Підрив окупантами греблі Каховської ГЕС та трагедія підтоплення Херсонської області стала не просто людською, техногенною та екологічною катастрофою в країні. Вона спричинила й нову хвилю переживань і для жителів Переяславщини, які живуть на березі аналогічного водосховища. Канівська ГЕС – одна з каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі, яку спорудили в одній ланці з Каховською. Заслужений будівельник України Віталій Павлович Іващенко (77 років) свого часу працював на цьому будівництві і про той досвід розповів Переяслав.City.
«Я будував Канівську ГЕС, а потім записував цю історію»
– Країна тоді потребувала багато дешевої електроенергії. А на той час таку давали саме гідроелектростанції. Тож за програмою індустріалізації на Дніпрі й збудували так званий Дніпровський каскад ГЕС із шести станцій. Від найнижчої Каховської (запущена в 1956 році) до верхньої Київської ГЕС (1970 року розпочав роботу перший її агрегат).
Віталій Павлович поринув у спогади
Крім того, радянське керівництво мріяло про те, аби чорноморські судна класу «річка-море» могли заходити в Дніпро та прямувати до столиці України. А для цього потрібно було гідротехнічними спорудами додатково підняти рівень води на понад три метри. Водночас керівництво Радянського Союзу не переймалося цінністю земель, які потрапили під затоплення.
Вікіпедія: Дніпровськими водосховищами затоплено 709 900 га земель. З них 197 600 га – піщані землі та землі, непридатні для використання, 261500 – ліси та дрібнолісся, 177600 – сіножаті та пасовища, і 73200 – орні землі, сади та садиби – авт..
Не цінувала влада й історію. Адже перші поселення виникали саме на берегах річок, тож багато історичних місць пішло під воду навіть без належних археологічних досліджень. Я знаю, що проти будівництва Канівської ГЕС свого часу виступала навіть Академія наук України. Проте через певний час і вони дали згоду. Радянська влада уміла переконувати незгодних, а люди пам’ятали репресій 30-х років…
На такому земснаряді почав намивати дамбу Віталій Іващенко
Так сталось, що після закінчення школи мені не вдалось вступити до Київського будівельного інституту, і я пішов працювати бетонувальником. Наша бригада будувала плодоконсервний завод і проводила реконструкцію його очисних споруд. Наступного року я знову складав вступні іспити до будівельного інституту – на стаціонар не пройшов за конкурсом, то мене зарахували на заочне відділення.
І ось на початку липня 1966 року до нас у двір прийшов якийсь чоловік. Представився начальником дільниці Київського будівельного управління «Гідромеханізація» та запропонував у них попрацювати машиністом земснаряда на будівництві захисних споруд на Дніпрі. Нова робота мені сподобалася, бо була позмінною, тобто залишався час і на навчання, до того ж, непогано платили.
Будівництво Канівської ГЕС
Та через рік я залишив цю роботу, бо перевівся на 2-й курс стаціонару Київського інженерно-будівельного інституту. Після його закінчення в 1972 році вже працював виконробом Київського управління Всесоюзного тресту «Гідромонтаж» та брав безпосередню участь в запуску в роботу першого гідроагрегата Канівської ГЕС.
Мені як молодому виконробу під час пуску доручили з допомогою багатотонного козлового крана відкрити конструкцію засувки, яка закривала доступ води в гідроагрегат №1. Спеціальна автоматична захватна балка опускалася під воду з допомогою крану на глибину кількох десятків метрів. Вона й повинна була захопити важку засувку та підняти її, відкривши цим самим доступ води до лопатей турбіни. Ми не один десяток разів опускали під воду захватну балку, але все було марно. Щось заважало там провести стикування. Для мене це була, як здалося, найдовша в моєму житті робоча зміна. Державна комісія теж нервувалася.
Трактор Т-100 спеціальним ковшем «зрізає» кущі та маленькі деревця
Близько дев’ятої вечора я передав зміну колезі, який продовжив спроби відкрити засувку. Я ж стомлений прийшов до пересувного будиночка, де проживала моя сім’я. Дружина якраз дивилася по телевізору програму «Время», і там диктор центрального телебачення Віктор Балашов урочисто повідомив: «Пущен в эксплуатацию первый агрегат Каневской ГЕС. С победой, товарищи!»
Та після цієї «победы» я з колегами ще протягом трьох діб намагалися відкрити ту засувку. Аж поки прибули з Києва водолази і прибрали великий шмат бетону, що упав у водою випадково і якраз в те саме місце та заважав автоматиці зробити захват засувки.
Ось так доля мене тісно пов’язала із Канівським водосховищем. Спочатку я його створював, запустив перший енергоблок на ГЕС. А з виходом на пенсію став досліджувати його історію. Познайомився із людьми, яких на початку 1970-х вимушено виселили із власних домівок. Під затоплення потрапило 10 сіл на Переяславщині. Аби зберегти пам’ять про них, я разом із однодумцями в серпні 2015 року заснував громадську організацію «Старий Дніпро».
Створили її, аби об’єднати зусилля небайдужих громадян та переселенців із затоплених дніпровськими водосховищами територій для відтворення і збереження пам’яті про затоплені землі, про людей та їхні сім’ї, про ті цінності, якими ці люди керувалися у житті. За нашого сприяння уже випущено кілька книг про затоплені села Андруші, Підсінне, Трахтемирів, Монастирок, Городище, В’юнище, Козинці. В них опубліковані спогади жителів цих сіл та світлини, які дбайливо зберігаються у родинах.
Оврашко Сергій Сергійович (1926-2007)
Наїхало всякої кримінальної наволочі
Переяслав.City за згодою Віталія Іващенка розпочинає цикл публікацій спогадів людей про їхні рідні села, затоплені Канівським водосховищем. У книзі автора-упорядника Миколи Чиркова «В’юнище та Козинці. Історія сіл Переяславського краю» є спогади жителя села В’юнище Михайла Оврашка:
«У лютому 1964 році на загальних зборах колгоспу заступник голови Переяслав-Хмельницького райвиконкому по будівництву Головко І.С. офіційно об’явив, що нас будуть виселяти на гору, на чисте поле навпроти старого села Циблі. Людей охопив жах! Це все одно, що війна чи пожежа. В селі тільки й розмови про це. Як це можна затопити село, сади, луги, озера і ліс?! А хіба можна вирізати сотні гектарів верболозу в заплаві Дніпра, чи вікові дуби біля Перебитого? Які в нас були безкрайні ліси? Сама назва говорить – Дубова Гряда! А в нас у селі в 1845 році був Т.Г.Шевченко!
Як понаїхало лісорубів у село! Нагнали техніки. День і ніч їхали лісовози з правічними дубами й соснами. Дорогу на центральних вулицях прийшлось мостити впоперек деревом, щоб машини не вгрузали в осінній і весняній багнюці. Відкрили у нас в селі та в селі Комарівка ще один магазин для лісорубів, там було краще постачання. В кожній хаті, де можна було, жили сім’ї лісорубів.
Робота на лісоповалі. 1966 рік
Наїхало й всякої кримінальної наволочі. У селі Городище підрізали ножами молодого хорошого хлопця глухонімого Дубика Івана, який помер через декілька днів в районній лікарні. Був і у В’юнищах вже жонатий лісоруб Іван Башак – дуже задиристий. Ні одна бійка без нього не обходилася…
У 1965 році завідувач цибельським відділком колгоспу Василь Лесик призначив працювати з геодезистами на розбивці нового села Курила Василя Макаровича, який мав добру пам’ять, неабиякий хист і добре розбирався в накреслених картах.
Спочатку розділили село на квартали й закопали квартальні стовпчики. Потім розбивали дороги, наносились лінії водопроводу та каналізації, газопроводу та електрифікації, житлові та господарські приміщення. Це була дуже велика, важка і кропітка робота. Протягом 1965-1966 років село Нові Циблі майже повністю було нанесене з карт в натурі на колгоспну землю.
У колгоспній майстерні кожен день виготовляли цілу підводу кілочків, які Василь Макарович разом з геодезистами Берещенко Глібом Михайловичем, Панько Юрієм Сергійовичкм та його дружиною Клавдією Василівною забивали до останнього кілочка при розмітці села. На відведеній під забудови колгоспній землі вони наносили вулиці, площі нового села, ставили кілочки, де будуть будинок культури, школа, медамбулаторія, котельня, помпова перекачувальна станція, пожежка, баня, нові будинки, креслили вулиці, лінії електричних, водяних і газових мереж. Гідрогеологи свердлили з боку Переяслав свердловини глибиною десь по 240 метрів для забору води.
Лісоповал поблизу села В’юнища
Не прижилися люди в степу
При сільській раді створили комісію з обліку нерухомості та переселенців. Ходили по хатах і описували двори, будівлі, погреби, забори, ліси, туалети, дерева і визначалась їх ціна. У середньому дворище обходилося в 1000-1800 карбованців. Висока ціна була за плетений тин з верболозу. Під час переселення, коли треба було платити за будинок, держава цю суму грошей брала на себе і рахувала її першим внеском за державну новобудову.
Виїздили селяни в села Ксаверівка, Кодаки Васильківського району, в село Жовтневе Переяслав-Хмельницького району, на південь у Дніпропетровську область, у Крим. Роздивлялися нові будинки. Кругом їх агітували переїжджати та казали, що не треба боятися переселення, бо газифіковані будинки з каналізацією, інфраструктурою – це початок нового комуністичного життя. Найбільше наших односельців організовано переселилися в село Новоіванівку Апостолівського району Дніпропетровської області. Але невдовзі багато земляків звідти повернулося в Циблі. Не прижилися вони в степу!
Ось так виглядав краєвид села В’юнище. Світлина Сергія Оврашка
Копачі заробили непогано
Самозабудовникам гроші за оцінене дворище видавали на руки. Їм також виписували матеріали. Треба самому знайти транспорт, поїхати за 30 км на станцію Переяславську чи на цегельний завод, навантажити машину, наприклад, шифером, розвантажити його. Потім матеріал охороняти, або везти в старе село додому, а потім, як треба, везти в нове село на будівництво. Починаючи десь із літа 1968 року кожну неділю в самозабудовників толокою мазали хату. Робили великий заміс кіньми, а на другий день мазали. Збиралося близько 40-50 чоловіків та жінок.
Старим людям, які не в змозі були самі будуватися, держава за акт будувала однокімнатну, або двокімнатну хату на двох господарів. У нас їх називали «будинки для похилих». Ще будували державні будинки по принципу: 60% платив власник, 40% брала на себе держава і трохи колгосп. Це виходило від 4700 до 10000 карбованців. Типів хат було десь з десяток. Сім’я вибирала собі тип хати, потім серед таких тягнули номерки, де кому попаде жити. І так чи хотів, чи не хотів переселятись, але на осінь 1972 року виселили всіх.
В’юнище, другий день весілля. Світлина 1965 року
Приїхали спеціалісти у В'юнище розбирати дерев’яну церкву. Кожну дошку, шулу, лагу пронумерували та перевезли в Переяслав у музей просто неба. Зараз там музей космонавтики.
Кладовище і могили переносили «гробокопателі», як їх у нас називали. Їх було душ чотири. Кожен приходив з ящиком, розкопував могилу і ключками клав кістки в ящик. Над «свіжими» могилами, яким 3-6 років, і де ще збереглося волосся, діти дуже плакали. Весь рід переносили в одне місце. Тому є такі могили, в яких після перенесення по 5-10 душ лежать. Перенесення однієї могили коштувало немовби 3 карбованці. Копачі заробляли непогано. …Був такий випадок, що відкопали труну з Марією, яку поховали років з десять до переселення. Вона лежала в домовині, як жива, а потім торкнулися її і в прах все розсипалося. Братські могили воїнів з усіх сіл також перенесли в братську могилу в Циблі.
«Туга за рідними В'юнищами не згасає»
Першими переселилися люди знизу з інших сіл, бо дітям у школу треба було іти 1 вересня 1970 року. Взагалі школа в Нових Циблях відкрилася 1 вересня 1969 року і перші учні там були зі старих Цибель.
Прибутна вода. Підтоплення В’юнища. Світлина 1970 року
Місця, які мали затоплюватись, уподобала для знімання фільмів кіностудія ім. Довженка. Ціле літо 1970 року у В’юнищах вони знімали художній двосерійний фільм «Хліб і сіль». Дітям у масовках платили по півтора карбованці, а старшим людям – по три. Пам’ятаю, цілий день знімали епізод біля Плаву, як старі люди верталися із панщини. Серед односельців вибрали самих замучених, згорблених, з глибокими зморшками. Цілий день знімали й епізод фільму «Шельменко-денщик», як він їде в церкву вінчатися. У фільмі цей епізод триває декілька секунд.
У старих Циблях у 1971 році знімали фільм «Веселі Жабокричі». У Нових і в старих Циблях знімали телевізійний 2-серійний фільм «Доверие». А літом 1972 року режисер Микола Мащенко у В’юнищах знімав епізоди шестисерійного телевізійного фільму «Як гартувалася сталь». Тоді ще 21-літній артист Володимир Конкін та знімальна група жили у нас в Нових Циблях в готелі.
У селі заасфальтували центральні вулиці, хоча кажуть, що мали заасфальтувати всі. Подейкують, не вистачило грошей. Постійно в село привозили делегації з усього Радянського Союзу і навіть з-закордону. Показували нове соціалістичне село. Заводили в оселі колгоспників. Таку садибу приводили в зразковий порядок. Якщо чогось не було, то збирали килими по селу, кольорові телевізори та інше, аби не осоромитись перед закордонною делегацією.
Будівництво села завершили в основному в 1972 році.
Влітку 1973 року, перед затопленням, бригадир лісгоспу Бурчик Василь Іванович набрав бригаду з 30 школярів-старшокласників і вони три місяці рубали з дерев’яних човнів, або вплав лозу у воді, яка повідростала зі зрізаних пеньків і кущів на території, відведену під затоплення. Кажуть, що змій там аж кишіло!
…З часу переселення минуло вже півстоліття, але туга за рідним краєм не згасає».
Фото із приватного архіву Віталія Іващенка та Миколи Чиркова.
В’юнищанський клуб. Світлина 1966 року
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
