У Переяславі проживають представники різних народів та національних меншин. Це вихідці з колишніх республік СРСР, іноземці. Вони користуються тими ж правами та свободами, що й громадяни України, а отже, можуть безперешкодно займатися трудовою діяльністю. Експерти, втім зауважують, що часом такі люди зазнають дискримінації під час працевлаштування. Ми розпитали жителів міста – грузина, африканця й рома, – чим вони заробляють на життя та чи відчувають свою інакшість.
Пекарню назвав «Міміно», щоб не втратити національну самоідентичність
Тамазі Папуашвілі (68 років) народився в грузинському селищі Гомбори, що недалеко від міста Телаві. У 2000 році переїхав до Переяслава. Відкрив пекарню-магазин «Міміно», де пропонує випічку за грузинськими рецептами.
Тамазі Папуашвілі відкрив пекарню-кафе «Міміно», де пропонує випічку за грузинськими рецептами
– Після громадянської війни в Грузії було дуже важко жити. Мій земляк служив у військовій частині в Дівичках на Переяславщині. Ми поспілкувалися, і за його порадою я переїхав до Переяслава, – розповідає він. – Місцеві люди мені сподобалися. Приємно вразила гостинність та щедрість українців: цим наші народи дуже схожі. Коли вперше потрапив на храмове свято, здивувався, що в цей день будь-хто може прийти в гості, посидіти за щедро накритими столами. У нас практично ідентичні релігійні свята. Порівняв, особливої різниці з Грузією немає. Був період, коли хотів повернутися на батьківщину, бо не складалося якраз із працевлаштуванням, але зустрів тут свою майбутню дружину Ніну, українку. Я був давно розлучений і не збирався міняти сімейний стан, але сталося, як у грузинському прислів’ї: «Людина думає, а Бог сміється».
В Україні Тамазі Папуашвілі дуже часто змінював професії. Зізнається, не завжди складалися стосунки з керівництвом, не подобалися умови праці. Зрештою вирішив відкрити власну справу.
– Спочатку ми взяли в оренду кафе у Переяславі, випікали хліб, готували грузинські страви, але цей бізнес не пішов. А сім років тому, за порадою земляків, вирішили відкрити пекарню-кафе. Грузини уміють випікати хліб, і в мене якраз були хлопці, готові цим займатися, а я взяв на себе організаційні питання. Звернувся до тодішнього міського голови Олександра Шкіри, мені надали в оренду землю під будівництво пекарні-кафе. За весь період не мав жодного конфлікту з місцевою владою чи службами: якщо звертався, мені завжди допомагали. Але серед переяславців були невдоволені: «Чого це тобі землю дали, а нам ні. Ти, мабуть, гроші заплатив». Нікому я не платив, до мене просто поставилися з повагою.
«Я не націоналіст, але люблю своє»
Тамазі назвав пекарню-кафе «Міміно» на честь однойменного фільму, який знімали у його рідному Телаві. У середині стіни закладу прикрашають світлини, на яких зображені кадри з кінострічки. В асортименті магазину – шість видів грузинської випічки за національними рецептами.
– Я не націоналіст, але люблю своє. Поважаю українську культуру, але хочу зберегти і свою. І українці так мають робити. Якщо ми зараз пройдемося різними кафе міста, то не скрізь вип’ємо узвару чи з’їмо капусняку. А запозичені напої знайдемо скрізь, і суші – на кожному кроці. Хоча українська кухня – прекрасна. У Туреччині ви не побачите слова «лазня», а українці повідкривали турецькі «хамами». Ось так, на мою думку, втрачається своє, бо не цінується. Треба поважати своє національне, тоді й інші його будуть поважати.
За словами Тамазі Папуашвілі, він рідко, але все ж стикається з негативним та упередженим ставленням людей через свою національність.
– Біля нашого кафе стоять столики для клієнтів. Буває, приходить компанія, ставлять на стіл пляшку горілки і сидять. Мами з дітьми їдять стоячи, а вони сидять і спілкуються, мабуть, давно не бачилися. Роблю зауваження: у нас безалкогольний заклад. «Що таке! Командувати в себе будеш», – огризаються. На жаль, для деяких людей зробити боляче іншому – це задоволення.
Декілька років тому був на дні народження, розмовляв російською, бо українською мені складно. І одна гостя заявила: «Понаєхалі ви тут. Якщо хочете жити в Україні, вчіться розмовляти державною мовою». Неприємно було. Коли я кажу за столом «паляніца» – це смішно, а коли місцеві купують випічку і просять кудбарі замість кубдарі або шаурелі замість шереулі, – це несмішно?
– Дехто вважає, що приїжджі – ніби другосортні, нижчі рівнем. Спілкуєшся з такою людиною, запитуєш про щось, а вона дивується: «Звідки ти це знаєш?» Якщо я грузин, то не можу знати, що таке бермудський трикутник чи хто стріляв у Леніна? Таке принизливе ставлення ображає.
Усі грузинські імена закінчуються на «і»: Тамазі, Тамарі, Вахтангі, Теймуразі. І якщо співає Філіп Кіркоров, то його так і оголошують. Але коли виступає грузин, то в його імені недовимовляють останню букву. Був би я співак, оголосили б: «Виступає Тамаз Папуашвілі». Мене це не стільки засмучує, як дивує така неосвіченість.
«У мене є свій метод, як порозумітися з людьми»
Патріс Нджібу (31 рік), уродженець Демократичної Республіки Конго, живе в Україні дев’ять років, останні п’ять – у Переяславі. За цей час закінчив Київський політехнічний інститут імені Сікорського, одружився з переяславчанкою Іриною і нині виховує з нею сина Джонатана, опанував українську, навчився готувати й започаткував власну справу.
Патріс Нджібу працював у піцерії. Зараз готує їжу на замовлення
Він довго звикав до українського менталітету, але найскладнішим було недоброзичливе ставлення до темношкірих.
– Якось один чоловік побачив мене і вигукнув: «О, снікерс, прівєт». Мене часто запитували: «Ти яку траву куриш?» Українці ставляться до темношкірих з недовірою, і потрібен час, щоб вони змінили думку, – каже Патріс.
Ще під час навчання він влаштувався офіціантом у ресторан французької кухні.
– Залишив резюме на сайті work.ua. У ресторані зацікавилися мною, бо я знаю французьку та англійську. До того ж взяти на роботу іноземця – це якоюсь мірою престижно. Але порозуміння з колективом не було. Офіціанти побачили, що я вільно спілкуюся з відвідувачами, з французами-власниками закладу і ті до мене прихильніше ставляться. Змовилися і почали створювати конфліктні ситуації. Господар зрозумів це і перевів мене на посаду помічника кухаря у свою пекарню. Там і проявився мій талант до кулінарії. Згодом пекарню закрили, але я зрозумів, що хочу працювати на кухні. Знову почав шукати роботу на work.ua. Зацікавився вакансією помічника кухаря у піцерії. Йшов на співбесіду й молився, щоб Бог закрив їхні очі на те, що я темношкірий. Вони спочатку з обережністю ставилися до мене, придивлялися. З часом зрозуміли, що я комунікабельний, товариський. Дівчата-колежанки казали: «Ми ніколи не розуміли, чому українки виходять заміж за африканців, а тепер розуміємо».
З дружиною Іриною
У піцерії Патріс працював три роки. Навчився готувати страви різної складності: пасти, салати, піци, десерти.
– Спочатку допомагав кухарю і в той же час сам вчився. У мене хороша пам’ять: один раз побачив, як готується страва, і вже знаю, як її робити. Дивився французькі кулінарні шоу, де змагаються збірні шеф-кухарів. Згодом став кухарем. У нас була кухня за прозорим склом, і відвідувачі бачили, хто готує. Якщо не знали, як мене звати, казали: «Нехай той, чорнявий, піцу зробить», – сміється.
Стикався Патріс і з расистськими проявами.
– Я готував страви і підносив до місця, де їх забирали офіціанти. Деякі відвідувачі реагували: «О, що за негр тут у вас». Але колеги завжди захищали мене в таких ситуаціях, хоча я їх ніколи про це не просив. У піцерії стажувався офіціант, який мав расистські нахили. За спиною говорив про мене погані речі. Керівник дізнався і не взяв його на роботу, ще й змусив вибачатися переді мною. Негативне ставлення до африканців було, є і буде. Але я зрозумів, що мені як іноземцю треба першому йти на контакт. У мене є свій метод: привітатися, пожартувати, щось запитати, щоб людина зрозуміла, що я нормальний і нічим, окрім кольору шкіри, не відрізняюся.
Останні три роки подружжя Нджібу займається власною справою: готує їжу на замовлення.
– Деякі люди перший раз замовляли в нас їжу з цікавості. Читали про мене в газеті, бачили, коли брав участь у телепрограмах, і їм хотілося зі мною поспілкуватися. Була клієнтка, яка, зустрівшись зі мною, так злякалася, що не могла вимовити й слова. Мабуть, вона вперше побачила темношкірого чоловіка. Думав, що і замовлення не забере. А зараз ми з нею дружимо.
Після першого ж спілкування зникають страх та недовіра. Люди замовляють продукцію і наступного разу, ще й знайомим рекомендують. Так пішла добра слава про нашу з дружиною справу. Зараз усі знають, що Патріс – це той, хто робить вареники й пельмені.
"Я ніколи не сидів без роботи"
Ром Григорій Дебеляк (36 років) народився в Переяславі. Закінчив школу в дорослому віці, отримав водійські права. Працював різноробочим, нині займається торгівлею.
– Мої батьки завжди працювали. Батько – зварювальник 5-го розряду, муляр, столяр, маляр, штукатур. Він працював переважно на будівництвах. Трудився до 75 років. Останнє місце роботи – бориспільський аеропорт, де вивозив тачкою мішки зі сміттям. Мати з дитинства працювала на буряках у колгоспі. А потім торгувала: і в Переяславі, і в районі. Коли був дефіцит товарів, батьки продавали годинники, пухові хустки, килими. Десь їх діставали. А ще мама торгувала свічками, які сама виготовляла. Батько змайстрував їй спеціальний станок для цього.
Я теж не сидів без роботи. Працював на складах, на будівництвах, водієм, скломийником в аеропорту. Востаннє був вісім місяців на заробітках у Чехії. Це моя перша закордонна поїздка. Взагалі ми мали працювати в Польщі на заводі, але коли приїхали, його якраз закрили. Відбули два тижні карантину й поїхали в Чехію, неофіційно. Влаштувалися на складі. Туди приходив товар у пошкоджених коробках із супермаркетів Кауфланд, Лідл, Пенні. Ми його перепаковували, клеїли стікери, вносили дані в комп’ютер та відправляли у магазини.
У Чехії мене виручила рідна мова. Там багато румунів, ромів, з якими ми могли порозумітися. У мене був друг-румун, який показав мені місцевість, магазини. Взагалі у Румунії, Чехії і особливо в Словаччині дуже багато ромів. Більше, ніж в Україні.
Частину з того, що заробив, вислав додому. У дружини Раміни якраз були передчасні пологи, донька Божена родилася у неповні сім місяців, лежала в інкубаторі, а жінка – під крапельницями. На їхнє одужання пішло близько 100 тисяч гривень. І додому трохи грошей привіз. Чехія – хороша країна для заробітків. І продукти там дешеві. Але я вирішив, що з мене досить. Спина все-таки не вічна.
Ми з жінкою працюємо на себе. Продаємо шапки, постільну білизну. Тричі на тиждень виїжджаємо на базари. Негативне ставлення до ромів є. Я приїхав на базар, став автомобілем, і хтось починає конфліктувати: «Цигани приїхали, моє місце зайняли». А чому б не пояснити нормально, я без проблем від’їду, без негативу.
Матеріал підготовлено в рамках I Всеукраїнського конкурсу медіаініціатив «Рівні та вільні» за підтримки Центру громадянських свобод.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
