Юрій Білецький усе життя мріяв про небо – закінчив Національний авіаційний університет, працював із літаками. Але війна змінила все. На фронті він служив командиром механізованого взводу. Сьогодні, 31 грудня, рідні востаннє обійняли найкращого тата, чоловіка, сина та брата, а світла душа Героя відправилася на небо. Переяслав гідно вшанував Воїна, який «на щиті» повернувся додому, розповідає Переяслав.City.
«Він був такий упевнений у перемозі…»
Юрій Юрійович Білецький народився 15 грудня 1979 року в Переяславі. Навчався у Переяславському академічному ліцеї імені Івана Мазепи. Згодом вступив до авіаційного університету в Києві, де здобув фах інженера-механіка з експлуатації повітряних суден і двигунів.
Мрія про небо супроводжувала його все життя – понад 20 років Юрій працював у міжнародних авіалініях. Він був інженером з обслуговування літаків Boeing, проходив професійне стажування у США.
– Він усе життя мріяв про небо. Так і зв’язалося. Інколи літав, хоча в основному робота була на землі. Але бували періоди, коли постійно був на літаку, – розповідає на десять років молодший брат Юрія Дмитро.
Мама згадує, що син із дитинства тягнувся до техніки. Саме за любов до неба йому дали позивний «Боїнг».
Юрія мобілізували 21 лютого 2024 року Бориспільським РТЦК та СП. Однак служба «Боїнга» була далека від неба. Він служив командиром 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону в/я А4123 (67 ОМБ).
Юрій воював у Тернах на Сумщині, був на Курщині. Після цього його направили на Покровський напрямок, а згодом – на Дніпропетровщину.
– Брат особливо нічого не розповідав, казав, що в нього все добре. Зідзвонювалися рідко – він телефонував, коли мав вільний час. Переважно переписувалися. Востаннє бачилися, мабуть, із пів року тому, коли він приїжджав забрати допомогу від волонтерки Олі Дриги. Він дуже рідко приїжджав. Батьки востаннє бачили сина 9 листопада 2024 року, – додає Дмитро.
Юрій Білецький загинув 28 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Коломійці Синельниківського району Дніпропетровської області.
Йому навіки 46…
Юрія добре знали всі волонтери Переяслава, які супроводжували його увесь військовий шлях. Для них ця втрата стала особливо болючою.
«Боляче… як боляче втрачати своїх хлопців… рівно рік тому… 29.12.24 р. Курщина… Юра радів, що саме Переяслав передав і привіз новорічну допомогу на передову… Брате, ти приєднався до Небесного війська. Тепер і ти тримаєш небо над нами. Маю за честь бути побратимом, як ти казав…» – написала у Facebook очільниця ГО «Серця Переяславщини» Інна Марченко.
Фото: фб-сторінка Інни Марченко
– Він був такий упевнений у перемозі… Дуже боляче… Не думала, що він загине. У нього були такі очі… І зараз їх згадую. Кажуть, найкращі живуть на небі… Юра особисто до нас приїжджав, бували випадки, коли через рідних передавали допомогу. У нього було дуже мало часу на відпустку – заїжджав буквально на кілька хвилин. Тоді до нас приїздив і його брат, бо часу було обмаль, щоб побачитися з рідними. Востаннє бачилися у травні–червні. Юра звертався за маскувальними сітками, навіть надсилав фотозвіти, – розповідає очільниця ГО «Команда Нескорені» Ольга Дрига.
Фото: фб-сторінка Юрія Білецького
Чин похорону
Об 11:00 біля храму Воскресіння Христового почали збиратися люди – рідні, друзі, однокласники, знайомі. Прийшли й ті, хто особисто Юрія не знав, але хотів ушанувати пам’ять полеглого воїна з Переяслава.
День був морозний, але сонячний. Пролунав сигнал поліцейської сирени – знак того, що на щиті повертається Герой. Люди стали на коліно. Почесна варта внесла домовину до храму. Першими зайшли рідні. За кілька хвилин святиня була вщерть заповнена.
Над відкритою домовиною стояли найрідніші – дружина, син, тато, мама і брат.
– Саме завдяки таким відданим воїнам ми тримаємося вже багато років. Вони мали плани, амбіції, могли багато зробити для родини й для нашої землі. Але ворог забрав їхні життя. Ми не маємо бути байдужими. Юрій буде споглядати з неба, як ми бережемо те, що він захищав, – сказав священник Іван Поліжак.
Після служби пролунав скорботний гімн «Плине кача…». Близько трьох сотень людей рушили центральною площею міста. Прапори приспустили. Колона вирушила до Заальтицького кладовища. Переяслав провів Героя у його останній земній дорозі гідно. Перехожі зупинялися, водії виходили з автівок, люди ставали на коліно.
На цвинтарі міський голова Переяслава Вячеслав Саулко висловив співчуття рідним:
– Страшна звістка, укотре прийшла в нашу громаду. Кожного дня, коли ми дивимося телевізор чи чуємо новини, здається, ніби це нас не стосується, коли гинуть люди, цілі міста, села.
Ворог не щадить нікого в Україні. Ніхто не думав, що це лихо буде практично в кожній сім’ї. І ще недавно, навесні, у День вишиванки, я від командира бойової частини вручав нагороду за відвагу, за мужність його мамі – за її сина. Юра не просто Герой.
Він загинув як офіцер, як командир у штурмовій бригаді. Він був там, де потрібно було прокласти ту доріжку оцим захисникам, де потрібно було знищити ворога. Його не стало.
І коли ми почули, що страшне горе прийшло в цю сім’ю, важко було дивитися в очі матері, дружині, дитині, які прийшли, які звернулися, які сповістили нам про це. Юра, ти справжній Герой. Ти зробив усе для того, щоб захистити нас усіх. Дякуємо тобі.
Дякуємо рідним, близьким, матері, сину, дружині за те, що виховали сина, за чоловіка, за батька. Ми ніколи не забудемо цей подвиг.
І коли кожна сім’я, кожна родина у різдвяні, великодні дні святкує Святий різдвяний вечір, зупиніться, підніміться на хвилину й пригадайте усіх тих, хто віддав своє життя. Пом’яніть їх і не забудьте – ми живемо на цій землі, а вони віддали життя за нас.
– Закінчуються слова, тому що в усьому всесвіті немає слів, які можуть змалювати горе близьких і рідних. Немає в усьому всесвіті слів, які хоча б на мить притлумлять їхній страшний біль, – говорив Олександр Молоткін на кладовищі.
– І немає слів, щоб висловити всю ненависть до цієї ненаситної москальської орди, яка заливає Україну морями крові й сліз. Але ці слова повинні прозвучати. Передусім – слова невимовного жалю, скорботи й співчуття рідним. І невимовної вдячності Юрію, його побратимам і посестрам, які ціною свого життя щодня дарують нам надію на життя і майбутнє. Вони стоять там, де не витримує метал і бетон. Вони своїми слабкими земними тілами утворюють ту тонку, майже непомітну лінію на карті, яка відділяє наше буття від небуття, а майбутнє України – від неіснування.
Десь там, за океанами, у якихось білих будинках, хтось рахує цифри втрат і щодня озвучує їх. Для них це лише цифри. Для нас – це розпечений цвях у серце. Для нас це біль, втрата, необхідність жити з цією втратою далі.
Ми попросимо у Бога сили для рідних витримати це невимовне горе. Ми попросимо у Бога сили нашим захисникам вистояти й витримати, даруючи нам надію, даруючи майбутнє нашим дітям і нашим онукам.
А Юрій житиме в серці, у кожній краплині нашого вільного неба, у кожній часточці землі, яка сьогодні назавжди прийме його в обійми. Сьогодні він востаннє проїхав вулицями рідного міста, яке, я впевнений, уночі бачив у сні й яке захищав.
Прапор України, яким була накрита домовина, передали татові Героя. Над могилою пролунав трикратний салют почесної варти. Усі разом виконали Державний гімн України.
У Юрія Білецького залишилися дружина Оксана, 13-річний син Іван, мама, тато та брат.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
