поїзд
Вже минуло п’ять років, як Наталія Тихонович поховала свого чоловіка.
– Родом мій Василь із Підсінного, – веде далі вона. – Познайомилася з ним на фермі. Його брат у нашому селі саме зводив собі житло, і Василь разом з ним приходив на ферму по коней, щоб підводою перевезти щось там для будівництва.
– Тоді дівчата зустрічалися з хлопцями не так, як теперішня молодь. Ми стидалися ходити поруч, а тим паче під ручку. Було, вдень я йду однією стороною вулиці, а Василь – іншою. І ввечері він нескоро почав до мене приходити. Ото приїде до клубу, погуляємо там трохи, а потім він веде мене додому. А через те, що жила я близько від клубу, то й побачення були короткими. Згодом Василю набридли ці поїздки, і він прислав сватів. Побралися ми рівно через три роки від дня нашого знайомства. Весілля відгуляли в один день: і в молодої, тобто в мене, і в нього – молодого. Колись таке гуляння називалося перезва або поїзд. Ось зараз покажу, як я була вбрана, коли зі своїми подружками – Галиною та Ніною – кликала людей на своє весілля, – сказала Наталія Маркіянівна і пішла до спальні. За мить винесла альбом з фотографіями.
– Спершу ми жили з мамою Василя. Там у Підсінному я пасла і порала телята, а Василь працював трактористом. А як село почали затоплювати водами Канівського водосховища, то в Дівичках нам виділили 12 соток землі під будівництво житла.
Того 1968 року багато сіл виселялося, і тому дуже трудно було з будматеріалами. Особливо важко купити було цеглу та цемент. Та як там не було, а за три роки ми увійшли в новозбудовану хату. Тут оце й доживаю свого віку. А тоді у мене з Василем вже був син Саша та донька Оля.
– І зараз неприємно згадувати, як у Підсінному ми якийсь час жили в свого сусіда, а потім – в холодній коморі, що була на подвір’ї батьків Василя. А перейшли ми в ту комору після того, як той сусід попросив нас звільнити його житло, бо зібрався розкидати свою хату, як це зробили ми задля того, аби дошки та й все інше, що можна, використати на будівництво своєї хати.
Свекруха у мене була хорошою. Я її називала мамою і догледіла до самої смерті. Мій Василь був старший за мене на п’ять років, але різниці у віці я не відчувала. З ним я жила гарно, бо він не пив так, як ото пиячили інші чоловіки. Звичайно ж, скандали у нашій сім’ї були. Зазвичай ми сварилися через своє хазяйство. Вранці порали його удвох з Василем, а ввечері корову зустрічав з пастовні той, хто перший з нас повертався додому. Часто бувало, що нашу корівку причиняла в хліві й сусідка. І тоді Василь сварив мене, що я довго була в полі, а я сварила його, що він довго не покидав свого трактора, щоб прив’язати корову. Ми ж не знали, як воно виходить з роботою один в одного. Мобілок тоді ж не було... А була я довго на роботі, бо не могла на ніч покинути цибулю серед поля, бо її вкрали б. Було, що й до пізнього вечора чекали на трактор, щоб погрузити її на причіп та здати в радгосп.
Зараз я маю чотири котики та дванадцять курочок. Цих котиків мені підкинули. Люди знають, що я не викину безвинну тваринку на вулицю, і зносять їх до мого двору. Було, що й цуценят перекидали через ворота. Так я їм поставила будку на краю городу. Там вони жили, аж поки сусідка не відвезла їх своїм знайомим у Ковалин.
"Нікуди не хочу їхати зі свого дому"
Діти Наталії Тихонович живуть у Миколаєві. До мами навідуються три-чотири рази на рік.
Саша й Оля закінчили Дівичківську школу з похвальними грамотами, – хвалиться Наталія Маркіянівна. – Вони обоє вивчилися на фінансистів. Зараз працюють у банках. Мені хотілося б, аби вони жили ближче до мене. Та коли я кажу таке своєму сину Саші, то він тут же нагадує мені, як колись я просила їх гарно вчитися, аби не працювати важко різноробочими в радгоспі.
– Діти кличуть мене до себе в Миколаїв. Але я нікуди не хочу їхати зі свого дому. Магазин он недалечко. Пішла з ціпком, купила, які треба мені продукти, та й добре. А за комунальні послуги прошу заплатити свою молоду сусідку. Сусіди у мене золоті.
Біля хати маю 12 соток городу. Садити картоплю допомагають сусіди. Сапаю її ще сама. А ось вибирати картоплю приїжджають діти. Тоді донька і в хаті мені гарно поприбирає.
Цього року Оля запропонувала переклеїти шпалери в моїй хаті. Спершу я погодилася, а ввечері, як лягла спати та подумала, як не комфортно мені буде під час ремонту, то відмовилася. Своїм дітям так і сказала: "Як оце є у мене в хаті – нехай так і буде. А як я помру, то хоч бульдозером її зносьте".
"Хоч вже й стара, та кросворди люблю"
В оселі Наталії Маркіянівни чистота й порядок. На стінах – вишиті картини та ікони. Вони усі у вишитих рушниках. У вітальні є велика піч.
– Аби я не сумувала сама в хаті, донька просить мене не забувати вчасно передплачувати "Вісник". Оля хоч і живе в Миколаєві, та знає, що наша районка – дуже цікава газета. Я ж, як тільки беру свіжий номер до рук, то відразу читаю містечкову історію. Ото ловкі вони мені. А ще, я хоч вже й стара, та дуже люблю розгадувати кросворди. Бува, як не пойму якоїсь відповіді, то з нетерпінням чекаю на наступний номер "Вісника". Особливо взимку радію газеті. Адже короткі зимові дні і довгі вечори просто створені для читання. Читаю все, навіть про міські сесії, хоч і не дуже понімаю. А ще перечитую рецепти від земляків, хоча й нічого за ними не готую. Помідори, огірки та борщову заправку щороку закриваю за своїми давно перевіреними рецептами. Банки стоять у погребі по кілька років, бо немає кому їсти ту консервацію. По правді скажу, борщ чи суп із м’ясом я не варю, бо пенсія невелика. Ото заправлю олійкою, або кину грудочку масла і добре мені. Та мені й не хочеться того м’яса – не гоже старій людині його їсти.
– Дуже шкода, що багато людей помирає від коронавірусу. Діти мої, слава Богу, вакцинувалися. А я – ні. Мені вже за вісімдесят, то так і житиму.
Наталія Тихонович у своїй вітальні виставила на видному місці чимало фотографій зі своїми дітьми, онуками та правнуками.
– Я вже маю трьох онуків і чотирьох правнуків. Фотографій наставила, бо балакаю з ними, – під кінець нашої розмови зізналася Наталія Тихонович.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
