Іван та Катерина Іваненки – уродженці Лецьок. Івану Дмитровичу вже 90 років, а Катерині Прокопівні – 84. Мало-помалу прожили у парі аж 65 років.
У хаті-топтанці жила до заміжжя
Двір Іваненків загороджений лише з вулиці і тому з двору добре видно, як їхній город гарно упорядкований на зиму. Біля хати – криниця-журавель. У дровітні акуратно складені дрова. Купка їх лежить і біля болота неподалік садиби.
– Дрова, що біля болота, оце по холоду нацюкав мій Ванько, — так лагідно Катерина Іваненко називає свого чоловіка. — Він не може сидіти без діла і мені не дає спокою у старості. Днями я стягувала вербові гілки, а він їх рубав. Сам впоратися з цим вже не може, бо через хворі ноги ледь ходить із двома ціпками.
Заготовили дров на зиму
— Якби мені ноги та поперек не боліли, то я в свої дев’яносто почувався б ще ого-го-го яким справним, — зізнається Іван Іваненко. — Катюха і син Гриша лають мене, щоб нічого не робив, а мені скучно без роботи.
Катерина Прокопівна у своїх батьків була єдиною дитиною.
– Свого батька не пам’ятаю, бо він як пішов на війну, то додому вже не повернувся, — згадує господиня дому. — Не знаю й досі, де він воював, де його вбили і поховали. Лише пам’ятаю, як мама отримувала від батька листи і читала їх, плачучи. Після того, як нам прийшла похоронка, мама часто згадувала останній лист батька, в якому він писав, що збирається йти в розвідку, аби захопити й привести німця.
Мама заміж більш не ходила. Так ми жили-бідували в одній хаті із моїми бабою та тіткою. А тоді, як перестали з ними миритися, то мати давай будувати із соломи та глини хату. У тій топтанці жили, аж поки я не вийшла заміж за Івана. Тоді мені було 19 років.
Катерина Іваненко, закінчивши чотири класи, пішла працювати в поле. Як підросла, її взяли на ферму.
– І згадувати не хочу, як щоранку та щовечора доїла та порала аж двадцять корів. Від тієї важкої роботи ось подивися, як пальці на руках повикручувало, – Катерина Прокопівна простягнула свої натруджені руки. – А боліти мої руки почали ще замолоду. Інколи від того болю я самостійно не могла навіть застібнути ґудзики на своїй куфайці. Зараз болять ще й ноги, а ще більше голова.
Поміняв чотири трактори
Іван Іваненко також закінчив чотири класи і пішов заробляти собі на хліб.
– Я тиждень походив у п’ятий клас, а потім сказали, що школу можна не відвідувати, – згадує хазяїн оселі. – Так я став пасти свої та людські кози. Тоді моя мама тримала три кози і козла. Завести корову не могла, бо нікому було заготовити сіна.
Мій батько помер рано. Він працював у колгоспі на конях. Одного разу батько повіз керосин трактористам аж у Гладківщину, й досі не знаю, де вона находиться (село в Золотоніському районі Черкащини, – ред.). Тоді цілий день періщив дощ. Батько промок до підштаників і сильно захворів на легені. Вилікувати його не вдалося. Не стало батька, коли мені було якихось шість років.
Був у мене брат Василь. Він працював трактористом. У ті часи за командою Хрущова вирощували кукурудзу. Брат був передовиком і щороку отримував нагороди. Його навіть покликали у депутати і не один раз запрошували на з’їзди в Москву. Помер Василь також рано – у 52 роки. Його «з’їла» отрута, яку він перемішував руками із кукурудзою, щоб та краще росла.
Покійна уже й моя сестра Мотря. Вона все своє життя пропрацювала в колгоспі: була і дояркою, і ланковою.
– Я ж після армії (два роки служив у Читі) пішов на курси трактористів, що були у Хоцьках. Як отримав посвідчення, мене направили до механіка стажуватися. Однак стояти на причіпці до трактора довелося недовго, бо запропонували роботу тракториста у Циблях. Десять кілометрів ходив на роботу. А через півтора року, як став працювати у Лецьках, то аж до виходу на пенсію трудився трактористом у рідному селі. Маю 43 роки трудового стажу. За час роботи поміняв чотири трактори. Першим був ХТЗ – трактор на шпорах. Колись хоч і важко працювали, зате гулянки у клубі не пропускали.
– То й що ти, Ванько, бігав до клубу? Адже ані танцювати, ані співати не хотів. А я ой як любила танцювати польку і краков’як. Та й співати мені було охота, – зізналася Катерина Прокопівна.
– У тебе, Катерино, було так, як ото у пісні: «Танцювала гопака, прийми, мамо, приймака», – засміявся її чоловік.
– Ото гуляємо з Ваньком цілу ніч, а рано-вранці він проведе мене на ферму доїти корів, а сам біжить до свого трактора, – згадує й таке бабуся. – У вільний від роботи час я відпочивала в землянці біля ферми. Зазвичай таке було, як телилися корови.
А побралися ми з Іваном через три роки його залицянь. Весілля відгуляли у його батьків, з ними й жили перші два роки. А коли моя мама сильно захворіла і потрапила до лікарні, ми перейшли в нашу з мамою хатинку-топтанку, бо нікому було глядіти там хазяйство.
– Жити у тій топтанці нам було дуже погано. Тож, коли теща вилікувалася і повернулася додому, а до моєї сестри пристав приймак і місця для мене з Катюхою у хаті моїх батьків вже не було, я вирішив будуватися. Тоді й подумати не міг, що так довго буду жити у цій хаті, – зітхаючи, промовив Іван Дмитрович.
Син привозить продукти
У подружжя Іваненків народилося четверо діток.
— На жаль, так сталося, що наш первісток втопився у болоті біля нашої хати, – сумно каже Катерина Прокопівна. – Саші було лише два рочки. Ми саме садили город, як він непомітно вийшов з двору…
– Після Саші у нас народилося ще троє дітей. Люба нині живе у Лецьках, а Таня і Гриша — у Циблях. Доньок вже й не пам’ятаємо, коли бачили, а ось син перевідує нас щосуботи. На Гришу ми переписали хату, і він зі своєю дружиною Лесею опікується нами. Свої пенсії віддаємо також сину, бо до магазину ані я, ані Катерина вже не дійдемо. Гриша купує і привозить нам всі необхідні харчі. Він і город садить та прибирає. А ми вже мало що робимо по господарству. Щоправда, цьогоріч я ще сапав картоплю, – похвалився Іван Дмитрович.
– А я на городі мало що роблю. Добре, що помаленьку ще перу, прибираю та їсти варю, – зізналася бабця.
На стінах у кімнатах висить чимало ікон та портретів.
– Раніше мої ікони були в рушниках. Вже давненько Леся їх зняла попрати, а назад ще не почепила. Днями вона народила донечку (це наша тринадцята онука), то поки що їй не до нашого прибирання. Та нам з дідом і так добре. Але мені хочеться, аби на Різдво Христове ікони були вбрані, – висловила своє бажання хазяйка.
– Ми дуже раді, що у нашому колодязі знову з’явилася вода. А торік і цьогоріч, як води в криниці не стало, то її каністрами нам привозив син. Колись води було повно і в болоті, і навіть в погребі та біля сараю...
Старість – дуже важка річ. Добре, що ми ще удвох і нам не так скучно. Адже вже давно ані ми нікуди не ходимо, ані до нас ніхто, окрім сина та невістки, не приходить. Отак сидимо і чекаємо кожен свого дня. Дай, Боже, відійти мені першому, а то чого я буду вартий без своєї Катюхи? Вона ж мені і їсти варить, і одягнутися та взутися допомагає. Я з нею прожив так, як ото в прислів’ї: «Поки діда – поки й хліба, а поки баби – поки й лайки», – вже бадьоріше сказав Іван Дмитрович.
— Сьогодні я варила гречаний суп. Варю ще картоплю та печу деруни. Дід любить і молочну кашу. А яка їжа ще може бути кращою старим людям? – ніби підсумувала бабуся.
– Наша хата опалюється газом. А так як газ дорогий, то через день топимо піч. Тож від холоду ми не страдаємо. Телевізор вже давно стоїть без діла, бо антену відключили, а, не знаю чому, не підключили. «Вісник Переяславщини» донедавна передплачували, а це перестали. Нам сказали, що листоноші у Лецьках немає. Та й навіщо нам вже той телевізор та газета, коли погано бачимо, – сказав Іван Іваненко.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
