Рудольф, Тимофій та Уран – найкращі друзі Михайла Сікорського: спогади про батька музеїв Переяслава

Переяслав.City

Вчора о 20:27

102 роки з дня народження Михайла Сікорського виповнилося 13 жовтня. У цей день Переяслав пошановує людину, без якої це місто навряд чи стало би таким знаним.
«Батько всіх музеїв», багаторічний директор НІЕЗ «Переяслав» Михайло Іванович, як згадують його сучасники, не любив цей день при життю. Може, через це після його смерті трапляється щось «курйозне» на його іменини. А серед переяславців досі ходять майже легенди та різні переповідки про його неординарність. Добірку спогадів колег Сікорського пропонує Переяслав.City.

Більшість спогадів, часом легендарні, про його пригоди стосуються переважно придбання експонатів: як він КаМАЗом віз старовинні гармати з Полтавщини чи випрошував комору для музею. Із них вимальовується ентузіаст, подвижник, краєзнавець, для якого історія, увіковічена в музейних експозиціях – понад усе. Гаряче серце, чиста душа, невтомна праця на ниві збереження історико-культурної спадщини нашого народу – це все про Михайла Івановича.

Галина Бузян, старша наукова співробітниця Археологічного музею:

«Михайло Іванович спілкувався з людьми досить стримано, хоча пригадую кілька випадків, коли він був жвавим, щиро сміявся та веселився. Уже в старшому віці любив згадувати про різні випадки зі свого життя, розповідав багато, цікаво, з подробицями, але щоб добитися цього, його треба було розговорити.

Коли був молодшим, то відвідував спільні заходи – дні народження, дні музейника, ювілеї, співав і танцював, іноді й чарку випивав, але я ніколи не бачила його напідпитку. Шампанське поважав, міг випити келих, але не більше. Його улюблена пісня, яку співав разом з усіма – «Ой наступала чорная хмара…». Любив слухати, як співаємо ми – і на гульках, і на святах, і в етнографічних експедиціях тоді співали часто і з задоволенням.

Одягався дуже просто, речі доношував «до останнього». Усі, хто його знав, і досі пам’ятають картату коричневу сорочку і витертий картуз, які він носив чи не щодня багато років, брюки «з торочками», стоптані черевики… Можливо, він вважав такий вигляд своєю «фішкою», бо ходив так уперто і нарочито, навіть після натяків і відкритих порад старших жінок (молодші не наважувалися робити подібні зауваження).

Віра Мельник, заступниці директора НІЕЗ "Переяслав" та Михайло Сікорський

Виглядав моложаво, мав гарну чисту смагляву шкіру, густе темне волосся, яке посивіло і порідшало вже після 70 років. Якось відома археологиня Тамара Мовша, надихаючи нас на екологічно чисте харчування, навела нам у приклад Сікорського: «Ось подивіться, яка у Міші шкіра, а це тому, що він молоко п’є!». Дійсно, нам була відома його любов до молочного.

Від розмов на побутові теми він відмахувався, уникав їх. Не допускав втручання в особистий простір – майже нікого не пускав до своєї квартири. Це й зрозуміло, інакше двері його помешкання не закривалися б».

Юрій Авраменко, колишній старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав»:

«Михайло Сікорський був щиро зацікавлений космогонічними теоріями. Він не раз розповідав, що під Переяславом знаходиться велике озеро води, що місто знаходиться в особливій енергетичній зоні, звідси виходить у космос стовп фіолетового проміння.

У 1990-х роках він захопився знаменитою «Історією» Геродота, зокрема, його зацікавило твердження про місце поховання скіфських царів – нібито древній некрополь знаходиться на відстані дев’яти кінних переходів від Чорного моря. І без тіні сумніву Михайло Іванович говорив, що ці поховання знаходяться на Переяславщині!

Ще він дуже любив тварин, можливо, через те, що не мав власної сім`ї.

михайло сікорський

У 1960-х роках тримав на подвір’ї історичного музею великого гарного породистого собаку – німецьку вівчарку Урана. Пес був знаменитим на весь Переяслав – казали, що після 18.00 він нікого не впускав на територію музею. Був дуже розумним, знав команди. Сікорський давав йому відро в зуби, собака біг до Трубежа і повертався з майже повним відром води. Одного разу місцевий музикант на прізвище Фогель випив зайвого і почав пса дратувати, притулившись до паркану між штахетинами обличчям.

Уран не стерпів такого нахабства і вкусив того за носа. Рана була серйозною, її навіть зашивали в лікарні. Про цю подію теж тоді говорив весь Переяслав, Михайла Івановича «небайдужа громадськість» почала просто цькувати, вимагаючи позбутися собаки. Сікорський на це не пішов. А невдовзі Урана не стало. Подейкували, що його отруїли. А Михайло Іванович дуже сумував за ним.

Потім у музеї жили коти – рудий Рудольф, пізніше – великий попелястий Тимофій, якого музейники кликали Тимофій Михайлович. Він часто сидів на столі просто перед директором на купі робочих паперів або вкладався поряд із ним спати на стільці.

Якось зранку приходимо на роботу, а Сікорський тупцяє туди-сюди біля свого столу. «Михайле Івановичу, а чому ви не сідаєте?» – «Та он, кот, кот спить…» – показує на стільця, де на всю ширину розтягнувся пухнастий Тимофій. Мусили підставити до столу ще одного стільця, щоб директор міг працювати.

А якось він мені розповів, що вже два роки підгодовує одну і ту ж ворону. Щодня, коли він ішов на роботу, на центральній площі біля пам’ятника вона на нього чекала. Михайло Іванович кидав їй їжу, і ворона снідала».

михайло сікорський

Тетяна Богуш, провідна зберігачка науково-фондового відділу:

«Так, тварин Сікорський щиро любив, і вони відповідали йому взаємністю. Коли у 1984 році робили Музей хліба, наш співробітник Петро Бесараб приніс кішку, яку ми назвали Пульхерія Петрівна. Вона всіх нас признавала, але Михайла Івановича просто обожнювала, завше його зустрічала, бо знала, що він обов’язково принесе їй щось смачненьке. А їла все, навіть цукерки та печиво. За два місяці, поки робили музей, вона стала такою товстою, що майже не рухалася, лежала серед дороги, як колода. З поваги до Михайла Івановича ніхто її не чіпав. Та й була вона гарною і спокійною, загальною улюбленицею.

Щодо роботи, то до будь-якої знахідки Сікорський ставився дуже серйозно і був щиро радий найменшій дрібниці. Пам’ятаю, в 1986 чи 1987 році якийсь чоловік із села Стовп`яги приніс у музей незрозумілу металеву річ. І виявилося, що це скіфський шолом V ст. до н. е. Згодом ця унікальна знахідка експонувалася на виставці від Інституту археології в Італії».

михайло сікорський

Лариса Годліна, колишня головна зберігачка фондів НІЕЗ «Переяслав»:

«Сікорський у 1970-х роках вів активну пошукову роботу. З нами в експедиції він не їздив, а ось до Києва часто брав нас із собою. Поїздки були дуже цікавими. Пригадую, як ми їздили до Івана Макаровича Гончара. Мене вразило, з якою повагою та любов’ю Михайло Іванович спілкувався з Іваном Макаровичем – це буди щирі друзі, однодумці.

Гончар показував свою величезну колекцію, яку збирав понад 20 років – народний одяг, світлини, поштові листівки. До речі, деякі сорочки і рушники він потім віддав у Переяслав. А Сікорський йому казав: «Ми ось назбираємо такого, що і в тебе немає». Це був час, коли відбувалося «полювання на відьом» – гоніння на націоналістів.

Не слід забувати, що Сікорський був не просто знайомий, а й дуже дружній із такими особистостями як Володимир Заболотний, Максим Рильський, Костянтин Гуслистий – це українська інтелігенція, яка формувала національну культуру.

Він ніколи не лаявся, а якщо траплялася йому недостойна людина, то казав: «Це не людина, барахло». До лайливих відносилися вирази: «Гарні ви дівчата, та гидко на вас дивитися», «Ви не музейники, ви саранча» (коли дав роботу, а ми вчасно не виконали). Хвалити і співати дифірамби не вмів, але коли скаже: «Ой спасибі, спасибі, це ж таке щастя», гляне осяйно під широченних брів – то й зірки з неба ми були ладні зняти.

Про його особисте життя нічого не можу сказати. Начебто він колись проговорився, що якась жінка вчинила непорядно щодо нього. Я так зрозуміла, що він її простив, але забути не зміг. Але точно знаю, що директор був «ласим шматочком» для всіх самотніх жінок Заповідника і не тільки.

михайло сікорський

Всякого було, іноді Михайло Іванович навіть скаржився: «Ну що вони хочуть від мене? Я солідна людина, і старий уже!». А ще, коли його допікали натяками про одруження, казав: «Та ні, навіщо робити жінку нещасною».

Взагалі думаю, що якби не було Михайла Івановича Сікорського взагалі на світі, то таку особистість варто було б придумати, хоча б для того, щоб хтось чомусь доброму і корисному навчився. Дякувати Богу, що я працювала в Заповіднику в епоху Сікорського».

Ідуть і їдуть до переяславських музеїв відвідувачі. Незважаючи на негаразди, на втрати рідних, на війну. І йтимуть, поки наш Заповідник, «дітище Сікорського», невичерпне джерело української історії, культури, духовності, буде існувати. І це – найвище визнання покликання, таланту, подвижницької праці патріарха музейної справи в Україні – Михайла Івановича Сікорського.

Могила Михайла Сікорського, 2020 р