Завідувачка Меморіальним музеєм Григорія Савича Сковороди НІЕЗ «Переяслав» Тетяна РАДІОНЕНКО започаткувала всеукраїнські творчі проєкти «З Григорієм Сковородою в серці», «Переяславська сорочка» привернули увагу до наших віковічних цінностей тисяч шанувальників по всій Україні. Вона – вправна рукодільниця, залюблена у вишивку та ткацтво, прагне популяризувати особливості саме переяславського мистецтва. Про це розповіла Переяслав.City.
"Творчість для мене – це життя"
– Пані Тетяно, Ваші численні творчі проєкти та ініціативи просто вражають. Звідки Ви берете стільки сил та енергії?
– Я не знаю! (сміється). Я так відпочиваю. Розумієте, мені нецікаво дивитися телевізор, просто лежати і засмагати на пляжі, точити ляси, пліткувати… Поїхали ми якось на рибалку, мої повитягали вудки і наживку, а я – веретено і вовну! Поки вони рибу ловлять, я нитку пряду.
Може, з мене й сміються, але я інакше не можу. Виїхали кудись на природу з друзями, я дістала голку, нитки та канву, сиджу, вишиваю і ловлю кайф. Це ж таке задоволення – займатися улюбленою справою серед чудової природи!
Їду у маршрутці, відкриваю телефон, вибираю фото крайок, розбиваю на схеми, рахую кількість ниток, малюю схему ткання. Додому приїду, вкину це все в ноут – і робота зроблена, і час у дорозі швидше минає. Мені це цікаво, мені цього хочеться. Це внутрішня непереборна потреба. Закрий мене у якомусь бункері, відбери все моє рукоділля – що зі мною буде, навіть не знаю…
Може, в мене на городі десь бур’янина не висапана, я не стою по пів дня біля плити, але творчість для мене – це життя. Ще для мене дуже важливо не просто щось уміти самій, а й передавати свої знання, навчати всіх охочих. Я колись почула дуже влучний вислів, не знаю, кому він належить: «Мистецтвом займатися необхідно, бо це єдиний шанс залишити по собі добру згадку». Можна сказати, що це – моє кредо.
"Бабуся давала завдання: пришити 50 гудзиків"
– Ця схильність до рукоділля та творчості спадкова чи інтерес прийшов у зрілому віці?
– У мене це із раннього. Мабуть, я ще й до школи не ходила, коли вперше взяла до рук голку та нитки. Вихідні часто проводила в бабусі, і вона, щоб я не нудьгувала, навчила мене пришивати ґудзики. Давала завдання: наприклад, за вихідні пришити 50 ґудзиків.
Мама теж рукодільниця, вона чудово плете, у нас навіть була в’язальна машина. Пам’ятаю, у часи дефіциту жінки нашого Заповідника носили спідниці, вив’язані мамою. Вона і вишивала, в основному хрестиком. У мене й досі є блузки, вишиті її руками.
У дитинстві багато часу проводила з мамою на роботі в Музеї одягу, який був розміщений у Михайлівській церкві. Завжди захоплювалася тими сорочками, вишивками, прикрасами, довго могла стояти біля вітрин і роздивлятися.
Експозиція Музею одягу, який нині не працює
У художній школі я вивчала ткацтво, і мені там дуже подобалося – чудові педагоги, різноманітні виставки, заходи. До нас часто приходила Ганна Самутіна, щось цікаве завжди розповідала, тоді в школі проходила виставка її робіт.
Згодом я почала працювати у Меморіальному музеї Г. С. Сковороди. Щиро вдячна Галині Глушко, яка на той час виконувала обов’язки генерального директора Заповідника, за те, що повірила в мене і взяла на роботу.
Тетяна Радіоненко презентує результат проєкту "З Григорієм Сковородою в серці" – відшитий давній рушник
Тетяна Серебренікова і Тетяна Радіоненко (стоять) проводять майстер-клас у Меморіальному музеї Г.С.Сковороди
Пані Тетяна носить сорочки, які вишила власноруч
Через деякий час почала розуміти, що музей повинен приваблювати якомога більше відвідувачів, а для цього не обмежуватися тільки екскурсіями, лекціями та суто науковою діяльністю. І ми вирішили залучати до музею насамперед молодь, проводити різноманітні цікаві заходи.
Перші наші майстер-класи, присвячені народному мистецтву, були з вибійки. Цей різновид рукоділля не потребує особливого вміння, потрібні лише матеріал та інструменти: дерев’яний штамп, фарба і тканина, бажано натуральна. Можна наносити візерунки на торбинки, серветки, одяг. Сучасні фарби дозволяють вибійку прати на делікатному режимі, і вона не втрачає свого вигляду.
А потім розпочався дуже насичений подіями період, протягом якого ми влаштовували різноманітні проєкти з вишивки. Такі творчі ініціативи набули поширення під час пандемії, коли всі вимушено сиділи вдома.
"Першу свою сорочку вишила для донечки Марійки"
За задумом знаної майстрині та блогерки Тетяни Серебреннікової вишивальниці організували проєкт «Сама собі сорочка» та створили однойменну спільноту у фейсбуці. Її учасниці відшивали собі сорочки з тим орнаментом, котрий сподобався, ділилися в соцмережі досвідом, кроєм, зразками узорів.
Але тоді не було можливості придбати нитки і тканину, навіть «Нова пошта» не працювала. Я знайшла в шафі те, що залишилося з майстер-класів, і з тим працювала. Мене приваблювала поетична назва узору «солов’їні вічка», у нас це називається «довбанка». Техніка нескладна, я знайшла світлину уставки з цим візерунком в інтернеті. Виявилося, що це фото зберігається у музеї Івана Гончара, і це фрагмент саме переяславської сорочки.
Саме тоді я вишила першу свою сорочку для донечки Марійки. Вона вийшла не зовсім традиційною: уставка – переяславська, рукав – гадяцький, але гарною, доня довго її носила.
Потім я взяла участь у проєкті «Гадяцька сорочка», вишила для себе сорочку з багатим узором глибокого синього кольору – індиго. Такого кольору не можна було досягти в домашніх умовах, тож такі нитки купували.
Барвники індиго привозили з далекої Індії єврейські купці, тому одяганки з узорами кольору неба місцеві жителі називали «жидівками». Такі сорочки були лише жіночими. Полтавщина була заможним краєм, жінки могли собі дозволити таку розкіш як дорогі нитки, і, щоб підкреслити статки, розшивали рукави розкішними візерунками. У них поєднувалися рослинні і геометричні орнаменти та до десяти різних технік: лічильна гладь, вирізування, набирування, настилування, протяганка та ін.
Згодом ми з Тетяною та нашими майстринями втілили в життя відомий проєкти «З Григорієм Сковородою в серці», з Валентиною Білоусько — «Переяславська сорочка». Потім долучилися до проєкту "Сорочка для захисника".
Тетяна Радіоненко та Тетяна Серебряникова з "Рушиком Сковороди"
На фіналі проєкту "Переяславська сорочка" відзначили всіх учасниць.
– Метою більшості таких заходів є популяризація саме народного мистецтва Переяславщини?
– Так, звичайно, а ще – збереження художньої та культурної спадщини. Хочу звернутися до всіх: не носіть автентику! Не носіть старовинні сорочки!
Хочете таку – вишийте. Давню ж річ залиште, адже вона повинна донести крізь віки художні особливості українського народного мистецтва прийдешнім поколінням.
Якщо ви є щасливою власницею прабабусиної сорочки, особливо ж святкової, то вона має бути сімейною реліквією, якою слід дорожити. І, звісно ж, у жодному разі не треба їх різати. Це зараз модно: повирізають орнаменти з рушників, понашивають їх на сумки, кажуть: ми продовжуємо їм життя. Зовсім ні – ви руйнуєте нашу спадщину. Не робіть цього, закликаю і благаю!
А ось використовувати, тобто відтворювати в нових вишивках давні узори у повсякденному житті, прикрашати ними одяг, предмети побуту – треба. Це – круто і трендово.
– Чим Ви займаєтеся зараз?
– Моїм новим захопленням є прядіння і ткацтво. Випадково у своєї подруги я побачила веретено, кажу: «А ну дай мені, я спробую прясти». Прийшла в музей, руки сверблять, а в мене немає нічогісінько, ніякого матеріалу! Подивилася кілька майстер-класів у ютубі, як прясти нитку. Знайшла в будівельному магазині клоччя (паклю), розчесала, пробую прясти – виходить!І То я організувала творчу майстерню «Веретено», але ще офіційно її не анонсувала.
Тетяна Радіоненко на ярмарку показує мйастер-клас виготовлення крайки (пояса)
Почала проводити майстер-класи з прядіння під час етнографічних свят і фестивалів у музеї просто неба. Мене вразило – яка ж глибока і щира зацікавленість людей народними традиціями! Я розповідаю про принцип виготовлення нитки, показую як прясти, і люди не можуть відійти – настільки їм до душі ця автентика, ця глибинна пам’ять роду…
Наш учений секретар Ігор Гайдаєнко подарував мені прядку, музейні реставратори, які мають справді золоті руки, зробили веретена, терницю і чесало. Тепер я можу продемонструвати весь захоплюючий процес виготовлення ниток. Загалом я надзвичайно вдячна адміністрації Заповідника, яка в цей непростий час всіляко сприяє проведенню таких заходів і підтримує усі наші ініціативи.
В Музеї рушника НІЕЗ "Переяслав
Але я хотіла з допомогою майстер-класів ще й приносити якусь користь. Тож звернулася за допомогою до підписників у фейсбуці, щоб поділилися сировиною для ниток. Ветеринарна клініка «Мухтар», де стрижуть тварин, передала собачої шерсті. Я напряла ниток і організувала акцію «Подаруй тепло нашому захиснику». За сезон, з осені до весни, з цих ниток моя мама сплела сто пар шкарпеток, які відправили воїнам на передову.
Зараз я започаткувала нову просвітницьку, етнографічно-пізнавальну ініціативу «Від зерна до полотна». Купила небагато насіння льону-довгунця, бо саме він підходить для прядіння. У дворі «Хати ткача» засіяла ним невелику ділянку. Ми вже той льон зібрали і змолотили. Планую показувати відвідувачам увесь домашній виробничий цикл від того, як зернина впала в землю, почала проростати і до вирощування, збирання, сушіння, обробки, прядіння льону і власне ткацтва.
«Від зерна до полотна»: льон-довгунець уже зібраний у снопи
"А Марія захопилася бойовим мистецтвом"
– Доня теж так активно займається творчістю?
– Марійка виросла у творчій родині. Тільки почала ходити – дуже захоплювалася бісером. Тільки я десь відійду, вона його розсипле і починає перебирати, а як мене побачила, то втікала! (сміється).
Згодом, уже старшенькою, зацікавилася миловарінням. Фарби та олівці закуповувалися у неймовірний кількості, ми ніколи не забороняли і не обмежували дитину в творчих пошуках: хочеш – роби!
Всю кімнату ми застелали плівкою, покривалами, і вона малювала. Одяг після таких занять часто доводилося просто викидати. У неї іноді виходило аж 20 картин за день. Ми навіть влаштовували персональні виставки нашої маленької художниці.
Вишивка щось їй не дуже заходила, але вона залюбки відвідувала гуртки бісероплетіння та в’язання. Марійка ходила на заняття у Будинок художньої творчості, її роботи виставляли на конкурсах і три роки поспіль займали призові місця. Коли їй було 7 років, вона посіла перше місце на одному зі всеукраїнських творчих конкурсів, за це була нагороджена стипендією від міського голови – 400 гривень. За 10 місяців назбиралося 4 000 гривень, і вона купила собі велосипед.
Згодом Марія захопилася бойовим мистецтвом таеквондо, ходила на тренування, їздила на змагання, перемагала, чим ми з чоловіком надзвичайно пишаємося та завдячуємо тренеру Юлії Ясинській. Зараз у неї нове хобі – кулінарія: різноманітні солодощі, кекси, тортики. Приходиш з роботи, а на тебе чекає смачна вечеря, приготована донечкою.
– Чоловік теж підтримує Вас у творчих задумах?
– Мій чоловік Саша завжди зі мною, він присутній на всіх наших заходах, фільмує, фотографує, допомагає готуватися до майстер-класів і наводити лад після них. Популяризація в соцмережах наших заходів – багато в чому його заслуга. Також він дуже комунікабельний, залюбки спілкується з гостями, все розкаже і покаже, я дуже-дуже йому вдячна.
Олександр та Тетяна Радіоненки (крайні ліворуч) з колегами-музейниками на День вишиванки-2021
– Ваша сім`я – прихильники активного відпочинку. Чим є для Вас природа?
– Ліс, річка, луг, спів пташок, аромат трав і квітів, неповторна краса вечірнього неба – усе це віддушина, відпочинок від повсякденних клопотів. На природі я маю змогу подихати на повні груди, відволіктися від щоденної метушні, відновитися, набратися сил.
Здавалося б, дивишся на звичайні речі – простеньку, але, якщо уважно придивитися, художньо досконалу польову квітку, гнучкість та блискавичну швидкість ящірки в польовій траві – і все це заспокоює, створює настрій, вселяє надію на краще, надає сил. Адже завтра настане новий день, і я обов’язково придумаю новий цікавий майстер-клас!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
