Максим Захарченко із Переяслава зустрів свої 18 років у Польщі. Там він заробляв гроші на амуніцію, щоб повернутися додому в Україну і піти добровольцем на війну. Так хлопець на псевдо «Варвар» розпочав свій шлях штурмовика, а згодом і бійця спецрозвідки. Нині йому 21 рік, він – ветеран війни з інвалідністю. Про мотивацію, службу без прикрас, поранення, «військову романтику», реабілітацію та волонтерство Максим ЗАХАРЧЕНКО розповів Переяслав.City у відвертому інтерв'ю.
«Автографи» війни проявляються не одразу»
– У 21 рік ти вже став ветераном війни, як почуваєшся в такому статусі?
– Ну як… Коли мама запитує: «Тобі 20, а ти вже ветеран. Це нормально?», я відповідаю: «Так, це чудесно». І все, більше ніяких емоцій.
Я пройшов сім реабілітацій після поранень і контузій. Лікувався у різних містах України, завершив це у Києві, де мене визнали непридатним до служби. Зараз оформлюю статус інваліда війни та ветерана.
Комусь однієї вистачає, а комусь і чотирьох замало. В мене їх офіційно три. Було таке, що стоїш на позиціях і розумієш, що через цю контузію не можеш відтягнутися, бо мало людей, резерви не можуть підійти і потрібно працювати…
Фото: надав Максим Захарченко
– Ще кілька місяців тому після контузії в тебе були серйозні проблеми з мовленням. Тепер цього зовсім не видно. Що допомогло відновитися?
– Спочатку у мене просто зникла чутливість правої сторони тіла – я не міг нормально тримати речі в руці. Потім з’явився тремор. Згодом стало важко говорити: я буквально «видавлював» слова. Доводилося напружувати все тіло, і після цього навіть болів прес, бо кожного разу потрібно було зусилля, щоб щось сказати. Невдовзі почав заїкатися. У неврології зазвичай ці «автографи війни» проявляються не одразу після контузії. Поступово вони з’явилися і в мене.
Найбільше мені допомогло медикаментозне лікування і, звичайно, психологічна підтримка. Мене підтримували і батьки, і друзі. У 20 років я вже маю друзів по всій Україні, адже служив у різних підрозділах – і штурмових, і розвідувальних, і спецрозвідці. Там я знайшов дуже відданих людей, справжніх побратимів.
Однак від медикаментозного лікування я втратив вагу. Воно, звісно, допомагає нервовій системі, але шкодить печінці, шлунку та багатьом іншим органам. Крапельниці теж впливають на спосіб життя – ти лежиш, і майже не відчуваєш себе.
Фото: надав Максим Захарченко
– Поділись своїм найдієвішим методом лікування.
– Читайте вголос, це добре розвиває дикцію. Особливо з друкованих книжок, а не з телефона. Зараз є чимало цікавої літератури, наприклад про військову справу.
– Ти наразі проходиш лікування?
– Так, медикаментозне. Основні проблеми з неврологією. Не згинається рука через пошкодження кистьового суглоба, травмовані пальці, осколок залишився у стегні, було поранення коліна.
– Як із фінансовою допомогою?
– Якщо чесно, я державними програмами не користувався. Все оплачував сам. Потім з’явилася підтримка від друзів.
Я ніколи не вибивав гроші у влади. Якось був у госпіталі, і мені зателефонував міський голова Вячеслав Саулко. Сказав, що хоче допомогти. Я відповів, що мені особисто допомога не потрібна, справлюся сам. Але попросив допомогти групі розвідці ССО GrimPackGroup, представником якої я є. Казали, ніби виділять 100 чи 150 тисяч – точно не скажу. Але будь‑яка цифра з «тисяч» нам підходить. Зараз зрушень я не бачу. Кажуть, що вся проблема – у бюрократії, але я вважаю, що можна обійтися й без неї.
– Коли сталася остання контузія?
– Це було влітку 2024 року. Ми виїхали на висадку, щоб потім іти на позиції пішки. Я застрибнув у багажник авто, бо був найкомпактнішим зі всіх. Їдемо і раптом нас починає накривати міномет. Усі вискакують із машини, а я розумію, що закритий усередині. Починаю гупати по багажнику, кричу: «Хлопці, відкрийте!». Мені відчиняють, я вискакую, роблю два кроки – прильот. Мене трохи пошатнуло, зробив ще два кроки – другий прильот, і мене вирубає.
Потім наче приходжу до тями, дивлюсь ліворуч – підбігають одні побратими, праворуч – інші. А я лежу посеред дороги і думаю: «Тільки б швидше витекти». Було таке відчуття: зараз тихенько приляжу, засну – і все. Над нами вже висів дрон, міномет продовжував накривати. Але в останній момент підбігає побратим, хапає мене за бронік і тягне у гараж. Там була яма для ремонту машин, і мене туди сховали.
Потім витягнули, ми ледве добралися до «ельки» (автівки – ред.), виїхали й мене евакуювали. Пам’ятаю, ще кричав, що хочу назад до хлопців. А в мене вже кров текла з вух, з носа – звідусіль. Уже пізніше виявилося, що в стегні був осколок, про який тоді навіть не знав. Його знайшли лише через рік після того випадку.
Фото: надав Максим Захарченко
«Вважав, що військова тема не для мене»
– Про що мріяв у дитинстві?
– Заробити багато грошей. З однієї сторони так і вийшло, бо армія нас зараз добре підтримує – ну, залежно від бригади, звісно. Мріяв стати боксером. Близько 9 років я тренувався у Ігоря Юрченка. Виборював з ним перші місця. Він хороший тренер, дуже мені допомагав і допомагає досі.
Також я дуже любив грати в гру Call of Duty. Мама сміялася: «Ти по 12 годин сидиш і граєш у стрілялки», а тепер виходить, що бігаєш і стріляєш по-справжньому. Ми з братом гралися з палками – і це якось пригодилося. Тож іграшки не заважають, а розвивають.
Фото: надав Максим Захарченко
– Макс, я тебе знаю з 2017 року. Ти був ще підлітком маленького зросту і з довгим волоссям! Здавалося, ти дуже далекий від військової теми. Власне, яким було твоє життя до повномасштабної війни?
– У 13 років я побачив життя так би мовити «зсередини». Я тоді навчався в Переяславі у ліцеї "Патріот". Навіть збирався вступати далі у військовий університет, але передумав і відмовився – вважав, що військова тема не для мене. Ми їздили й у інші військові частини і те, що я там побачив, мені не сподобалося. Оця хода стройовим кроком – взагалі треш і «совкові» методи.
Розважався тим, що на вихідних із друзями заскакували у 35-ий автобус і їхали через весь Переяслав у Каранський клуб відпочивать. Там були дискотеки, тренування на спортмайданчику, нові знайомства – місце популярне навіть серед молоді сусідніх сіл.
Були там і хлопці з такими, як у мене тоді, довгими патлами. Я їх відрощував майже два роки, хотів навіть пофарбувати. Але брат відмовив: «ти й так дурак, що відростив, то не думай ще й фарбуватися». То я і погодився, аби людям довкола не завдавати більшої психологічної травми, – сміється хлопець зі своїх юнацьких витівок.
Фото: надав Максим Захарченко
– У тебе було багато друзів. Спілкуєшся зараз з усіма?
– Ні, я значно обмежив своє коло спілкування. Війна показала, хто є хто. Людей, яким можна довіряти, залишилося стільки, скільки можна порахувати на пальцях. Багато в кому розчарувався, бо вони «ляпали язиком», що підуть воювать і цього не зробили. Треба відповідати за свої слова.
Коли вже пішов служить, вони мені казали: «Не гони», «Ти ще молодий», «Навіщо воно тобі», «Там людей хватає». Але я не поділяв їхню позицію.
Молодь – це майбутнє країни. Можливо, війна закінчиться, але її наслідки та загрози залишаться. Тому існують організації, як‑от «Центурія», де з 14 років навчають військової справи – не для парадів і не для підпорядкування якомусь дядькові зі зірками, а щоб вчити ножовий бій, рукопаш, тактику, формувати національну ідею і патріотизм. Якщо ти прийшов туди і не знав, що таке націоналізм, через пару років можеш вийти звідти справжнім «рексом», який дійсно за Україну порве, а не тим, хто лише «ляпає».
«Сказали: іди гуляй, 18 буде – прийдеш»
– Коли повномасштабка розпочалася, скільки тобі було?
– 17 років. Пам’ятаю, прокидаюся, дивлюся в Telegram, а там пишуть, що війна почалася. Я не розумію, що відбувається – АТО ж уже триває. Яке ще війна? Я нічого не доганяю, думаю: піду почитаю, що таке ТРО. Хотів записатися туди, але мене не взяли – сказали: іди гуляй, 18 буде – прийдеш.
Тоді я відвіз рідних до Польщі, улаштував їх там. Сам попрацював з пів року, дочекався 18-річчя і повернувся в Україну. Кажу мамі: «Я в артилерію поїхав контракт підписувати». Вона подумала, що я жартую. Наступного дня я із сумками справді поїхав.
Все, що заробив – спустив на амуніцію. Не пам’ятаю точної суми, але немаленька. Також допоміг мені Дмитро Дадак, рідні підтримали, і я вирішив, що можна йти воювати.
У листопаді 2022 року побіг у військкомат разом з товаришем Олексієм. Заходжу і з порогу: «Мені треба у штурмовики». А там і не проти, вже через місяць поїхав до навчального центру. Там добровольців ділили на групи і відправляли за кордон. Я навчався в Латвії. Нас тренували хлопці, які пройшли Афганістан.
Перший досвід – приїхали в якесь місто поблизу кордону з росією. Нас узяв під опіку великий лисий інструктор – дуже грізний, але коли ми виїжджали, він плакав. Це прямо розчулило серце.
Він нас «качав», тобто тренував жорстко: якщо ти «залітаєш» – наприклад, передьоргнув автомат невчасно – віджимаєшся або робиш боротьбу. І все це у повній амуніції: кросівки чи важкі чоботи, великий рюкзак 20-30 кг з речами й харчами на тиждень. Одягаєш рюкзак і біжиш по снігу.
Багато хто «косив» і потрапляв у лазарет, але через це затримували випуск і видачу сертифіката, а без нього не відбирали у серйозні підрозділи. Нарешті весною 2023 року я відправився у штурмову бригаду.
Фото: надав Максим Захарченко
«Тато думав, що я служив водієм, а був штурмовиком»
– Як рідні дізналися, що ти штурмовик?
– Вони знали, що я йду воювати, але не знали ким саме, – сміється. – Якось після одного зі штурмів я приїхав «додому» – на місце ночівлі. Трохи стомлений лежу, з татом розмовляю. Він питає: «Як ти там?» – «Та нічого, щойно приїхав зі штурму» – «Звідки?...» – «Зі штурму» – «З якого штурму? Ти ж водій!».
Ось так вийшло, що я мамі сказав, що буду артилеристом, а тато думав, що я водій. Насправді був штурмовиком. Не хотів, щоб вони хвилювалися.
Потім уже розказав їм, ким насправді є і чим займаюся, але без деталей, бо не можна. Тато поставився лояльно. Запитав: «Ну і як там?». Я відповів, що все добре, що зі мною поряд хороші хлопці.
Фото: надав Максим Захарченко
– Яка в тебе була мотивація служити саме штурмовиком?
– Азарт і національна ідея. Я б не сказав, що був націоналістом до повномасштабки – це, напевно, приходить із досвідом. Для мене це почалося в момент, коли почалася війна. Я зрозумів, що люди помирають. Люди, які живуть зі мною в одній країні, – вони помирають, бо якийсь лисий дядько вирішив, що він багато може.
Я – людина, яка завжди за справедливість. Для мене несправедливість, напевно, гірша за вбивство. У мені тоді вирувала ідейність, жага до справедливості, відновити її. Я не думав про свій вік. Я розумів, що в мене по суті нічого немає – ні дружини, ні дітей. Тому мене нічого не тримало. Рідні – так, але ми самі пишемо своє життя.
Фото: надав Максим Захарченко
– Пам’ятаєш свій перший бойовий вихід?
– До цього підводять поступово, не кидають одразу на штурм. Спочатку ставлять на СП (спостережний пункт), де ти відчуваєш, що таке мінометні й стрілецькі обстріли. Потім можуть перекинути на «нуль», на оборонку – попрацюєш там деякий час, а після цього вже штурми.
Спершу служив гранатометником у штурмовій бригаді. Не скажу, що вона була погана, але були проблеми з молодим командиром – він не дуже розумів, що робить. Є люди, які хочуть показати себе заради звань і нагород, не думаючи про підрозділ. Потрібно іноді послухати хлопців, а не якогось дядю з зірками. Наш командир сидів далеко і замість того, щоб приїхати й обговорити, передавав усе ротному, а той уже нам пояснював. Ми часто не погоджувалися з їхнім планом дій.
Врешті з того підрозділу я «втік» у розвідувальний спецпідрозділ. Служив там штурмовиком-розвідником. У спецрозвідці я побачив хороше озброєння, грамотних командирів і побратимів, на яких можна покластися і довірити своє життя.
Фото: надав Максим Захарченко
– У чому особливість служби у спецрозвідці?
– Хоч там операції були більш божевільні, але хороша снаряга, ідейні хлопці – це все, що мені тоді було потрібно. Командир разом із нами виходив на штурм і бачив, на що ми здатні. Підтримував і навчав, за що я йому дуже вдячний.
Нашу особистість переламували і з нуля вибудовували нову людину – стійку до стресу. Були фізичні навантаження, які тренують і характер. Коли сили закінчуються, працює саме він.
Спецрозвідка займається всім: розвідка, штурм, ДРГ, а іноді просто стоїть на спостережних пунктах. Там піхота відбиває накати, а наша піхота мобільна і може виконувати штурмові завдання замість штурмовиків.
Там служать здебільшого добровольці і ті, хто сам мобілізувався, бо не хотіли підписувати контракт просто для того, щоб після війни завершити службу.
Там навчають робити все. Ми могли довго ночувати там, де не треба, – сміється, – Робити засади і все інше. Так само цим займаються стрілецькі батальйони і піхота, але в нас хлопці дійсно мобільні. Я не раз бачив, як навіть звичайні копачі могли проштурмувати.
Фото: надав Максим Захарченко
– Чи важко потрапити у спецрозвідку?
– Так. Потрібно пройти відбір, щоб у тобі побачили мотивацію. Можеш бути хиленьким або повненьким, але якщо є характер і мотивація – все інше фізичне поправлять, навіть загартують ще більше. Характер і мотивація важливі, бо від компанії багато залежить – як у цивільному, так і у військовому житті.
Якщо поруч нормальні хлопці, з якими можна проштурмувати і під час цього ніхто не плаче і не кричить "я хочу додому!".
Фото: надав Максим Захарченко
– Коли було дуже страшно?
– Я не знаю людей, які не бояться. Просто є ті, хто переборює страх, а є ті, хто ловить ступор. У мене був випадок: підбігаю до бійця, він застиг – я б’ю його в печінку, щоб він склався. Це на адреналіні робиш, бо треба прибрати голову, яка виглядає з окопу. Він згинається, я закидаю його в нору, кидаю магазин і кажу: «Заряджай» – і ми відбиваємо натиск.
Був ще хлопець у окулярах, який перед виходом грав у комп’ютерні стрілялки. З вигляду не скажеш, що він на таке здатен, бо був худої статури, але в бою робив страшні речі. Це був звичайний штурм, і я бачу, як він біг і виносив поранених, поки ми відбивали натиск. На жаль, він загинув під час евакуації.
Штурми – це недоспані ночі, іноді відсутність їжі і постійний страх, але водночас це і адреналін, якийсь запал характеру і командна робота. Коли довго працюєш з хлопцями, розумієш один одного без слів і дієш злагоджено.
Ми не застосовували насильство проти ворога, але доступно пояснювали їм, що правильніше буде нам розповісти певну інформацію. Проводили профілактичну бесіду, – сміється – без важких тілесних ушкоджень. Ми – не вони. Покричали – так, морально натиснули – так, пригрозили – звісно. Але важких тілесних – ні. Конвенція цього не дозволяє, на жаль.
Фото: надав Максим Захарченко
– Твій позивний «Варвар», хто його придумав?
– Позивний придумав мій товариш: у бою я вів себе «по-варварськи» – люблю розносити ворожі точки, ламати хати, розвалювати техніку; коли психував, ішов робити шкоду ворогу. Через такі жорсткі, «варварські» методи й придумали «Варвар» – я налаштовував себе ламати й убивати, якщо треба, як Халк.
Фото: надав Максим Захарченко
«Кожен штурм міг коштувати комусь ноги»
– Доводилося рятувати людей?
– Я мав такий досвід у цивільному житті. Одного разу дівчина задихалася, я її відкачав і подумав: добре, що вивчав тактичну медицину. Це був побутовий інцидент — вона просто перехвилювалася.
Тактичну медицину я вчив ще у навчальному центрі. Її треба знати напам’ять. Навіть люди в цивільному житті мають знати такмед. Нас обстрілюють щодня. Можеш хоча б книжечку прочитати або записатися в якусь організацію, яка покаже, як накласти турнікет. Це дійсно може врятувати тобі чи комусь життя.
Думати, що «цивільне життя рятує – туди не прилетить», – те саме, що сидіти в окопі й сподіватися, що туди не дістане.
Пам’ятаю хлопця – нога просто висіла на м’ясі, а він кричить: «Просто відріжте її!». Для мене це була буденність.
Кожен вихід міг закінчитися «300», бо ми були на напрямку, під контролем ворога, який треба було штурмувати. А він був замінованим, тому кожен штурм міг коштувати щонайменше ноги.
Крові я не боявся, але мені це воняє дуже сильно. Один військовий якось сказав, що хотів би парфум із запахом крові, свіжоскошеної трави, пороху й землі. Земля пахне і справді – скільки я в ній прожив, то точно можу стверджувати.
Війна трохи зробила з мене холоднокровну людину. Мені часто кажуть: будь м'якшим. Але якщо ти вже так сформований, то що зробиш?
Фото: надав Максим Захарченко
– Ти вважаєш це недоліком?
– Ні. Це багато в чому допомагає. Не заганяєшся. Звичайно, важко, коли помирають твої близькі люди, яких ти знав. Але коли це відбувається систематично – намагаєшся не прив’язуватися. Саме в цьому холоднокровність рятує. Розумієш, що це просто буденність.
– Кого ти втратив на війні, крім побратимів?
– Близьких двох друзів. Один – у спецрозвідці, про нього я не можу говорити, а другий – Руслан Юхименко з Лецьок Циблівської громади. Це мій товариш. З ним ми були дуже близькі. Він загинув 8 червня 2024 року на Харківщині.
Пам’ятаю, колись мав приймати пологи у його дівчини. Він телефонує і каже: «В мене рожають вдома, потрібна допомога». Я біжу, дивлюся в інтернеті, що для цього потрібно і як робити. Беру полотенце – прибігаю, а потім Руслан каже, що її забрали. Тоді я не знав, чи радіти, чи засмучуватися. Думаю, більше радий, бо мені тоді було 16 років, а йому близько 23. Я був малий – для мене це могло би бути травмою.
Фото: надав Максим Захарченко
«Військова романтика існує»
– Якими були перші емоції, коли повертався у відносно мирне життя?
– Коли їхав з Донбасу – пустив сльозу. Пам’ятаю: їду в автобусі, мені приносять обхідний лист і кажуть, що ти вільний. Я їду і розумію, що хочу плакати. Бо на війні було багато моментів – і смішних, і важких. Згадуєш усіх тих хлопців, які поруч пройшли цю жахоту.
– Ти сумуєш за війною?
– Я не кажу, що війна – це добре. Війна погана, страшна, але там дуже цікаво. Це те місце, де ти можеш заробити гроші і при цьому вбивати людей, які прийшли тебе прибити, – законно.
Після штурму спимо, їмо, тренуємось, потім знову вихід. Там є своя компанія, яка гуляє, веселиться, робить щось корисне. Було б цікаво повернутися після вже року реабілітації. Мене тягне назад.
Колись мій учитель із ліцею Анатолій Шмалій говорив про «військову романтику». Тоді я не до кінця розумів, що це таке, але з часом збагнув – вона справді існує. Це не лише про жарти й веселі моменти з побратимами. Передусім це – про захист України. Про те, коли твій націоналізм стає силою, яка рухає вперед, коли в тобі горить бажання бути корисним, боротися з несправедливістю й доводити самому собі, що ти здатний на більше.
Фото: надав Максим Захарченко
– Які плани на майбутнє?
– Стати Президентом України і змінювати її.
– Що саме змінювати?
– Робити її більш націоналістичною країною, запускати програми для військових, щоб вони реально відчували себе потрібними. Піднімати ветеранські справи, відновлювати ставлення до ветеранів. Щоб військовий, який приїхав із бойових, не отримував на відпустці якихось 30-40 тисяч, а достойну суму. І не сидіти пів року й чекати ці гроші, щоб хоч щось купити для проживання.
Фото: надав Максим Захарченко
«Прості відстріли мотоцикла можуть «висаджувати» тебе»
– Що найбільше засмучувало, коли повернувся до цивільного життя?
– Цивільні не розуміють військових і що таке ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.) Ще болить бюрократизм лікарів, які вимагають купу паперів – коли в тебе і так забита голова і ти іноді не пам’ятаєш навіть, як звати, збирати все це самотужки неможливо. Спогади з війни я пам’ятаю яскраво, а прості речі – де поклав ключі чи яка зустріч запланована – зникають. Тому весь телефон у нотатках і будильниках.
Поки я був на війні, я не розумів усієї цієї бюрократії: «докажи, що ти там був», «докажи, що ти це робив» – купа совкових процедур. Без «конфєти» не зайдеш. Совок є й в армії, і з цим треба боротися.
Військовим, які повернуться з війни, потрібна буде психологічна допомога і відчуття того, що вони потрібні. Для цього варто створювати більше ветеранських огранізацій.
– Як ставишся до гучних вихлопів мотоциклістів?
– Погано, дуже погано. Дозвольте використання зброї проти них – хоча б травматичної. Оці відстріли дійсно заважають жити. Ходять малі діти, у нас війна на вулиці, прильоти, а от такі їздять і роблять відстріли. Звісно, люди звикли, але все одно є реакція – і це заважає. Може нападати апатія через флешбеки з війни. Після них дуже погано почуваєшся.
У мене праве вухо постраждало – трохи порване. Від гучного звуку відчуваю дзвін, а потім цей шум може тривати дуже довго. Люди цього поки не розуміють.
Такі звуки не лякають – реагую на них дуже сильно, як у бойових умовах. Так само і щодо світла від фар. Бо коли поруч прильот, це сліпить – біле світло блимає перед очима і все. Такі речі не те, щоб лякали, вони просто "висаджують".
– Що ти хочеш, щоб люди зрозуміли, почувши твою історію?
– Що війна триває – і до неї не можна звикнути. Пам’ятаю перші дні, коли всі рвалися допомагати, а зараз – коли треба заохотити людей робити репост або донат для збору – вже не так просто. Немає «малих» донатів. Розумійте військових і допомагайте не лише грошима: ставлення до військових має бути іншим. Зараз у нас багато військових у суспільстві, і це треба враховувати.
Фото: надав Максим Захарченко
«Не можу більше воювати – буду допомагати зборами»
– Коли ти почав займатися волонтерством?
– Коли зрозумів, що я обмежено придатний, а зараз вже непридатний. Тоді ми з товаришем створили групу розвідки Сил спеціальних операцій Збройних Сил України GrimPackGroup. Це мобільна група, яка працює на найгарячіших напрямках і «кошмарить» там ворога. Це «рекси», які реально працюють на ентузіазмі. Вони керуються характером, їм байдуже на перешкоди. Вони працюють дуже часто і без відпочинку.
Нещодавно була серйозна робота – взяли чотирьох полонених. Однак під час бойового виходу їм розбили останню машину. Зараз терміново збираємо гроші на бус та запчастини для пошкодженого авто. Необхідна сума – 500 тисяч. На рахунку наразі близько 2 тисяч доларів.
Картка для донатів: 4441 1111 2109 3003
Посилання на банку
Фото: надав Максим Захарченко
– Я вирішив, що бути лише представником групи замало. Раніше я працював так само, як і вони. Тепер, коли я тут, допомагаю волонтерською діяльністю – кидати країну в такий час не хочу.
Мені багато хто казав: «Чому ти не виїхав?». Я відповідав: «Ви серйозно? Я повернувся з‑за кордону, щоб повоювати, і зараз просто взяти й поїхати – це не про мене».
Якщо не можу більше воювати – буду допомагати зборами, своїми донатами, розвивати цю групу, щоб про них знали більше людей. Бо медійність дуже важлива: чим відоміший підрозділ, тим швидше закриваються збори і з’являються нові спонсори, які допомагають групі.
Наразі ми не можемо через конфіденційність показати повноцінні відео з «гоу‑про» – те, як хлопці беруть у полон або проводять розвідку.
Фото: надав Максим Захарченко
– Нещодавно ти у соцмережі виклав дві світлини. На першій ти з папкою й речами, а на другій документ. Там видно лиш останнє речення: «Не придатний до військової служби». Підпис був: «Сьогодні я завершив кар’єру військового, але не припинив боротьбу за свободу». Що це означає?
– … І за нашу перемогу. Це означає, що далі продовжу займатися групою нашої ССО, потім волонтерською діяльністю. Планувався проєкт. Не можу зараз детально розповісти, але це партія військових ветеранів, спортсменів і хлопців, які дійсно зробили непогану роботу. Ми хочемо змінювати країну.
Фото: надав Максим Захарченко
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
