Марія Бугайчук (67 років) переселилася до Ковалина із села Новий Мир Поліського району в статусі постраждалої від наслідків аварії на ЧАЕС. Це відбулося у 1992 році. Нещодавно наша кореспондентка завітала до неї на гостину разом із старостою Ковалина Сергієм Андрієвським.
«Паніки у селі не було, а ось сумом повівало»
– Моє рідне село Новий Мир було виселене внаслідок аварії на ЧАЕС і знято з обліку у 1999 році. Що стався вибух на четвертому енергоблоці, я дізналася у сільраді вранці 27 квітня 1986 року, – згадує Марія Володимирівна. – Тоді я вперше почула слово «радіація», але й подумати не могла, що вона наробить так багато лиха. Пам’ятаю, як голова сільради попередив нас, що в село можуть прибути евакуйовані прип’ятчани. Згодом у Новому Мирі та й в сусідніх селах з’явилося багато людей у військовій формі. Місцеві називали їх партизанами. Вони перевіряли радіаційний фон, пінним розчином поливали дороги і хати, перекривали дахи житлових будинків, асфальтували дороги.
Військові поселилися у наметовому містечку, яке облаштували у лісі поблизу нашого та сусіднього села Буда-Варовичі. Селами їздило багато різної військової техніки, а в небі, як ото птахи, літали вертольоти. Вся ця техніка була задіяна для ліквідації пожежі на атомній електростанції, яка була розташована від нашого села менш ніж за тридцять кілометрів.
На початку травня із села виселили усіх вагітних жінок, мам з немовлятами та дітей шкільного віку. Паніки в селі не було, а ось сумом повівало.
Я ж своїх двох тоді малолітніх дітей разом з мамою відправила до родичів на Львівщину. Приїхала до них у червні 86-го, як взяла відпустку. У той час мій Василь працював у радгоспі «Хабне». Обробляв поля у сусідньому селі Варовичі, яке виселили через кілька днів, як сталася аварія. Одного дня на полі сів вертоліт, з нього вийшов військовий і наказав моєму чоловіку припинити роботу і більше не приїжджати туди. Василю він дав документ, який свідчив про те, що там був великий радіаційний фон. Але Вася все одно працював на тих полях і, можливо, отоді заробив собі важку болячку, – зі сльозами на очах сказала господиня.
Так сталося, що у 2008 році Марія Бугайчук навіки попрощалася зі своїми чоловіком, мамою і рідним братом.
– Мій Василь помер у січні, мама – у червні, а брат Степан – у листопаді. Тільки уявіть собі – три смерті рідних людей в один рік! Від цього у мене ледь не стався нервовий зрив. Аби не втратити здоровий глузд, я почала ходити до церкви. А ось за медичною допомогою звернулася до лікарки-невропатолога Тонконог Наталії Василівні. Вдячна їй за те, що призначила мені лікування і врятувала від депресивного стану.
Школу та клуб збудували після Чорнобильської катастрофи
Марія Бугайчук народилася і виросла в селі Новий Мир. Після школи поїхала до своєї тітки в Тулу і вступила там до машинно-будівельного інституту.
– Повчилася один рік, і мене потягнуло додому, – згадує Марія Володимирівна. – Полишивши навчання, я приїхала в свій рідний Новий Мир. Влітку того 1972 року мене призначили завідувачкою сільської бібліотеки. Колись вимоги до роботи бібліотекарів були дуже серйозними. Адже не було інтернету, і школярі масово йшли до бібліотеки писати чи то твір, чи то реферат. Окрім цього, люди охочіше читали книжки.
Так я працювала в Новомирській бібліотеці кілька років. А потім вступила до Київського культурно-освітнього училища і заочно закінчила його з червоним дипломом. Спасибі чоловікові, що заохотив мене до цього. А ще у вищій партійній школі пройшла курси агітаторів-інструкторів.
Між іншим, через рік, як сталася Чорнобильська катастрофа, у Новому Мирі збудували нову школу та клуб, хоча село вже планували виселяти. На другому поверсі культурного закладу розміщувалася бібліотека. Її книжковий фонд складав близько дванадцяти тисяч томів. У цій бібліотеці я працювала так, що вона займала перше місце в області. За це я отримала чимало грамот та подяк. Не так давно їх попалила.
Гарних людей стрічалося більше
До Ковалина Марія Бугайчук переселилася зі своєю сім’єю у вересні 1992 року.
– Тоді у Ковалинській бібліотеці працювала місцева жінка, – згадує вона. – В неї не було спеціальної освіти, і мені запропонували зайняти її місце. Але від цієї пропозиції я відмовилася, бо не хотіла псувати стосунки з ковалинцями. Через кілька місяців влаштувалася в радгосп «Дніпро». Рік працювала різноробочою і в лісі, і в полі, і на фермі, а потім, як організувалася Ковалинська сільська рада, мені запропонували стати секретарем. Я погодилася. Робота ладилася, але попервах були труднощі з оформленням певних документів. Тож я поїхала до Переяслава, зустрілася там із земляком Харченком Михайлом Васильовичем (тоді він був головою районної ради) і попросила в нього порад. Спасибі йому, він звів мене із Катериною Миколаївною Овдієнко, яка тоді працювала юристкою в райдержадміністрації. Цій хорошій жінці я вдячна, що швидко навчила мене оформляти заповіти різних видів та вести всю іншу необхідну документацію.
Так я працювала секретарем п’ять років. А як змінився голова сільради, то і мене «попросили» з роботи.
Тоді до пенсії мені лишалося якихось два роки. Знайти нову роботу було нелегко, тому стала на біржу праці. З виплатою грошової компенсації були певні труднощі... Не хочеться й згадувати ті неприємності. Лишень скажу, що й досі дякую тодішньому голові сільради Стовп’яг Тимофію Петровичу Девку за його гарні поради, юридичні консультації та за те, що заступився за мене, коли знімали мене з секретаріату. Слава Богу, що гарних людей на моєму шляху стрічалося більше.
Зараз дуже жалію, що мій трудовий шлях обірвався раніше пенсійного віку. Адже саме через це не отримую грошові надбавки до своєї мізерної пенсії. Якби не діти, то й не знаю, як оце жила б.
Нікому не бажала зла. Жити так навчила і дітей
Марія Бугайчук мешкає із сином Андрієм, невісткою Наташею та їхніми двома дітьми в добротному будинку.
– Моя внучка Катерина навчається в медичному коледжі, – знайомить зі своїми рідними господиня садиби. – Катя гарно малює. Картини, що оце висять на стіні в залі, – її робота. Зараз я вишиваю рушник за візерунком, який з’явився на полотні завдяки Каті. Як помру, то нехай цей рушник повісять на мій хрест.
Любить та поважає мене й онук Василь. Він навчається у восьмому класі Ковалинської школи. Вася – мій великий помічник. Все, що попрошу, робить з охотою. Ми тримаємо птицю, свиней і навіть корову. То роботи по господарству вистачає. Корову доїть невістка, бо в мене вже не те здоров’я: дуже болять ноги.
Марія Бугайчук зі своїм онуком Василем та Сергієм Андрієвським
Є в мене ще донька Софія. Вона зі своїм чоловіком Миколою та двома дітками живе зі свекрухою також в Ковалині. Дуже пишаюся і своєю внучкою Анастасією. Вона в університеті імені Бориса Грінченка вивчилася на журналістку і нині працює на одному із телеканалів у Києві. Вже кілька разів бачила її по телевізору. А ось Алла ще вчиться у десятому класі Дівичківської школи. Хочеться, щоб і менші онуки (Алла і Вася) здобули собі гарні професії.
Зізнаюся по правді, свою невістку Наташу і зятя Миколу люблю, як своїх рідних дітей. Андрій і Софія пов’язали з ними свої життя, і я маю це сприйняти, як Божий дар. А загалом ніколи в житті я нікому не бажала зла. Так жити навчила і своїх дітей. Між іншим, із Сергієм Григоровичем Андрієвським, старостою Ковалина, я маю дуже гарні стосунки. Його, як гарного господаря села, хвалять усі ковалинці, – зазначила Марія Бугайчук.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
