На кухні переяславського ліцею імені Володимира Мономаха «кулінарний батальйон» готує страви для захисників, які волонтери відвозять у зону бойових дій. Процесом керує кухарка Віра Кагарлицька (62 роки). Жінка вигодувала не одне покоління переяславських школярів: вона 16 років працює у їдальні найчисленнішого навчального закладу міста. Свою історію жінка розповіла Переяслав.City.
Про переяславське училище вичитала в газеті
Віра Кагарлицька родом із селища Клесів Сарненського району Рівненської області. У сім’ї була старшою – окрім неї, у мами в другому шлюбі народилося ще двоє дітей. Вітчим часто заглядав у чарку, а потім ставав агресивним. Тому, закінчивши «восьмирічку», дівчина вирішила якнайшвидше йти з дому і починати самостійне життя.
– Місцеві дівчата тоді їздили вчитися на ткацьку фабрику в Москву. Думаю, поїду і я, – розповідає Віра Петрівна. – Коли мати дізналася про мій задум, сказала сходити до баби Хіврі (була в нас така родичка), щоб поворожила мені на дорогу. Я й пішла. А мати ж, видно, їй наказала, що треба «наворожити», то баба Хівря запевнила, що їхати у Москву не можна, бо там мені не повезе.
Потім я в газеті якось вичитала замітку, що Переяслав-Хмельницьке фабричне училище відкриває набір на навчання. А я до цього далі, ніж автобусом у Сарни за 15 кілометрів, нікуди не їздила. Мати з меншими дітьми поїхала у Кривий Ріг на весілля до родичів, а я з вітчимом лишилась вдома. Він напився та знову почав буянити. І я тоді вже не сумнівалася: я тут лишня, треба звідси йти.
Віра Петрівна розповідає, що хоча ніколи раніше далеко від селища й не їздила, та до самостійного життя була пристосована змалечку. Вміла поратися по господарству, ходила в ліс збирати чорницю, вправно шила. Після скандалу вітчима 15-річна дівчина за день сама пошила собі сукню з тканини в ромашку, зібрала сумку, і, поки мати не повернулася, купила квиток до станції «Переяславської».
– Я тоді як їхала, то в Києві ж робила пересадку. Тепер думаю, чому ж я там не лишилась? Чомусь мене вело до Переяслава. Запам’яталося, що тоді, а це 1976-ий рік, у Києві було соромно спитати щось українською. Тож приїхала я до Переяслава, подала документи в училище при швейній фабриці і поїхала додому. Там ще й двох подруг загітувала їхати зі мною вчитися.
Училище я закінчила з п’ятим розрядом. Майстром на потоці була Раковська Тамара Костянтинівна – вона мене хвалила і направляла йти у технікум. Але допомоги з дому в мене не було, щоб далі вчитися. Сама трудилася й своїми мозолями здобувала ту стипендію в 45 карбованців. А тільки її получала, купувала торбу гостинців і щомісяця їздила додому.
У Переяславі я жила на квартирі на вулиці Спортивній. Хазяйка тьотя Тамара мене прийняла з доброю душею, до столу запрошувала і навіть грошей з мене не брала. То я їй допомагала по господарству, могла в будинку прибрати, малого погледіти. Я жодної роботи не цуралася, бувало, порося як заколе, то помагала його й розібрати. А вже пізніше мені дали кімнату в фабричному гуртожитку.
1977 рік, Віра Кагарлицька бере участь у змаганнях з легкої атлетики
«Шила одяг з задоволенням, а торгувати ним – не моє»
Двадцять років пані Віра пропрацювала на швейній фабриці. У Переяславі зустріла і свого чоловіка Миколу – він працював трактористом на ефіроолійному заводі. У 1982 році в подружжя народилася донька Оксана, у 1986 – син Олександр.
– Наприкінці 1990-х я розрахувалася з фабрики. Якраз тоді увійшло в моду брати патенти на торгівлю. Думаю, візьму теж, буду і я бізнесменшою, – усміхається Віра Петрівна. – Знайома відкрила свій цех пошиву, і ми з нею шили одяг, який потім на базарі самі ж і продавали. Розкладали ті плаття на покривалах прямо на асфальті. А як ішли повз мої дівчата з фабрики, то так мені було соромно, що я там стою!
Пізніше з’явилися контейнери й палатки. Подруги почали їздити по речі на базар у Хмельницький, і я з ними. Їду в автобусі, а сама не знаходжу собі місця, бо відчуваю, що торгівля – не моє. Питаю: «Дівчата, ну як мені в собі переламати той стид?» А вони сміються: «Тю, ми з дипломами лікарів торгуємо, і то нам не стидно». Що ж, як тоді копійки платили…
У той час на базі відпочинку «Переяславль», що біля дамби, працювала кухарем моя знайома Віра Михайлівна Рєзнік. Покликала мене в свою бригаду. Робота сезонна – лише на літній період. Почала я офіціанткою, а закінчила старшим кухарем і очолювала бригаду.
Патент я невдовзі здала: не пішла мені торгівля одягом. Залишилася в мене база відпочинку. Я пропрацювала на ній десять років, потім вона закрилася.
Віра Кагарлицька (ліворуч) із подругою
«На «сушці» робота була дуже гарна»
Віра Петрівна і зараз вражає бадьорістю духу та енергією, яка ллється через край. Та це, каже, нічого порівняно з тим, якою активною вона була раніше! Сама дивується, коли все встигала.
– Моталася кругом: і робота, і діти, і господарство. Три корови було, бички, телята, свині, птиця... Машини тоді не було, на роботу до бази чотири кілометри добиралася велосипедом, ще й у Київ їздила торгувати домашніми продуктами. А ночами на замовлення шила і ремонтувала одяг. Свекруха жила неподалік, то могла допомогти – приходила подоїти корову. Вона працювала дояркою на фермі при ефіроолійному заводі, була передовицею. Зараз Анастасії Григорівні 86 років, дякувати Богу, ще тримається.
Коли закрили базу, я пішла на іншу роботу. Якраз у «сільгосптехніці» відкрилася «сушка»: завезли високотехнологічне обладнання, на якому подрібнювали та сушили фрукти й овочі. У бригаді нас було семеро, мене поставили бригадиром.
Робота була дуже гарна і цікава! Нічого не пропадало: нам звозили яблука, моркву, гарбузи, картоплю, буряк. Наприклад, картоплю ми сушили й перетирали в порошок, тоді водички додаєш – виходить пюре. А з фруктів яку смачну сушку робили! Шкода, що за кілька років цей цех закрився. Потім я ще працювала на м’ясопереробному підприємстві – діти виросли, треба було вчити, то працювати мусила багато.
Віра Петрівна зізнається, що після робочого дня, порання в домашньому господарстві, у хвилини втоми, їй хотілося пригорнутися до мами. Більше десяти років тому вона пішла з життя, з рідні на Рівненщині лишився лише брат.
Віра Петрівна працює у їдальні 16 років
До війни годувала майже шістсот учнів
У 45 років Віра Петрівна закінчила кулінарні курси і влаштувалася кухаркою у їдальню сьомої школи. Тоді у закладі харчувалося близько 180 дітей, в останні роки – майже 600.
У перші тижні великої війни працівниці їдальні щодня готували їжу для бійців місцевої тероборони. Іноді там навіть доводилося заночувати, каже пані Віра. А коли волонтери почали їздити на фронт і доправляти воїнам зібрану в школі гуманітарну допомогу, Віра Петрівна запропонувала збиратися напередодні поїздки та готувати випічку, інші страви, щоб хлопці могли відразу поїсти чогось «домашнього». Директорка Галина Кітаєва погодила ініціативу і дала дозвіл готувати на шкільному обладнанні.
На кухні переяславського ліцею для бійців готують страви по-домашньому
До цієї роботи й дотепер долучаються і працівниці кухні, і техробітниці. Без оплати, жертвуючи власним часом, не шкодуючи сил. Першою приходить Віра Петрівна – близько о пів на шосту ранку. Замішує тісто на пиріжки та млинці. Вареники готує за особливим рецептом – на соді та дріжджах, щоб вони доїхали свіженькими і пухкенькими на позиції наших воїнів. За «зміну» колектив готує понад тисячу вареників, зразів, сирників, млинців, пиріжків, налисників. Зустрічаються раз у один-два тижні, як тільки волонтери сповіщають, що збираються у чергове відрядження. Продукти зносять небайдужі переяславці.
Волонтери забирають ще теплі страви і відвозять на передову
Та й удома невтомна жінка продовжує чаклувати на кухні – готує смаколики для улюблених онучат Максимка і Дениска. Найбільше з бабусиних страв вони полюбляють вареники та пироги. Простим рецептом полуничного пирога поділилася і з нашими читачами.
Пиріг «Для онучат»
Збити міксером три яйця, додати склянку молока, 100 грамів олії, 100 грамів цукру, склянку борошна (щоб тісто було як густа сметана), 12 грамів розпушувача, дрібку солі й ваніліну. Перемішати, вилити тісто у форму, прикрасити ягодами полуниці. Зверху притрусити перетертим в крихту вершковим маслом, цукром та борошном для рум’яної хрусткої скоринки. Випікати у духовці, готовність перевірити дерев’яною паличкою.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
