"Наука та духовність – єдині". Олександр Потапенко – про роботу, Бога та сина

Переяслав.City

21 вересня 2019 15:00

Тридцять три роки Олександр Потапенко (66 років) мешкає у Переяславі. «Це наразі рівно пів життя, а також це вік Христа. Доволі символічно», – зазначив він. Олександр Іванович в останні роки активно вивчає нумерологію, символи, математику, фізику та інші, здавалось би, не зовсім гуманітарні науки. Проте має філологічну освіту: професор Потапенко очолює кафедру української лінгвістики та методики навчання переяславського педуніверситету. Також він поет та автор пісень, які виконують відомі співаки. Про все це днями поспілкувався із журналістом Переяслав.City.

Народився 5 вересня 1953 року у селі Вища Дубечна Вишгородського району Київської області. Навчався у місцевій школі. У 1975 р. з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М. Горького. 1975-1979 – вчитель української та російської мов і літератур у Вищедубечанській та Нижчедубечанській школах, методист Вишгородського районного методичного кабінету. 1979-1981 – аспірант науково-дослідного Інституту педагогіки УРСР. У 1982 р. захистив кандидатську дисертацію. 1982-1986 – старший викладач, завідувач кафедри Криворізького державного педагогічного інституту. 1986-1987 – старший викладач кафедри української мови Переяслав-Хмельницького філіалу КДПІ ім. О.М. Горького. 1987-1998 – декан філологічного факультету, доцент кафедри української мови і літератури Переяслав-Хмельницького ДПІ ім. Г. Сковороди. У 1993 р. отримав звання професора за сукупністю наукових робіт. 1998-2010 – завідувач факультету довузівської підготовки, професор кафедри методики викладання української мови та літератури Переяслав-Хмельницького педуніверситету. З 2010-го – завідувач кафедри української лінгвістики і методики навчання. Має звання «Відмінник освіти України». Автор понад тридцяти книг: підручники для студентів «Українська лінгвокультурологія», «Методика викладання української мови у ВНЗ. Кредитно-модульний курс» (у співавторстві), наукова робота «Лінгвокультурологія. Таємниці гармонії цілісного Всесвіту», поетична збірка «Дві матері». Декодував слов’янську абетку. Виявив, що в ній закодовано молитву, звернення до нащадків. Дружина Ганна Потапенко – доцент кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання переяславського педуніверситету. Донька Мирослава – філолог, знавець польської мови, психолог, пише вірші.Автор: Із архіву Олександра Потапенка

– Знаю, що у вас величезна домашня бібліотека – близько чотирьох тисяч книг. Що прочитали останнім часом?

– Останні десять років, окрім філології, культурології та символіки, почав працювати над синтезом у науках. Фізики та математики розчленовують світ на елементи, а потім досліджують їх. А я вважаю, що світ, зокрема, людина – це цілісна система. Моє завдання – показати єдність матеріального та духовного. Світ через те й гармонійний, що все це є цілісним. І ми повинні це не знищувати, а навпаки, вивершувати, вдосконалювати. Тому мої праці спрямовані на це. Я радий, що Валерій Хомич, наш проректор, професор, фізик-математик, нещодавно прочитавши мою статтю, дещо доопрацював її, і ми опублікували спільний матеріал із квантової фізики. Це для мене такий собі приємний шок. Літературу відповідного напрямку зараз і читаю. Наприклад, роботи фізиків та математиків Ієна Стюарта, Лізи Рендалл, Мітіо Каку, Френка Вільчека. За місяць читаю до десятка нових книг. Частенько буваю в книгарнях Києва, звідти і поповнюю бібліотеку.

– А писати встигаєте? Над чимось зараз працюєте?

– Зараз працюю над новою науковою книгою. У ній прагну показати цілісність та гармонію деяких фізичних констант, знову ж таки це синтезований підхід. Оскільки вона ще не готова, то нічого більше сказати не можу. Віршів через наукові пошуки зараз пишу значно менше. До речі, пишаюся «Словником символів культури України», виданим за редакції моєї, Віктора Коцура та Віктора Куйбіди. Цей словник два роки тому на всеукраїнському конкурсі посів четверте місце з-поміж 150 книг, при чому деякі члени журі віддавали перше місце саме нашій роботі. Цю книгу замовили університети Мюнхена, Гельсінкі, Лісабону.

Праворуч Олександр КлименкоАвтор: Із інтернету

– Пам’ятаєте свій перший вірш?

– Першу мою поезію опублікували у вишгородській газеті «Світло Ілліча», коли навчався у восьмому класі. Називався вірш «Достатку, ковалі» – про хліборобів. Оскільки я виріс у селі, у нас було своє господарство, городи, мені хотілося писати про таке. Був невимовно щасливий, коли його опублікували. Проте на цій же сторінці надрукували ще один мій вірш, але під прізвищем іншої людини – поета з Вишгородського району. Молоді дівчата, секретарі чи верстальниці, щось наплутали. Тому в мене неоднозначні відчуття були: і радості, й смутку. Я зателефонував до редакції, вони вибачилися, потім дали поправку. До слова, я рано почав читати, у чотири роки: за рік перечитав усі дитячі книжки, а потім перейшов на юнацькі.

Олександр Клименко у вересні-жовтні планує зняти кліп на пісню «Дві матері», на це має сто тисяч гривень.

У Переяславі у співпраці із композитором Віктором Тузиком, Заслуженим діячем культури України, почав активно писати пісні. Один із солістів хору Верьовки – Дмитро Цимбал – наш студент. Мене взимку запросили у Палац спорту, де був ювілейний концерт хору, і виконували нашу пісню «Дві матері». Також наші пісні співає Алла Кудлай та донедавна виконував Віктор Шпортько, світла йому пам’ять. Із ним записали цілий диск романсів. Ще є один диск із піснями у виконанні студентів. Зараз готується третій диск – у Олександра Клименка (переможець шоу «Голос країни-2017» – ред.). За останній рік до нього звернулося понад п’ятдесят відомих авторів. Він їм відмовив, бо хоче диск лише з нашими піснями. Це він мені сам розповідав. Також у вересні-жовтні планує зняти кліп на пісню «Дві матері», на це має сто тисяч гривень від спонсорів.

– Коли ви пишете поезію, то відразу розумієте, що вона стане піснею?

– Я про це навіть не задумуюся. Народження поезії – це таїна, це дар Духа Святого. Мені інколи здається, що лише записую слова під чиюсь диктовку. Буквально за дві-п’ять хвилин народжується твір. Так, зокрема, вийшло і з віршем «Дві матері», першим, покладеним на музику. Є й поезії, над якими доводиться працювати довше. У будь-якому разі необхідне натхнення. Можна сісти й написати десятки графоманських речей, а справжня поезія народжується тоді, коли людина або радіє, або плаче, або молиться. Якщо Бог дав тобі якийсь дар – теслі, муляра, вченого, поета, – то як дар (задарма) ти повинен його і віддавати. Наприклад, багато своїх книг духовного спрямування я видаю власним коштом, а потім роздаровую. Роздарував сотні книг.

– Якщо ми вже заговорили на тему Бога: ви охрестилися аж у 42 роки?

– Мама – вчителька, батько – член партії. Зрозуміло, що мене не хрестили. До речі, перші християни приймали хрещення у дорослому віці. Вважаю, що кожен має право вибирати, чи йти йому до Бога. Я прийшов до цього через 40 днів після смерті батька. Будучи на той час проректором, пішов до священника додому і він мене таємно охрестив. За днів сорок до цього мені приснився сон: Троїцька церква, над її входом напис «Жди своего часа». Згодом я зрозумів, що це знак, щоб готувався увійти до храму Господа. Після цього став інакше дивитися на будь-які проблеми: молюся за себе, за інших людей, каюся, прошу прощення.

Нерозумні політики роз’єднують церкви, народи, а звідси – війни, сепаратизм. А Ісус закликав до єдності.

Я сповідую таку ідею, говорив її і святим отцям: немає Київського чи Московського патріархату, є один патріархат – Господа нашого Ісуса Христа. Я закликаю їх єднатися, каятися і прощати одне одного. То нерозумні політики роз’єднують церкви, народи, а звідси – війни, сепаратизм. А Ісус закликав до єдності.

Олександр Потапенко із колегою Галиною МазохоюАвтор: Із інтернету

– Яка Божа заповідь для вас найважливіша?

– Безперечно, «не убий». Вчені зафіксували, що з часів перших писемних згадок лише 100 чи 150 років у світі не було війн. А за що люди воюють між собою? Земля одна, небо одне. Але у мене ще є особиста заповідь: «Творити, любити, віддавати».

За що люди воюють між собою? Земля одна, небо одне

– Ви розповідали, що після прийняття хрещення відкрили дар інтуїції. Як він проявляється?

– У 2004 році до мене приїздили люди від кандидатів у президенти, я їм прогнозував. Всі мої прогнози збулися з точністю до десятих відсотка. Люди Кучми, Януковича не вірили, що Ющенко стане наступним президентом. Навіть коли Януковича оголосили президентом, я знав, що він ним не буде. Потім призначили перевибори, у яких Ющенко переміг. А ще я тоді говорив: «Найближчі десять років два Віктори вирішуватимуть долю України». І в 2014-му Янукович ганебно втікає з країни. Це ж не я такий геніальний, всю інформацію отримую перед іконами. Двом своїм колегам казав, що вони будуть деканами, за сім-вісім років до того, як це сталося. П’ятнадцять-двадцять років тому мене запрошували працювати в спецоргани, вони тоді шукали людей з даром інтуїції, передбачення. Я відмовив. Зовсім не шкодую. Інакше б не прийняв хрещення, не написав би своїх книг, не мав би стільки хороших студентів.

Кафедра української лінгвістики та методики навчання переяславського педуніверситетуАвтор: Зі стенду філфаку)))

– Вочевидь, вихованців, якими пишаєтеся, у вас дуже багато?

– Коли я був деканом філфаку, ми започаткували традиційні зустрічі із випускниками. Вони приїздять, сідають в аудиторії, розповідають, чого досягли в житті. Приємно, що багато наших випускників стали докторами наук, працівниками міністерств, відомств, музейниками, журналістами, працюють за кордоном. Але ж із якою теплотою вони згадують наш університет, факультет, викладачів! Заради цього варто жити і працювати. Лише за останній рік на нашій кафедрі захистили дві докторські дисертації – Людмила Овсієнко та Олена Кулик. Вони мої колишні студентки та аспірантки, за моїм керівництвом захищали кандидатські. А загалом всі члени кафедри – це доценти, кандидати та доктори наук.

Це найвища оцінка для педагога – коли діти хочуть тебе почути.

– Вас дуже люблять студенти. Попри це, ви видаєтесь досить прямим у висловлюваннях, інколи жорсткуватим. Чи я помиляюся?

– Я був проректором, деканом, тепер завідувачем кафедрою – керівні посади змушують забезпечувати дисципліну. Тому інколи доводиться бути суворішим. Людям, які приходять до мене працювати, завжди кажу: «Раз на пів року, якщо мене вивести, можу сказати щось жорстко. А так я ліберал». Про це знають і викладачі, і студенти: Олександр Іванович піде назустріч, допоможе, вибачить. Кілька років тому в мене був випадок: викладав «іноземцям» на четвертому курсі лінгвокультурологію, потім вони вступили на магістратуру, прийшли до мене і просили, щоб ще їм почитав цей курс. Це найвища оцінка для педагога – коли діти хочуть тебе почути.

А міг я й не стати викладачем. Колись дуже хотів бути журналістом. Вступав в університет Шевченка на журфак. Однак там був конкурс тридцять осіб на місце, і мене успішно «зрізали». Втім, я встиг попрацювати позаштатним кореспондентом в редакціях газет «Молода гвардія» та «Радянська освіта». Мав десятки публікацій. Мій нарис «Щедре серце матері» про мою маму-вчительку у 1977 році виборов третє місце у всеукраїнському конкурсі нарисів про педагогів.

"Синова душа жива, тож і він живий". Ярослав Потапенко під час Революції гідностіАвтор: Із інтернету

– Син Ярослав багато взяв від вас? (Ярослав Потапенко, доктор історичних наук, професор, активний учасник Революції гідності. Помер 14 січня 2016-го 40-річним – ред.).

– Так. Це дуже болюча тема. Син був великим патріотом, віруючою людиною, теж не міг терпіти несправедливості, бандитизму тієї влади. Із Тарасом Костіним, Віталієм Коцуром, багатьма студентами, колегами був на Майдані, чотири місяці спали на цементі. Він залишав багато своїх розповідей в Інституті національної пам’яті, часто давав їм інтерв’ю на відео. Руслана (дружина Ярослава – ред.) вмикала одне з них, і коли маленька донька побачила, то просила: «Включи ще татка». Він їй сниться живим. Душа його жива, тож і він живий.

Перші кілька місяців він нам не снився, а потім у квітні ми з колегами вирішили біля будинку, де він жив, посадити троянди. Я купив на базарі десять троянд, ми це зробили. Тієї ж ночі син приснився мені: веселий, зі спортивною сумкою, наче з тренування, нічого не говорив, просто зайшов у гості. Пишаюся ним, він виконав свою місію. А я молюся за нього, за його побратимів, за всіх героїв, які полягли. Знаю, що їхні жертви були недаремними. Україна вже не повернеться до тоталітаризму, владі більше не дозволять красти та плазувати перед Путіним та йому подібними.

Пропонуємо прочитати кілька віршів Олександра Потапенка.

Не вбивайте синів!

Віднесіть мене, гуси,

Та й до отчого дому,

Віднесіть мене, рідні,

В синьооку Десну…

В босоноге дитинство,

На стежину знайому,

Я його тихим щемом,

Ще хоч раз обніму…

Вийде мама із хати –

Мальви враз заясніють,