У Дем’янцях на фасаді гімназії сьогодні, 4 грудня, урочисто відкрили меморіальну дошку захиснику України Віктору Мусієнку. Її виготовили за рахунок внесків усіх аграріїв-одноосібників села Мазінки, де жив Віктор і де працював на землі та вирощував хліб. Допоки не почалася велика війна. Про подію розповідає Переяслав.City.
Меморіальну дошку Віктору Мусієнку відкрила рідна сестра з онуком
Сьогодні був похмурий сирий ранок. Холод сковував рухи, думки тягнули в окопи і бліндажі, де в цей момент у ще більшу холоднечу і під постійним вогнем тримають лінію фронту побратими Віктора. Вони там і заради того, аби біля гімназії спокійно зібралися її учні, земляки вшанувати пам'ять тих, чиї усмішки вже навічно закарбовані в граніті.
– Учора до нас заїжджав Вітін побратим, – розповідає сестра Героя Світлана Трикіша. – У нього було хвилин двадцять, щоб поговорити з нами, поспішав. Перед тим він сходив на кладовище, бо їх на похорон брата не пустили. От тільки зараз, каже, попрощався, віддав шану. Могилу знайшов по орієнтиру – жовто-блакитному прапору…
Віктор Мусієнко родом із Мазінок. Він рано залишився без батьків, і його старша сестра Світлана зробила все, аби йому не забракло сімейної турботи, уваги, любові. Він виріс добрим, чуйним і відповідальним. Віктор не встиг створити власну сім’ю, мати дітей – племінників любив як рідних. Сьогодні вони з родиною прийшли вшанувати ім’я свого героїчного дядька. Меморіальну дошку Захиснику Віктору Мусієнку відкривали сестра Світлана з найменшим онучком Матвієм.
Герою назавжди 35
Ведуча заходу Влада Черненко як завжди розповіла про Захисника, говорила проникливі щирі слова про Героя.
Остання мирна робота Віктора – вирощувати хліб, символ життя і достатку. Він працював механізатором у місцевому фермерському господарстві, допоки 27 березня 2024 року його мобілізували до війська. Після короткої підготовки в навчальному центрі, Віктор вирушив на передову. Перед виїздом зателефонував сестрі Світлані й сказав, що їхатимуть Харківською трасою, попросив привезти всіх дітей, аби побачитися. Ніби відчував, що ця зустріч стане останньою.
Гранатометник першого стрілецького відділення, другого стрілецького взводу третьої стрілецької роти військової частини А-4802 Збройних сил України Віктор Мусієнко загинув 22 червня 2024 року під час виконання завдань в районі села Новоолександрівка Покровського району на Донеччині. Той, хто раніше поливав землю потом, окропив її кров'ю. Того, хто не покладаючи рук працював на землі, вона прийняла на вічний спочинок. Герою назавжди 35.
У бою закрив собою товариша і сам загинув
– Ми тільки оце вчора дізналися від побратима всю правду, як загинув брат, – розповідає Переяслав.City Світлана. – Розповів що, він з Вітьою разом з першого їхнього дня на передовій. Сказав: «Вітя така людина, яких мало… Він мене врятував – морально витягнув. Якби не він, я не знаю, як би там зміг. Вітя у тому останньому для себе бою прикривав товариша і, захищаючи його, сам загинув, а той залишився живий. Їх тільки два з бригади тоді загинуло. Після того ми на бойові більше не виходили. Нас взагалі обох мали після того виходу перевести у водії…»
Світлана зауважує, що коли Віктора Мусієнка призивали, то сказали, що за станом здоров’я він іде на посаду водія. «Якби так і було, то він би, може, й не загинув. А його відправили стрільцем… Чи така вже судьба в нього, чи хто зна…» – крізь сльози розповідає сестра.
Побратим їй розказав і про долю собаки, який прибився був до них відразу, як вони приїхали на позиції. Перед тим, як Віктор ішов на «вихід», собака десь загулявся, а через три дні появився – не побачив свою людину і майнув десь назад. Більше не повернувся. Зійшов геть.
– Перед Вітіною загибеллю ми ж збирали йому на машину, купили і він поїхав нею на передову. Побратим розказав, що як Вітя загинув, то його машина більше так і не завелася. Так вона там і осталася…
У нас вдома живе Вітіна собака – білий алабай Пуша. Він перед тим так страшно вив… Відчував… І оце вже стільки часу минуло, а він тужить за ним. У вольєрі, страждає бідний… – сестра нанизує спогади-пам'яті якісь ніби символічні прикмети. Рідні досі шукають пояснення, виправдання, передбачення, яких вони вчасно не зрозуміли. І це – безповоротно.
Цінував свободу країни більше за власне життя
Війна не тільки змінила багатьох з нас, а показала справжніми. У мирному житті вони – нічим особливим непомітні, звичайні хлопці й дівчата, але в критичні моменти стають героями, діють як велити духу і характеру.
На мітингу згадували добрим словом і дякували за героїзм Віктору, співчували його рідним голова громади Вячеслав Саулко, староста Мазінок Раїса Лещенко, однокласник Іван Рекун, офіцер І відділу Бориспольського РТЦК та СП Андрій Загнойко. Він сказав:
– Сьогодні ми вшановуємо Воїна, який цінував нашу з вами свободу більше за власне життя і поклав його заради нас із вами. Що ми можемо зробити для нього? На превеликий жаль, не так багато. Ми маємо в своїх серцях, в своїх душах берегти про нього добрі спогади. Пам'ятати його, як добру, чесну людину. Допомагати його близьким, рідним, шанувати їх. Що ми можемо зробити для наших з вами дітей? Ми маємо їх виховати з повагою до країни, за яку гинуть наші Герої.
Пам'ять для нас зараз дуже важлива
Особливим був виступ Світлани Шквари – мами загиблого захисника Олександра, однокласника Віктора Мусієнка. Віднині гранітні дошки з їхніми портретами – поряд на фасаді гімназії, де вони навчалися ще такими безтурботними юнаками. А тепер стали вартовими нашої пам’яті, совісті і гідності бути вдячними за кожен день, оплачений їхніми життями.
Світлана Петрівна працює вчителькою української мови та літератури в цій гімназії. У кабінеті створила куточок вшанування Захисників, бо вважає це необхідним для патріотичного виховання дітей. І до сьогоднішнього дня, тяжкого і болючого, як і всі попередні після трагічної звістки, вона готувалася, щоб сказати про те, що ятрить душу:
– Після чергової моєї тривожної ночі з довгими перервами без сну, вже надранок прийшло усвідомлення того, що марилося: не то сном, не то голосом нізвідки. Про те, що Дем'янецьку гімназію мають нагородити. І лише дорогою з дому сюди я зрозуміла цей знак.
Сьогодні наша старенька школа на свої груди справді прийняла ще одну нагороду – сумну, болючу і важку, бо ці нагороди – кам'яні. Краще б вона раділа успіхам своїх випускників, життєвим їхнім досягненням…
Дуже часто я передивляюся синові фото. На знімку з випускного Саша і Вітя стоять поруч. Вони не були близькими друзями, просто товаришували як однокласники. А доля їх тепер навіки звела бути поряд. На цих меморіальних дошках на честь наших Героїв – мого сина Олександра і Віктора Мусієнка.
Вже десять місяців, від лютого 24-го року, я щоразу, як приходила на роботу, тут на порозі промовляла: "Доброго ранку, Саша», або «Доброго ранку, синку". Тепер я казатиму: "Доброго ранку, синочки".
На шкільному фото вони були високі, ще худенькі скромні сільські хлопчаки. Вдивіться в їхні очі тепер на гранітних портретах. Я там бачу мужність, відвагу, героїзм. Це – наші Герої, це воїни світла, наші янголи-охоронці. Ці дві пари очей тепер завжди щодня будуть зі мною, з моїми вихованцями – у кабінеті української мови на стенді «Герої не вмирають». У цьому класі, де я працюю дотепер, колись навчалися ці діти. А зараз за партою сидить внучатий племінник Віті – Андрійко.
Я розповідаю своїм учням про таких хлопців, як Олександр і Віктор, про їхні подвиги, бо саме на їхніх прикладах маємо виховувати не одне покоління щирих українців.
Наші душевні рани – матерів, дружин, дітей, сестер, всіх рідних – ніколи не загояться. І час нічого не лікує. Та все ж на мить стає легше, коли усвідомлюємо, що земляки пам'ятають і глибоко шанують наших дітей – полеглих Героїв. Бо пам'ять для нас зараз дуже важлива…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
