О першій годині дня у клубі мікрорайону Трубайлівка в Переяславі гамірно, як у вулику. Близько тридцяти людей трудяться над виготовленням маскувальних сіток для військових. Третій рік поспіль сюди приходить і настарша волонтерка – 76-річна Катерина Ткачук. Журналістці Переяслав.City вона роповіла свою історію життя і мотивацію
Незважаючи на погоду, Катерина Олексіївна близько дев'ятої ранку сідає на автобус маршруту № 35 і їде зі своїх Підварок через усе місто в Карань. Там працює годин зо п'ять, а потім повертається додому. І так – щодня. Все це – для задля найшвидшої перемоги.
– Яка мотивація? – Біда у країні. Ну яка ж іще має буть мотивація... – відказує на запитання, не зупиняючи свою роботу – старанно нарізає тканину на смужки. – Діти воюють... Ну це ж не можна без сліз оце все згадувать. Жалко, плачевно... Да шо там балакать... Осьо в людини два сини з первого дня на войні, – вказує поряд на очільницю їхнього волонтерського об'єднання "Трудівниця" Тетяну Дейнегу.
– Хотілося би, щоб війна кончилася. Щоб не плакали матері і діти, хлопці молоді не гинули. Дуже важко зараз їм там, на війні. Так шо – помагать треба. Хоч якось , хоч трошки, чим можемо. Ось і наші сітки ж їх захистять, прикриють.
У клубі заняття є для всіх: волонтерки вивішують майбутню основу для сітки, обплітають її візерунками і бантиками.
– Мене сюди заоохотила Ірина Юрівна. Я у неї працювала до пенсії. А коли почалася война, вона сказала: "Приходь". Це вона тут таке діло організувала. Ну я зразу не рішилася, а тоді взяла і прийшла. І тепер вже, слава Богу, три роки ось буде, як ми тут працюємо, – розповідає Катерина Олексіївна.
– Я ріжу тканину. Потому шо не простою коло сітки цілий день. Там уже молодь хай стоїть. А я сидячи оце. Правда, у мене й рука права така – поломана. Упала, сухожилля порвала, то операцію робили у Києві. Тепер вона не згинаться. А я ж лівша від народження! нею оце й ріжу.
Ініціаторка любительського об'єднання, підприємиця, колишня депутатка міської ради Переяслава та почесна жителька міста Ірина Присіч, яка поряд також нарізає тканину на смужечки, додає:
– Катерина Олексіївна в мене працювала бухгалтеркою. Знаю її як дуже порядну людину, вона велика тружениця. Всі покупці нею були дуже задоволені, бо вона уважна до людей. А то, було, прийде до мене і нарікає: то те болить, то се... От я їй і кажу: "Іди туди, до дівчат у клуб, там нічого не болітиме".
То вона як прийшла раз, так і ходить. Я вже, мовляв, Катю, може, і досить тобі. Бо мені й шкода її, вона ж за мене старша на п'ять років! А вона:"Я дома не можу сидіть, я ж знаю, як я тут треба".
Катерина Олексіївна слухає, злегка усміхається, ніяковіє. А потім пояснює, як їй тут добре:
– Ну а як же? Я ж то сама живу на кутку, а тут я між людьми, у колективі. Кожного ранку син дзвонить і запитує: "Як ти? Чи не змерзла?". Син довольний, що я сюди ходжу.
У нас тут своя "ячейка" різальників тканини. Ось Тетяна Іванівна – друг мій справа, Ірина Юрівна – друг зліва. Ну вона приходить рідше, бо в неї свої є проблеми, а Таня тут кожен день – піддержує, командує.
Колектив у мене дуже хороший, мені з ними добре працювать. Іначе я б не ходила. Хоч, конєшно, в кожного свій характер, але люди хороші, одзивчиві. Особенно до мене, бо я тут сама старша, то вони всі за мене: і пожаліють, і пошуткують. А якби була дома, то шо – лежала би і слухала, де болить.
Саме краще, коли приходять солдати по сєтки. Вони нам приносять свої прапори, дипломи. Душа тоді не видержує...
Якби ще ж гроші були на матеріали на ці сєтки, а то ж випрашувать треба все у людей...
Катерина Ткачук народилася 27 листопада 1948 року у Переяславі, у їхній сім'ї було троє дітей. У Повоєнні роки тяжко було, то вона закінчила 8 класів у четвертій школі і зразу пішла працювати на швейну фабрику. Водночас продовжила навчання у вечірній школі № 1, затим – у кооперативному технікумі.
– Мій батько воював, пройшов усю війну – тоже була тяжка. Але тепер про неї балачки не потрібні. Слава Богу, що він вернувся додому живий. Батько і мама до війни працювали портними у Переяславі в майстерні. До самої смерті робили там: всім шили, і нас обшивали. Хороші у мене були батьки.
Катерина Олексіївна вийшла заміж у 24 роки, прожила в парі 47 років, але сім років уже як чоловіка немає. Їхній син 51-річний Олександр працює вчителем.
Після навчання Катерина влаштувалася на роботу бухгалтером у закладі громадського харчування. Як виповнилося 50 років, перейшла працювати бухгалтером у товариство "Універсал", а потім до пенсії – у товаристві "Карань".
– Господарства у мене немає і зроду-віку не було. Я була культурним бухгалтером – сміється пенсіонерка. – Ходила на роботу на вісім, а приходила у п'ять. Кросворди люблю розгадувать, телевізор дивлюся, особливо турецькі фільми. Шить умію, то можу наволочку на подушки для військових пошити, чи фартушок який.
А дома шо? Син по чотири-п'ять разів дзвонить, то вже і не хочеться ні до кого йти в гості. Їсти щось зварила та й годі. Онук Діма рибку любить: то наловить, начистить, привезе мені: "Бабо, жар".
Катерина Ткачук за ці три роки стала справжнім символом стійкості у волонтерському об'єднанні. Зазначає, що не відчуває свого віку:
– Зовнішньо, може і видає, що вже восьмий десяток іде, а внутрішньо – ні. Я так думаю, що в душі мені років шістдесят. Це я вам по совісті кажу.
Щодня трудівниці із клубу в мікрорайоні Трубайлівка наближають нашу перемогу. Ми ж із Катериною Ткачук трішки помріяли про плани після перемоги і своє бажання:
– Я хочу перемоги – це на першому місці. Ну тоді сєтки ненужні будуть, а я скучатиму за дівчатами. Вони ж такі добрі та гарні! Ми ж кожен день ждем перемоги. Аби вже швидше, бо стільки молодих людей гине, що його не можна витримать...
А ще ж я правнуків, якщо Бог дасть здоров'я, то дочекаюся. І щоб всі були здорові. Щоб пенсія була хороша, а не те, що проробила вік – і чотири тисячі, а хоч би шість. Ну цього не буде, конечно.
А молодим би порадила, щоб совісті у них було більше. Бо всякі є діти. Є хороші. А є й такі, що я в автобусі стою всю дорогу із сумкою в руках, а вона повернула голову у вікно і мене ніби не замічає – це щоб місце не вступить мені. Їде ото вчитися до інституту. Та головне, аби діти наші жили без війни, а влада більше думала про людей.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
