Після загибелі сержанта Віталія Шеліха його бойові побратими на міні написали «За Батю, за Віталія». 18 березня мине рік, як під час виконання бойового завдання біля села Терни Краматорського району на Донеччині внаслідок обстрілу російськими «Градами» було смертельно поранено нашого Захисника. Про Героя Віталія Шеліха згадує дружина та сини разом із Переяслав.City.
Кохання зі школи
– Вітя – з Капустинець, я – з Добраничівки Яготинського району, це сусідні села, які об’єднував колись колгосп «Дружба». Він був на три роки старшим за мене, навчалися ми в Капустинській середній школі.
Я закохалася в нього, як зараз пам’ятаю, в сьомому класі – і на все життя. Назавжди. Він такий був, як сказати… «бандит»! – посміхається крізь сльози пані Лідія. – Часто з кимось бився, бо дуже любив правду, завжди заступався за дівчат, не дивлячись на те, хто перед ним.
Віталій завжди був гарний, а в молодості взагалі красень писаний, усі дівки за ним упадали. Коли про нього згадували, то я чомусь завжди казала: «Та що ви в ньому знайшли, я й дивитися на нього не хочу. Він якийсь нарваний, у бійки постійно лізе. Ні, мені такого не треба!».
А то якось їхали ми в одному автобусі, стояли поруч. Мені виходити треба і я його обходжу зліва – а він стає переді мною й не випускає, я вправо – і він туди ж. Тоді я голову підвела та глянула в його очі – ох, ті очі… І все. Пропала Ліда! Серце моє більше не знало спокою. Ну і так минув восьмий клас, дев’ятий, десятий… Ми тоді по-справжньому не зустрічалися, було в нас таке «дитяче» кохання.
Якось мені на уроці фізкультури прилетів у лоба м’яч, та так сильно, що я й зомліла. А він поруч якимось чином опинився, і так клопотався, бігав по якісь медикаменти, рятував мене. Уже пізніше нашим синам розказував: «Я вашу матір ще у десятому класі спас!».
«Будемо жити!»
Та коли Вітя ішов до армії, то проводжала його не я, а його однокласниця, з якою він тоді зустрічався. Я, звісно, плакала, страждала… А потім він почав мені писати і я була така щаслива від того. Якось навіть поклала йому в конверт десятку (10 карбованців) і побризкала конверт популярними парфумами «Легенда». Він на службі тоді хлопцям хвалився: «Ось подивіться, це ж моя майбутня дружина так про мене дбає!». Через багато років згадував: «Відкриваю конверт, а там – десятка, і такий аромат поплив казармою. На все життя запам’ятав. Любов…».
Прийшов Віталій з армії, і ми побралися у вересні 1987 року. Батьки купили нам будинок у Переяславі і в ньому прожили з ним 36 років. Як один день. «Добрі» люди хитали головами: «Навіщо так витрачатися, може, вони й не житимуть». А Вітька як скипить: «А чого це не житимемо? Будемо жити!». Народили й виховали двох синів – Олексія в 1988 році, через три роки – Ярослава. При Союзі він працював водієм на швейній фабриці, а потім уже – по приватних підприємствах.
«Земля – то святе»
Із характером був мій чоловік. Якщо я його слухалася – він мені, як то кажуть, і зірки з неба був готовий познімати, але якщо хоч щось не так скажу – все, не підходь. І попрацювати любив, і випити любив. Землю любив. Ми тільки приїхали сюди – у наших батьків було чотири городи по 25 соток, і це ми все обробляли – всі разом спочатку в одних, потім у других. Ще ж і господарство було – батьки тримали корів, гусей, качок, курей.
Вітя без землі не міг, скільки його пам’ятаю, довбався на грядках. Приїжджав до матері в село і все на світі їй робив: треба яблук на варення накришити – сідав і кришив. Город посадити, посапати – ішов і сапав. Із нього навіть сміялися: що то за мужик, що часник садить, а він не зважав. У нього все в руках горіло – роботящим був. Бувало, залишиться якась робота на городі на завтра, то поки ми зранку повстаємо, поснідаємо, ідемо ту картоплю докопувати, а він уже там усе сам зробив. Усміхається і чекає, що я скажу.
Він любив, коли запитували його поради, і завжди казав, як правильно вчинити. І коли у 2022 році вже був на війні, я дзвоню й питаю: «Що робити з тими городами? У село я не можу добратися, може, не будемо їх обробляти?» – «Не придумуй, ти що?! Ті городи весь вік нас годували. Земля – то святе».
Так його не вистачає… Як був удома останній раз, то сказав: «У цьому році я вам ще допоможу, а на той рік хтозна, може, мене вб’ють». Так і сталося…
«На війну треба йти»
– Віталій воював ще з 2014 року – пішов в АТО добровольцем. Був там півтора року, служив снайпером. У 2016 році був на військовій перепідготовці. Був нагороджений медалями «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «Захиснику Вітчизни», Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», та нагрудним знаком «Знак пошани» від Міністерства оборони України.
І в 2022 році, коли почалася велика війна, теж пішов добровольцем – 26 лютого. Я приходжу з роботи, а він сумку збирає, питаю: «А куди це ти?» – «На війну. Треба йти. Я був в АТО, навчений, маю досвід. Що ж ті хлопці, які прийдуть, їх ще вчити треба, а я все знаю. Маю йти воювати».
Увесь двір обійшов, усе оглянув, сказав: «Може, й не вернуся». І пішов… Я його до річки провела, далі не пустив, завернув додому.
– Батько служив у легендарній 95-й штурмовій бригаді. Бійців її називали «скаженими», – розповідають сини Олексій та Ярослав. – Батько наш був фізично підготовленим, витривалим, мав залізне здоров’я. Під час військової підготовки він давав фору молодим. Хлопці дивувалися: «Ну, Дєд, ти даєш, щоб у твої роки так бігати, стрибати, повзати, підтягуватися! Ми вже хекаємо і падаємо, а ти як новенький!».
У 2022 році він хотів повернутися воювати до своїх побратимів, але його не взяли за віком. То він був в іншій бригаді на посаді механіка-водія інженерно-саперної роти військової частини А1962. І там не йняли віри, що йому виповнилося 56 років, бо на вигляд був молодшим. Тиск у нормі, суглоби не рипіли, бігав, як сайгак. Якби не загинув, то йому зносу не було б, жив би до 90 років. Проклята війна…
«Аби ви знали, як я люблю свою жінку»
– Його позивний був «Дєд», хлопці називали і «Батя». Вітя мій завжди попереду, завжди під кулями. І знаючи його, я тут ні сну, ні спокою не знала. Ми часто говорили з ним. А він любив сюрпризи влаштовувати, ніколи не попереджав, що приїде у відпустку. Дзвонить: «Відкривайте двері, я вже тут». А раз було зранку виходжу у двір, а там… Вітя сидить на лавочці біля сараю. Я від несподіванки: «О, а ти що тут робиш?» – «Та дивлюся, що вже восьма година, зараз моя Ліда встане, і я їй подзвоню, що приїхав».
У 2022 році на мій день народження дзвонив, вітав мене. А наступного року придумав сюрприз: давав телефон побратимам і вони мене кожен поздоровляв. Хлопці тоді сказали: «Ваш чоловік Вас так любить! Він постійно нам про Вас розповідає: «Хлопці, аби ви знали, як я люблю свою жінку, ніколи й не думав, що так її люблю».
Ось що роблять із почуттями час, відстань і небезпека. А у 2024 році теж здивував навіки… Якраз у мій день, 18 березня, загинув, – плаче жінка. – Я напередодні посилку йому зібрала. 17 березня Віталій подзвонив мені кілька разів за день, чого раніше не було. Пробачення просив – чим образив, що не так сказав, що не так зробив, чого не додав. А вже увечері набрав: «Хух, думав, що вб’ють, але ще живий, ще не вбили». Перед тим до хлопців дзвонив: «Ви простіть мені за все…».
Смерть його була миттєвою
18 березня я так чекала на його дзвінок, на вітання. Як мені було млосно на душі, Боже, не передати, що зі мною коїлося. Не дзвонить! Як це так?! Діти заспокоювали, щоб не переживала так. Може, він на завданні, телефон виключив. А наступного дня був дзвінок від незнайомого:
«Бажаю здоров’я». Я це як почула – серце обірвалося. «А ви з чоловіком давно спілкувалися?» – «17 березня… Щось сталося?» – «Ми зараз до Вас приїдемо». У мене й руки-ноги похолонули. Зайшли ці люди до двору, взяли за руки: «Тримайтеся, Ваш чоловік загинув…». От і все. Все…
П’ять днів чекали, поки тіло привезуть до Переяслава. Я в ті страшні дні майже не вставала з ліжка, не спала, не їла. Просто лежала. І мені постійно ввижалося, що він поруч, що всі вдома, все в порядку, всі живі… То просто таке страшне наснилося, а я прокинуся, скажу: куди ніч, туди й сон. І все забудеться… За ті дні схудла на 18 кілограмів.
У п’ятницю ввечері привезли його в морг. Саме так, як він колись і сказав: «Привезуть мене у чорному пакеті». На впізнанні були син Ярослав із невісткою Катею. Я не змогла. Ми до останнього сподівалися, що це не він, що помилка. Але діти прийшли заплакані і принесли його речі…
Вдома домовину відкривали на 10 хвилин, я побачила його синє обличчя і втратила свідомість. Його побратими сказали, що смерть його була миттєвою. А далі – кладовище, прощання, поминки – у якомусь тумані, напів сні. Не пам’ятаю ні похорон, ні людей у ті дні – нічого й нікого.
«Нема на тебе батька…»
– Відтоді що б я не робила, всі думки про нього, в нашій родині всі розмови про нього: а батько сказав би, а це нашому дідові сподобалося б, ой нема на тебе батька…
Він дуже любив чистоту і порядок. І в мене вже була така «чуйка», уявляєш, я відчувала, що він приїде, буквально вишкрябувала двір і хату, і він приїжджав! А це влітку така спека стояла, я греблася он там біля горіха, якось різко обернулася, бачу – його силует стоїть трохи віддалік. Секунда – і щез! Я як розридалася, кажу: «Це ти прийшов подивитися, як ми тут справляємося без тебе?».
Майже 37 років разом… Із батьками жила 19, а з ним майже вдвічі більше. Ми розуміли один одного з пів слова, з одного погляду. Я дуже його любила, дуже. У молодості навіть вірші йому писала, ось слухай:
«О любий мій, рожевий цвіте,
Як називати ще мені,
Як величати і манити,
Щоб ти завжди був при мені.
Лиш зрідка бачу твої очі,
І то не в дійсності, а лиш у сні…».
Вірш дуже довгий, це уривок. А на його смерть я теж написала вірш, і на пам’ятнику вибиті ці рядки:
«Мить… І обірвалося твоє життя.
Й пташина перестала весело співати.
А біль і відчай душу розрива,
І серце тріпотить, і тихо каже:
«Його нема, уже нема…».
Як же без тебе жити, рідний, підкажи?
Як втамувати біль й душевну рану?
Але ми знаємо, що ти своє життя віддав
За тиху ніч і сміх дитячий…».
Я не думала, що мені без нього так буде важко. Всякого було, по молодості і сварилися, і розбігалися. Тепер і не сама ж я, з сім`єю залишилася, а все одно, не знаю, як із цим змиритися, як жити…
Як був удома останній раз, то приказував: «Старайтеся жити по совісті. Не все вимірюється в грошах. Землею як накриє від вибуху, живий – і слава Богу, про гроші зовсім не думаєш. Головне – мир, а хліб на столі зажди знайдеться». А вже як ішов в останній день, то так шуткував, як не перед добром, і все загадував: «Якщо мене не стане, то зробите оте й оте». Я вже не витримала, кажу: «Та ти в мене Дєд фартовий, прийдеш додому і сам усе зробиш». «Ні, – каже. – Я не повернуся. Третього разу не буде…».
Ділився тоді зі мною: «Аби ти знала, що я пройшов… Іноді і їжі не було, і води не було, з дощу пили, всяке було. А коли волонтери до нас добиралися, то привозили всього. Спершу багато надходило і одягу, і їжі з-за кордону, а потім уже ні. Важко мені, сили вже не ті, але доведеться ще йти. Добувати на війні. Поки не вб’ють…».
Віталій обожнював наших онучат. В останній його день вдома маленький Іллюшка просився у хованки гратися. Віті й не до того було, але ж дитина хоче, то й гралися вони…
Коли Вітя пішов на фронт востаннє, я таку відчула тугу, печаль, самотність. Раніше простіше було – пішов, прийшов, я знала, що ми ще зустрінемося. А тут відчувала душа моя щось недобре, я ридма ридала, така дірка в душі раптом з’явилася, така пустка. Син Ярослав казав: скільки разів батька возив на вокзал, він завжди був спокійним, а тоді – плакав…
Ходжу тепер на кладовище. Постійно. Ходжу на Алею слави. Дивлюся на його фото. Це все, що мені залишилося. Наплачуся, та й іду собі назад. Так і живу…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
