Сьогодні, 21 листопада, у День Гідності та Свободи вшановуємо пам’ять Героїв Революції Гідності та всіх, хто захищав і захищає свободу України. Серед них – 27-річний полеглий Захисник Олександр Підборіжний, який розпочав свій шлях на Майдані серед мирних студентів-протестувальників.
На території дендропарку Університету Григорія Сковороди у Переяславі зараз будується алея пам’яті випускника. Ініціатива належить його батькам, Миколі Підборіжному та Людмилі Леоновій. Історію Героя розповідає Переяслав.City.
"Щоб залишилася пам’ять"
Олександр Підборіжний завжди буде Героєм для рідних і близьких людей. Утім удостоєння найвищої державної нагороди України, за словами батьків, є вшануванням його пам’яті, без перебільшень великої самопожертви, мужності і героїзму. А головне – вшанувати пам’ять тих молодих людей, які спочатку вийшли на Майдан і змінили хід історії України, а згодом, коли в країні фактично не було армії, пішли без нічого її захищати на початку російської агресії.
– Оце приносив мені нагороди… Приходить і дає маленьку коробочку: "На, це тобі, цяцька”. Ніколи не ставився до них серйозно, ніколи не хвалився. Ось так він дивився на свої подвиги – як на іграшку для мами…" – розповідає мама Героя Людмила Леонова.
– Просто, щоб залишилася пам’ять. Ми одні залишилися. У нього нікого не було – ні дітей, ні родини. І хочеться, щоб залишилася пам’ять про нього, про тих, хто пішов першим, коли в країні не було армії, коли не було кому захищати. Він і його однодумці взяли в руки зброю, пішли на передову без нічого, без підтримки, і робили те, що мали робити. Вони не питали, що їсти чи де спати. Просто йшли вперед, захищали країну. А про них часто забувають…
І справді, коли материнське серце розривалося від тривоги, син відповідав: "Все добре". Хоч сам перебував у самому пеклі.
– В середні ночі дзвонить: "Як ви?" – і я вже розуміла: щось не так. Коли йшли перші ворожі колони, їх стримувала така молодь, як Саша. Оця молодь, пішла першою – звільняла Слов'янськ, йшла напряму, без нічого, і про них забули. Про Чонгар, Херсон також вже не згадують практично.
19 вересня 2025 року батьки Олександра Підборіжного оприлюднили петицію про присвоєння йому почесного звання "Герой України" (посмертно). Наразі петиція ще не зібрала й трьох тисяч підписів із 25 тисяч необхідних. Підписати її можна за цим посиланням.
Олександр Підборіжний отримав численні нагороди за відданість і мужність. Серед них – Медаль "За жертовність і любов до України" (2015 рік), Медаль "За вірність традиціям батальйону" (2016 рік), нагрудний знак "Батальйон ім. Кульчицького" за збереження традицій батальйону та відмінне виконання службових обов’язків (2016 рік), а також посмертно – Медаль "За військову службу Україні" (2023 рік) і звання "Почесний житель Переяславської громади" (2024 рік).
"Ці дерева будуть жити замість нього"
Батьки загиблого Захисника переїхали на Переяславщину з Олешок у 2024 році після двох років окупації. Залишатися в тилу ворога з такою біографією стало вкрай небезпечно. Микола Петрович та Людмила Олександрівна були не просто батьками українського героя-розвідника і воїна ЗСУ, а й самі – активісти-патріоти.
Вони виходили на мітинги вже й після початку повномасштабного вторгнення росіян. Були учасниками проукраїнських акцій в окупованому Херсоні. Тож окупанти шукали їх, але якийсь час рятівним була формальність – подружжя офіційно зареєстроване під різними прізвищами. А всі документи були оформлені на дружину – Людмилу Леонову.
Та вороги зрештою про це дізналися і тоді стало справді небезпечно.
– Виїхали практично з двома сумками, ніби вийшли в магазин, – згадує батько Микола Петрович. – Нам сказали: "Якщо зараз не виїдете, то потім не зможете". Ми приїхали до сина, до його могили.
У Переяславі їх зустрів ректор Університету Григорія Сковороди Віталій Коцур. Свого часу він разом із Олександром був учасником Євромайдану, потім викладачем у нього під час навчання – читав політологію.
– Завдяки Віталію Вікторовичу ми й залишилися тут жити. В Україні в нас ніде немає родичів. Він одразу поселив нас у гуртожиток університету, бо ми маємо статус ВПО, а потім запропонував і роботу. Я працюю викладачкою охорони праці та енергетики, а чоловік – різноробочим. Ми дуже вдячні ректору, він переймається і нашими потребами, і вшануванням пам’яті Саші. Він чи не єдиний, хто допоміг нам у той час, коли місто наче забуло про нас, – розповідає мама.
Батьки Олександра вирішили вшанувати пам’ять сина й посадити дерева на його честь.
– Ми задумали це ще після його загибелі. Чоловік сказав: "Я посаджу 27 дубів". Я підготувала ще саджанці гібіскуса в Олешках, але забрати їх не змогли. Чоловік вирішив: "Знайдемо місце і посадимо, а за потреби навіть викупимо для цього ділянку". Коли ми поговорили з ректором, він запропонував місце біля гуртожитку, де свого часу жив і Саша, – каже мама.
Університет підтримав ідею та запропонував надати майбутній зоні глибший сенс, щоб вона не була формальністю. Місце пам’яті планують облаштувати на території дендропарку поруч із університетом.
– Ми хочемо створити символ, а не просто висадку дерев. Людина, яка пройде повз зелену зону, має розуміти, кому це присвячено, – пояснює ректор Віталій Коцур.
Разом із архітектором університету Андрієм Бойком вони розробили концепцію майбутньої алеї. Ділянку обрали не випадково – саме нею Олександр ходив щодня, коли був студентом. Нині тут працівники, яких найняли батьки Героя, завершують підготовчі роботи та облаштування доріжки, щоб якнайшвидше висадити дерева.
Батьки вже придбали власним коштом саджанці, які приживуться у цій місцевості – клени і катальпи, бо для дубів там місце не підходяще.
Двадцять сім деревинок – стільки років прожив Олександр – висадять по колу, буквою "О" – перша літера імені, а всередині зелений партер буквою "П" – літера прізвища Підборіжний. У центрі розмістять герб. Фінальний вигляд ще може змінитися, але вже зараз концепція створює особливий простір пам’яті полеглого студента і Захисника.
– Тут має бути зона відпочинку "Хорта" – зона пам’яті тих молодих хлопців і дівчат. Нам подобається це місце. Бо Саша тут учився, щодня цією доріжкою ходив. А тепер тут ходять інші діти. Хочеться, щоб це покоління виросло з розумінням того, якою ціною дається незалежність.
Так, мені боляче. Але Саша би мене ніколи не послухав. Зробив би так, як зробив. І я повинна була прийняти його вибір. Я прийняла… ще тоді. Але воно й досі болить, – ділиться мама.
– У майбутньому хочу висадити між деревами первоцвіти. Бо сюди приходять люди – від найменших до найстарших, і нехай це тішить їхнє око. Хочеться, щоб це місце було живим, людним. Ці дерева будуть рости і жити замість нього і таких, як він. Він не думав про себе, не думав про власне життя… Тому хочеться, щоб пам’ять про нього залишилася. Бо от нас не стане – хто згадає?
Боротьбу розпочав ще на Майдані
Олександр Підборіжний народився 1 липня 1995 року в Олешках на Херсонщині. Навчався у Цюрюпинській гімназії, яку закінчив у 2013 році. Після школи вступив до Університету Григорія Сковороди в Переяславі за спеціальністю "Політологія". Захоплювався історією.
На фото посередині – Олександр Підборіжний в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі.Фото: надав Максим Левченко
Фото: надав Максим Левченко
Фото: надав Максим Левченко
Фото: надав Максим Левченко
Його шлях боротьби за Україну почався 30 листопада 2013 року під час Євромайдану в Києві. Того дня спецпідрозділ "Беркут" жорстоко побив учасників акції, більшість із яких були студентами. Ці події стали початком Революції Гідності. Олександр був серед мирних протестувальників, і з цього моменту для нього почалася справжня війна за незалежність країни.
Патріотичні погляди в хлопця формувалися з дитинства – їх прищепили батьки.
– Це все наше... Ми з матір’ю були учасниками Помаранчевої революції, приводили до влади Ющенка, завжди брали дітей на Майдан і на вибори, – згадує батько Героя Микола Підборіжний.
Зліва з плакатом – Ярослав Потапенко, справа – Олександр Підборіжний. Обидвоє були учасниками Майдану й відійшли у вічність.Фото: надав Максим Левченко
У 18 років Олександр став одним із наймолодших учасників АТО. З 25 березня 2015 року він служив добровольцем у батальйоні оперативного призначення Нацгвардії імені генерал-майора Кульчицького, який одним із перших стримував російську агресію на Донбасі.
– Саша пішов воювати з другого курсу, але навчання не покинув. Він сумлінно його завершив. Не формально, а реально. Під час ротації приїжджав до університету – в батальйоні Кульчицького чергували: 90 днів на передовій, місяць їх сюди викликали, на полігон і таке інше, – розповідає мама Людмила Леонова.
– І замість полігона командир дозволяв йому їхати в гуртожиток, щоб він міг здати сесію. Для навчання ми йому тоді подарували маленький ноутбук – він постійно його брав із собою.
Завдяки підтримці командирів Олександр зміг поєднувати службу і навчання: закінчив бакалаврат, магістратуру, планував вступати до докторантури в УГСП. Паралельно навчався у Києві на військовій кафедрі.
З 2015 по 2020 рік Олександр виконував бойові завдання в районі проведення АТО та ООС у складі батальйонної тактичної групи. Брав участь у боях у районі Станиці Луганської та в операціях поблизу села Кримське. Мав позивний "Хорт".
На фото: Максим Левченко з другом, одногрупником і сусідом Олександром ПідборіжнимФото: надав Максим Левченко
Після демобілізації з Національної гвардії підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Служив військовим розвідником, інструктором морських піхотинців, двічі брав участь у багатонаціональних українсько-американських навчаннях Sea Breeze ("Сі Бриз") і продовжував виконувати бойові завдання на сході України. Повернувшись до Переяслава, кілька місяців працював в охоронній фірмі.
Батьки розповідають, що для Олександра морська піхота стала не просто службою, а братерством і честю.
– У них є своя неформальна присяга. Там написано: “Ніхто, крім нас”. Для Саші це був не просто девіз, – говорить Микола Петрович.
– У морській піхоті берет не видають просто так. Це відзнака честі, яку отримують після проходження спеціальних випробувань. Саша це пройшов і здобув берет як справжній морпіх.
Фото: надав Максим Левченко
Воював за країну тоді, коли власний дім був під окупацією
З початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України у лютому 2022 року Олександр без вагань повернувся до війська. Старший солдат служив гранатометником ІІ-го відділення ІІІ-го взводу І-ї роти батальйону оперативного призначення Нацгвардії ім. генерал-майора Кульчицького.
– Він з першого дня повномасштабки вже був у батальйоні. Напередодні просто сказав: "Я поїхав відпочивати". Я питаю чоловіка: ти хоч дізнався, куди? Він зателефонував Саші, але той не відповів. А потім почалася велика війна… Він був розвідником, тож знав, що це станеться, але від нас приховував. Лише сказав: "Я до вас не можу потрапити. Повертаюся у батальйон", – згадує мама Людмила Олександрівна.
Кінець лютого 2022 року він зустрів в обороні одного зі стратегічних об’єктів Київщини, виходив у найгарячіші точки регіону.
– Саша якось зізнався, що брав участь у боях за Гостомель. Туди мали сісти ворожі літаки. Вони вже були готові "парадним маршем" зайти в Київ. А хто прийняв той бій? Саша і його побратими-нацгвардійці. Вони були добровольцями, і багато хто там загинув, – каже Людмила Олександрівна.
У той час, коли він боровся за Україну на Київщині, його рідні Олешки на лівобережній Херсонщині вже були окуповані.
– Ми спілкувалися тільки телефоном, закритим месенджером. Він щодня надсилав мені позначку, що живий. Але окупанти швидко відключили зв’язок. Далі доводилося шукати якісь місця, де хоч слабко ловило, – розповідає мама.
Коли ситуація на столичному напрямку стабілізувалась, групу Олександра перекинули на Донеччину. З серпня 2022 року він знову вів бойові дії на сході. У складі розвідгрупи неодноразово виявляв ворожі позиції та разом з артилерією знищував важку броньовану техніку противника.
"Він був не просто доброволець, а професійний військовий"
Батьки кажуть, що в бою Сашине вміння працювати під вогнем вирізняло його серед інших.
– У нього це була як риса. Колона йде, а він викликає вогонь на себе. Хлопці не одразу розуміли, чому він так діє, бо багато хто навіть не знав, що Саша був розвідником морської піхоти. Який у нього був досвід, які навички… Він же пройшов два навчання з американцями. Він був не просто доброволець, а професійний військовий, підготовлений боєць, – розповідає батько.
– Викликати вогонь – це тактика. Він прикривав своїх. Він нікому не казав, не питав дозволу. Просто: "Так треба" Я йому говорила: "Ти розумієш, як я це буду переживати?" А він відповідав: "А хто, якщо не я? Всі будуть ховатися? Я не хочу, щоб вони прийшли до вас. Ти не знаєш, що вони собою являють, а я був там. Я знаю, що буде". І так і сталося. Вони прийшли до нас…, – додає мама.
Востаннє побачився з батьками в лютому 2022-го
– Він був приписаний до військкомату в Олешках, і ми думали, що все під контролем. А коли ще за АТО сказав: "Я піду на Схід". Я запитала: "Ти ж навчаєшся, куди ти йдеш?" Він відповів, що йде добровольцем. Ми були шоковані, почали з’ясовувати через військкомат, як так сталося.
Олександр оформив документи через Київський військкомат і в 2015 році поїхав на Схід у батальйон Кульчицького. Батьки дізналися про його від’їзд лише через кілька місяців.
– Вже 2 лютого 2022 року, перед повномасштабним вторгненням, він повернувся додому в Олешки і прийшов по приписному зніматися там з обліку, будучи учасником бойових дій. Це був останній раз, коли ми бачили його наживо, – розповідає мама.
"Я ж його живим бачив…"
Про останні дні життя Героя Олександра Підборіжного на прощанні 10 вересня 2022 року розповів командир його групи батальйону імені генерала Кульчицького Дмитро Воля.
2 вересня 2022 року російські дрони-камікадзе атакували позиції Олександра у селі Тетянівка на Донеччині, і він отримав контузію. Попри застереження лікарів, повернувся на передову.
– За кілька днів ми повернулися на позиції, де за нами вочевидь вже слідкували, – розповів командир. – Навпроти нас було головне розвідувальне управління генштабу росії. Шостого вересня російські військові випустили ще два дрони з інтервалом у три хвилини. Від першого ухилилися, а другий став фатальним – група саме була на відході. Два наші козаки постраждали, Олександр зазнав осколкового поранення в голову.
Ми евакуювали його у Краматорську лікарню. Операція тривала десять годин, і весь час ми чекали під операційною. Як тільки його стан стабілізувався, доправили у Дніпровську лікарню імені Мечникова. Там йому зробили другу операцію і після стабілізації повинні були везти у Києві, де робили б третю. Ще позавчора ми його провідували, але він уже був на штучній підтримці...
Зі слів батьків, у військові справі Олександра Підборіжного йдеться, що 5 вересня 2022 року у районі селі Тетянівка Донецької області, під час виконання бойового завдання з розвідки місцевості, він виявив ворожі позиції в місті Святогірськ. Перебуваючи під постійним артилерійським вогнем ворога, Олександр, проявляючи мужність та високий професіоналізм, постійно передавав дані про рух ворога командуванню батальйонної тактичної групи, чим забезпечував взаємодію з підрозділами ЗСУ в цьому районі.
Близько 12:00 5 вересня 2022 року по позиції, де перебував старший солдат Олександр Підборіжний, противник наніс ворожий удар "дроном-камікадзе", внаслідок чого він отримав тяжкі поранення. На місці події старшому солдату було надано домедичну допомогу та евакуйовано до медичного закладу в місто Дніпро для надання медичної допомоги. Попри намагання медиків, 8 вересня 2022 року близько 23:30 хвилин старший солдат Олександр Підборіжний від отриманих травм помер.
Батьки Героя тримали зв’язок із з побратимом Олександра – Сєргієм. Він був поруч із ним в останньому бою і довго не міг повірити, що Олександра немає.
– Сєргій казав, що він сам був у тяжчому стані, і лікарі навіть не давали гарантій, що він виживе. Вони з Олександром постійно трималися разом: і в Краматорську після поранення, і коли їх евакуйовували в Дніпро. Але в Дніпрі їх розвезли у різні лікарні. Наступного дня його побратиму сказали, що Саши вже немає. Поки він сам не приїхав і не побачив, не вірив. Каже: "Я ж його живим бачив. Нас разом "вертушкою" привезли. Він був живий".
Побратим розповів, що їхня група була на підсиленні. Вони стояли "за нулем" – в тилу у ворога. У матеріалах розслідування батькам підтвердили: Олександр загинув, коли корегував удар по ворожих колонах – він викликав вогонь на себе.
Про загибель сина батьки дізналися, перебуваючи в окупації
– Сказали 7 вересня, що він поранений, що в нього була операція, яка тривала 10 годин, але немає загрози життю. Я тоді була налаштована на те, щоб їхати до нього. Однак сказали, що мене не пустять туди. Потрібно було трішки почекати.
Пригадую, перед загибеллю він казав: "Я зараз розберуся зі своїми справами і вас вивезу. Вам там робити нічого. Якщо вас вичислять, то ви не виживете", – розповідає пані Людмила.
Батьки згадують, що син був дуже обережним у розмовах:
– У нього питаєш щось – а він так акуратно переведе розмову, щоб не сказати зайвого. Професійний розвідник. Завжди продумував кожну дрібницю, – каже мама.
Коли приїхав на першу ротацію, почистив дома всі комп’ютери, телефони. Не залишив про себе жодного сліду.
Зазвичай ходив у цивільному одязі, який купував сам на підконтрольній території чи висилали батьки. А то якось мама прала цей одяг і знайшла у кишені чек на нього із магазину в… Луганську.
– Я питаю: "Що це?" А він каже: "Тобі це не потрібно знати". Він нікому нічого не розповідав. Він завжди повторював: "Якщо навіть мене не стане, ви дізнаєтесь потім. Але зараз вам знати цього не треба". Він беріг нас.
Не залишив жодного фото, навіть якісь свої документи, щоб у разі чого ми могли щось дізнатися. Сказав: "Прийде час – взнаєте. А поки менше знаєте, то краще".
Вже потім з’ясувалося, що він був ще й снайпером, його вчила Аміна Окуєва, з якою він знайомий був з Майдану. Ненароком був раз проговорився щодо напрямку та силу вітру. Я ще подумала: звідки він це знає? Він же гуманітарій. А ці знання важливі для стрільця.
У батьків залишилося лише одне фото сина
Батьки пригадують, що їх найбільше здивувало: у сина залишився лише один знімок у формі. Саме цей єдиний портрет нацгвардійці несли на прощанні. 10 вересня 2022 року в Переяславі попрощалися з двома захисниками – 27 річним Олександром Підборіжним і 29 річним Сергієм Чащухіним. Літургію провели у Свято-Єфремівському храмі.
– Ми тоді вперше побачили фото з похорону. Я була певна, що Саша на портреті у польовій формі, а виявилося, що в ній був інший хлопець. Наш Саша був на фото у парадній формі, – каже мама, Людмила.
– Для мене це був шок. Він ніколи не носив парадну форму, не любив її. Завжди приїжджав додому у звичайному одязі. Взагалі форма для нього була тільки роботою.
Його тато додає:
– Він мав свою "фішку" – завжди ходив у арафатці. А ще постійно возив з собою цивільний одяг. Навіть коли служив на Луганщині, попросив переслати йому "гражданку". Переодягався і так їхав додому, щоб ніхто й не здогадувався, що він військовий.
На щастя, світлини з Олександром зберегли його друзі з Переяславського університету. На них він молодий юнак, якого важко впізнати на портреті у парадній формі з густою бородою.
Портрет Олександра Підборіжного розміщений на народному меморіалі Героїв на Майдані Незалежності в Києві.Фото: надав Максим Левченко
"З їхньої групи на війні загинули двоє"
Ректор Університету Григорія Сковороди у Переяславі зазначає, що нова алея не буде меморіалом у строгому розумінні. Це частина ширшої концепції озеленення дендропарку, яка водночас зберігатиме пам’ять про випускників і студентів УГСП, що загинули у російсько-українській війні з 2014 року.
– Для батьків Олександра ця справа стала своєрідною віддушиною: вони знають, що це місце частково створили власними руками, і це дає їм опору, – пояснює Віталій Коцур.
– З їхньої групи на війні загинули двоє: Саша та Ольга Тимошенко. Вона пішла у військову сферу, отримала поранення на Запорізькому напрямку і, на жаль, не вижила. Це дуже трагічні історії – вони були однокурсниками.
– Я бачив Сашу ще в серпні перед його відправленням. Спілкувалися – йому було важко після загибелі Олі. Коли пропонував допомогу, він лише казав: "Все нормально, не хвилюйтеся". Він був військовим і знав, куди йти.
Їхня група була дуже дружною, всі – з Майдану 2013–2014 років. Саша був одним із перших у нашому університеті, хто пішов воювати. Це була людина з великою відвагою й відповідальністю, – згадує ректор.
– В нас є велике бажання зустрітися із батьками Олі. Саша з нею дуже дружив. Коли він дізнався, що вона потрапила під обстріл у БТРі їй завдали тяжкі опіки. Йому спочатку не сказали, що вона загинула. І саме через цю біль, можливо, він пішов на фронт, – розповідає тато Микола Петрович.
Хоча на початку навчання між Сашею та Олею була повна антипатія, вони ледве не билися. Згодом почали добре спілкуватися, дзвонити один одному. І, здається, Саша до останнього сподівався, що Оля жива. Він навіть шукав способи допомогти їй: координати, можливість операції, щоб врятувати її.
Ольга Тимошенко була старшою лейтенанткою ЗСУ та обіймала посаду офіцера-психолога. Померла 5 квітня 2022 року від поранень, отриманих під час захисту рідної країни від російського агресора. Вона дістала важкі опіки, а наприкінці березня, перебуваючи на півдні України, їхній автомобіль потрапив під обстріл росіян. За її життя боролися в госпіталі Запоріжжя, але врятувати не вдалося.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
