Переяславка Інна Марченко понад десять років займається волонтерською діяльністю – допомагає захисникам і захисницям України. За цей час для військових зібрала десятки тисяч посилок, засобів захисту і різної потрібної їм техніки. І майже всі ці десять років особисто розвозить військовим на передову. І таких, як вона немало. Та чи багато ви знаєте чисто жіночих історій у розрізі війни? Переяслав.City з Інною Марченко відверто поговорив на тему війни, розпитав про потреби на фронті, а також про її – особисту війну.
Яку вишиванку завжди бере з собою, як стала волонтеркою, а також коли і навіщо ховала український стяг? Відповіді – у матеріалі.
Інна Марченко у волонтерському штабі. Телефонна розмова про хлопців, які їдуть на передову і потребують доукомплектування
Ховали український стяг
У житті Інни Марченко буквально все змінилося у 2014 – події того року стали для неї особистим поштовхом до дій. Спочатку була участь у мирному Євромайдані і Революції Гідності. З піснями, танцями і піднесеним настроєм.
А потім сталося побиття студентів, перші барикади, відлік Небесної Сотні. Інна продовжувала їздити на майдан, але вже зовсім іншою – її хвилювала доля України.
– Ми ховали українські прапори. Коли заїжджали в Київ, невеличкі жовто-блакитні стрічечки на сумках чи у волоссі залишали, а стяги – ховали. Тоді повсюдно стояла міліція, і якщо бачили в людей прапори, розуміли – майданівці. Могла не пропускати.
Після 18 лютого 2014 року, коли Інна побачила ще перший чорний дим у центрі столиці, зрозуміла – почалася війна. Далі були анексія Криму росією, фейкові голосування, проголошення так званих лнр та днр і бойові дії на Донеччині та Луганщині – АТО.
Інна стала волонтеркою
У Переяславі на початках цих подій теж проходили мирні акції протестів. Активісти сформували «Раду Майдану», і на одному з її засідань Льоша Хімич, який служив у 72-ій бригаді, розповів, що військовим не вистачає їжі, одягу, взуття.
– Це був тільки початок АТО. Чоловіки з Переяславщини, які захищали країну, здебільшого потрапили саме в цю бригаду. Ми тоді згуртувалися в команду: Мар’яна Волошин, Микола Швиденко, Світлана Шевченко та інші, й розгорнули волонтерську діяльність, а згодом створили свій штаб.
З 2014 року місце розташування штабу змінювалося. Діяльність його незмінна – спрямована на підтримку захисників України
Інна згадує, що тоді всі жителі дуже активно допомагали: приносили продукти, речі, надавали фінансову підтримку. Але з часом цей ентузіазм згас – стріляють же десь там далеко, на Донбасі. А тут місцевих це нібито й не стосується. Та й чи війна це?..
Втім переяславські волонтер/к/и не зважали на такі настрої і продовжували свою роботу – формували посилки, завантажували машини і їхали з тим на передову. Спочатку тільки чоловіки, бо жінок не брали. Перша поїздка Інни відбулася лише в 2015 році, перед Новим роком.
– Поїхали втрьох: я, Віталій Житніцький і Коля Швиденко. Ми тоді якраз купили для цього автомобіль і причіп. Спочатку було страшно. Ми не розуміли, що будемо робити, якщо стрілятимуть, не знали, як там гучно від вибухів. Питань було багато, відповідей – нуль. Але хотіли допомогти хлопцям і їхали.
З 2015 року волонтерка Інна Марченко на передову їздить ледь не щомісяця, а то й щотижня
Твердий характер, але чутливе серце
Інна їздить до захисників і захисниць у різні куточки фронту. Завжди стійка, зосереджена, конкретна – такий має характер. Однак є ситуації, коли почуття, чутливі серце і душа беруть гору над холодним розумом і твердим характером.
– 24 лютого 2022 року моя дочка була в пологовому будинку, і коли я зрозуміла, що звідти всі з'їжджаються, крім моєї Сашуньки, у мене через хвилювання стався гіпертонічний криз. Я не могла ходити, навіть поворухнутися не могла, – розповідає про одну з таких історій.
Інна Марченко – волонтерка з Переяслава
Розуміючи, що в такому стані стала майже тягарем для рідних, стала боротися, лікуватися і ставати на ноги. Процес був тривалим.
– Лежу якось у ліжку і кажу чоловіку: «Сядь поруч, мені треба тобі щось сказати, і видаю йому: «От ти розумієш, що війна і треба буде воювати. Ти у нас відповідальніший, тому будеш відповідати за дітей і внуків. Раптом що, будеш їх супроводжувати за кордон. А я піду воювати». Він вислухав і каже: «Ти спочатку навчишся ходити, ну а потім побачимо».
У перші дні, коли Інна стала хоча б трохи ходити, відразу ж пішла до міського голови.
– Навіть не пам’ятаю у якій справі, але в міськраді мені тоді зразу дали автомат і набої. Я пішла до хлопців, які блокпости охороняли.
Інна виконувала там різну роботу, яку вже добре знала і вміла як волонтерка. Та вже в березні на Переяславщину почали приходити перші звістки про загиблих земляків, зовсім юних хлопців. Твердість характеру в такі болючі моменти зникає кудись в одну мить. Сильні люди теж плачуть, бо втрачати близьких – це дуже боляче:
– Мені тяжко, коли хлопці гинуть, коли ми не можемо допомогти. Коли накриває, хочеться поплакати і я ридаю на всю – скидаю цю тяжкість з душі. Мій чоловік у такі хвилини поруч – обіймає мене, а я ридаю далі. Виплакала свій біль – і пішла працювати, бо для себе від початку вирішила бути з хлопцями завжди.
Інна рідко коли ходить на похорони військових. Їй важко емоційно, бо багатьох знала особисто.
– Краще я їх буду пам'ятати живими. Номери їхніх телефонів я не витираю – мені так легше.
Про мобілізацію
Зараз на фронті складна ситуація, каже Інна. Треба, щоб чоловіки, які у перші дні повномасштабного вторгнення масово ішли у військкомати, і хто досі воює –відпочили.
– Бо там хлопці закінчуються. Багато хто з командирів посилає їх просто на смерть. Тому в нас мобілізація така складна. Коли командири не будуть кричати «вперед!», а зватимуть – «за мною!», служити прийдуть більше чоловіків.
Інна Марченко з візитом у хлопців на одній з передових позицій захисту країни
Жінки на війні
Переяславські волонтери на фронті зустрічають багатьох парамедикинь, волонтерок, жінки стоять і на блокпостах, навіть на тих, які обстрілюються.
На фронт Інна їздить у військовій формі. А щоб відрізнятися від представників ЗСУ, вдягає не піксель, а Multicam.
Жіноча військова чи уніфікована під неї форма, амуніція – то досі проблема для військовослужбовиць, волонтерок, журналісток.
– Я собі замовляю форму. Мені підійшла одна модель, бо зручна посадка. Вона чоловіча, але мене влаштовує. Звичайно, буде добре, якщо захисниці України матимуть форму жіночого крою. Все-таки, у нас інша анатомія тіла, ніж у чоловіків!
Коли Інна виїжджає безпосередньо «на нуль», крім форми, одягає шолом і бронежилет. Каже, що носити його важко. Хоча в неї він без боєкомплекту, тому порівняно легший ніж у жінок, котрі воюють.
– Але дуже тяжко все одно, навіть просто сходити в туалет у ньому. Ви спробуйте присісти в бронежилеті, а потім піднятися. Броніки жіночі взагалі існують, вони зручніші але в армії їх поки немає. Жінки можуть собі спеціально замовляти за власний кошт.
А ще Інна Марченко зауважує на жіночі біологічні особливі процеси – менструальний цикл. Ніхто ж не зважає на такі потреби і стан у період «критичних днів» у жінок. Якщо робота є і треба йти воювати, то вона іде і воює.
– Там якщо ти «протекла» чи спину ломить або ще що – ніхто не звертає уваги. Бо ж можна під обстріли попасти так, що і впісяєшся. І це не соромно – ні чоловікам, ні жінкам.
Волонтерська взаємопідтримка
Захисникам і захисницям, наголошує Інна, важливо відчувати нашу підтримку з тилу. Це їм додає сил.
Однак переконана, що військовим треба обов’язково перевіряти тих, з ким збираються співпрацювати, аби не натрапити на шахраїв.
– Я, до речі, раніше сильно переживала, коли закидали, що ми нібито наживаємося, гроші з людей збираємо собі в кишеню. Були навіть такі випадки, коли я виносила сміття, а люди в ньому копирсалися, щоб перевірити, що я там такого на ті гроші наїла.
Зараз Інні байдуже, бо вона знає, що робить надважливу справу – допомагає нашим захисникам і захисницям.
Інна Марченко допомагає військовослужбовцю-земляку "доукомплектуватися" перед виїздом на фронт
Тату-вишиванка
Інна зробила не одне тату – і всі вважає своїм оберегом.
– Я завжди жартую, що моя вишиванка зі мною будь-де. Перше тату я зробила вже під час війни, після 2014 року – після забігу «Дика гонка». Пробігла 5 км і отримала медаль у вигляді чорного сонця. Саме таке першим і набила.
Символічно з’являлися й усі інші татуювання волонтерки – Нескорена і Тризуб, колоски, які закінчуються кулями, сова і оберіг-вишиванка.
– Моє тату – мій оберіг. Вони всі важливі та особливі. Це код, який зрозумілий тільки мені і найріднішим. Він є зовнішнім віддзеркаленням внутрішньої мене.
Інна має тату-вишиванку з центральним написом "Нескорена"
Є у Інни і тату "мудрої птахи" – сови
Кому з волонтерів передбачена державна фінансова допомога
Волонтери й волонтерки – люди, які часто йдуть на ризик ради життя інших. Однак держава більшість ризиків не компенсовує.
– Наприклад, якщо поранення отримає військовий – він матиме якісь кошти на лікування, волонтери – ні, бо ми не військові. У разі нашої загибелі рідні теж ніяких виплат не отримають. Але все це неважливо…
Хоча деякі волонтери та їхні родичі усе ж можуть отримати фінансову компенсацію від держави – у разі загибелі або інвалідності.
Волонтери і державна фінансова допомога
Одноразова грошова допомога передбачена волонтерам, які надавали допомогу ЗСУ чи іншим силовим структурам під час заходів із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією РФ проти України і стали особами з інвалідністю внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва) під час надання такої допомоги.
Відповідні зміни за ініціативи Міністерства у справах ветеранів України Уряд вніс до постанови № 604 від 19 серпня 2015 р.
Допомогу в разі загибелі можуть отримати родичі таких волонтерів: чоловік/дружина, діти до 18 років, батьки та утриманці.
Куди звертатися і які документи подавати волонтерам, які отримали інвалідність?
Звертатися спочатку треба до міжвідомчої комісії Міністерства у справах ветеранів України: відправити документи поштою, чи занести особисто за адресою: Київ, провулок Музейний, 12.
- заява;
- паспорт отримувача або паспорт уповноваженої особи;
- ідентифікаційний номер або позначку в українському паспорті;
- копія довідки медико-соціальної експертної комісії зі встановлення групи інвалідності;
- довідка про характер отриманих поранень;
- свідоцтво керівника одного з підрозділів ЗСУ або інших силових структур про підтвердження волонтерської діяльності людини;
- інші документи, що підтверджують волонтерську діяльність (за наявності).
Які документи треба подати родичам загиблого(ї) волонтера(ки)?
- заяву кожного заявника, на дітей заяву подає інша уповноважена особа;
- паспорт заявника чи уповноваженої особи;
- ідентифікаційний номер або позначку в українському паспорті;
- довідку судово-медичної експертизи про причину смерті чи характер отриманих поранень;
- свідоцтво керівника одного з підрозділів ЗСУ або інших силових структур про підтвердження волонтерської діяльності людини;
- інші документи, що підтверджують волонтерську діяльність (за наявності);
- свідоцтво про смерть волонтера.
Який розмір виплати?
Сума виплати залежить від визначеного Держбюджетом розміру прожиткового мінімуму. Із 1 січня 2024 року встановлений прожитковий мінімум для працездатних осіб – 3028 грн. Цей розмір незмінний протягом року.
- У разі отримання інвалідності волонтер може розраховувати на:
- 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у разі отримання інвалідності I групи;
- 200 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у разі отримання інвалідності II групи;
- 150 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у разі отримання інвалідності III групи.
- У разі загибелі волонтера його родичі можуть отримати виплати розміром 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Як отримати матеріальну допомогу?
Щоб отримати виплати, треба звернутися до органів соціального захисту населення за місцем проживання. Подати заяву про перерахування коштів, номер рахунку в банку та копію посвідчення особи. Зробити це можна поштою, через «Дію». через офіційний сайт Мінсоцполітики або органи виконавчої влади місцевого самоврядування.
Рішення міжвідомчої комісії щодо виплат можна оскаржити в суді.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
