Для Надії Бабкової з Переяслава 24 лютого – це передусім день народження її чоловіка Ігоря. Але доля так визначила, що цей день повернув його лінію життя в зворотному напрямку. У цей день оголосили про повномасштабну війну. І почалася дорога втрати для їхньої родини.
Про Захисника Ігоря Анатолійовича БАБКОВА – його ніжну турботу про сім’ю в цивільному житті, його відвагу та мужність на війні дружина Надія Іванівна розповіла Переяслав.City.
Пішов у військкомат 24 лютого – у свій день народження
– Ігор не був воїном по натурі. Це був дуже добрий, турботливий, ніжний і люблячий чоловік. Він і в строковій армії не служив. Але в той день своїм рішенням нас… здивував, – дружина добирає доречне слово, згадуючи деталі про те, що було чотири роки тому – на початку великої війни.
24 лютого 2022 року – 47-й день народження Ігоря Бабкова. Попри всі події того ранку, він зібрався і поїхав на роботу. Працював на птахофабриці електриком, мав вищий клас допуску. Свого часу закінчив також переяславський університет, отримав диплом магістра, але займався тим, що краще умів.
Того дня повернувся з роботи маршруткою і пішов не додому, а зразу у військкомат. Там вистояв чергу, його дані записали і сказали з’явитися назавтра на 8 годину ранку.
– Прийшов додому і я помітила, що з ним щось не те твориться. Каже: "Я щойно дорогою сам випив пляшку коняку». Таке для нього не властиво, але він не був п’яним, взагалі. А потім, ніби між іншим, сказав, що завтра йде у військкомат – уже записався.
Ми з дітьми в шоці, я почала відмовляти, боялася, як залишуся сама з дітьми. Війна ж…
"Ви мене не втримаєте", – сказав рідним, як відрізав. І Надія знала: якщо він вирішив, то не відступиться…
«Дивився на моє фото, як на ікону»
Ігор три роки залицявся до дівчини, яка йому запала в серце. А вона від нього тікала, бо молода – не розуміла, що він її доля. Відповіла йому згодою тільки на десяту пропозицію!
– Я з його сестрою Наталею навчалися в одній групі в училищі на швачок. Вона запросила додому на свій день народження і там я побачила її «братіка» – вона так називала Ігоря. Ми гуляли, танцювали, але він мені зразу не сподобався. Мені було 16 років – зовсім юна, у голові ще вітер, задивлялася на інших хлопців.
Та Ігор не відступався. Сестра казала, що над ліжком повісив моє фото і дивився, як на ікону. Запрошував гуляти, навіть обіди приносив на фабрику, де я практику проходила. Подружився з моєю мамою і вона його обожнювала, варенички готувала, як приходив у гості. Я ж стільки разів йому відмовляла, а він все одно залишався поряд.
В якийсь момент зрозуміла, як сильно він мене кохає, турбується, оберігає. Я відчула, що Ігор – моя людина. І коли вчергове запропонував бути разом, погодилася, а він так розгубився і не знав, що казати далі.
– Ми одружилися й повінчалися. Жили спочатку в «гостинці» на Леваді. Були щасливі і молоді, народилася Алінка, потім Максим. Жили небагато, хоч обоє працювали. Ігор поїхав на заробітки – в росію, в Тюмень. Така іронія життя… Але тоді багато хто так виживав.
У квартирі нам стало тісно і ми її продали та купили будинок в Андрушах. Там уже народилася Іванка. Я коли зрозуміла, що вагітна втретє, розплакалася: ну куди нам ще одну дитину?! А Ігор тоді підійшов, обійняв: «Я дуже радий! Нічого не роби, народжуй – я буду щасливий!».
Він був дуже хорошим батьком, піклувався про нас, дбав, щоб було всім добре. Коли діти хворіли, то дуже переживав і хвилювався, мабуть, більше ніж я. Для нього це був справжній стрес. Взагалі він був дуже домашнім, надійним.
А мені ще хотілося самореалізації, розвитку. Я малювала картини, закінчила нашу художню школу в учителя Большешальського Віталія Михайловича. А потім вступила у переяславський університет на образотворче мистецтво. Ігор мене у всьому підтримував, – Надія стишує голос, на очі навертаються сльози.
Тимофія Надія народила в 34 роки. Згадує, що сину довго вибирали ім’я, і останнє слово було за татом. Взагалі це було непросте рішення для багатодітних батьків, але так склалося. Перед тим жінка довго хворіла, потім операція і всі симптоми вона списувала на це. Коли дізналася, що вагітна, був такий термін, що не зважилася перервати. Були складні пологи, і весь цей час Ігор втішав кохану, підтримував, допомагав.
– Він завжди дуже старався для нас. Мені так боляче тепер згадувати ті моменти, коли я несправедливо докоряла за гроші. Ми ж жили дуже скромно, хоч і тримали господарство, город та все одно чогось не вистачало на таку велику сім’ю. Ігор був дуже чесним, не вмів, як то кажуть «крутитися в бізнесі».
Я ж, було, починаю за щось сваритися, а він підійде поцілує і… сідає мовчки. А мені що, далі сваритися? Ось так він гасив мої шалені емоції. У такі гарячі моменти дітям казав: «Зате з нашою мамою не скучно!». Був дуже добрим і мудрим. Зайвого не говорив – слів на вітер не кидав. А як сказав – зробив. І коли щось сам вирішував, то вже ніхто його не міг стримати. Як і того дня…
Дев’ять рапортів написав, щоб поїхати на передову
– Провести чоловіка до військкомату я пішла зі старшими дітьми. Думала просити, щоб його не забирали. Хоч на той час неповнолітніми були тільки двоє наших дітей, але сподівалася, що зважать на його статус. На тоді Алінка вже заміжня була, і внучку нам народила – Ігор устиг з нею понянчитися…
У військкоматі йому видали зброю і відправили в училище. Нам сказали: «Не переживайте, він буде тут кордони Переяслава захищати». Я вспокоїлася, але треба було шукати забезпечення, бо тоді кожен зі своїм. Щодня йому передавала їжу, а знайти амуніцію було важче.
Бігала і шукала волонтерів, які би допомогли дістати бронік, шолом. Знайшла де пошити йому форму по розміру, бо він статний був – 120 кілограмів ваги. Навіть берці на замовлення пошили, щоб були йому зручними.
Старалася, щоб усе в нього було для захисту. Тоді ніхто ж нічого не видавав, все самі шукали й купували, та й коштувало все це дорого. Коли йому почали виплачувати по 20 тисяч, то це була нам підмога, бо за ці гроші й купували йому амуніцію – зібрали повністю літній і зимовий комплекти.
Ми з Ігорем підтримували контакт, але він ні разу не обмовився, що за той час написав дев’ять – дев’ять рапортів! – щоб його відправили на передову.
Я потім довго не могла зрозуміти, чому він так вчинив? Думала, може, від нас втомився і просто тікав від цих житейських проблем?
Пізніше побратими розповіли, що він дуже боявся за свою сім'ю. Особливо за старшого сина, казав: «Я йду воювати за Максима, бо йому ще рано. Неважливо, що зі мною станеться, головне, що він буде живий».
Ігор Бабков із донькою та внучкою
«Киньте мене, я відстрілюватимуся і вас прикрию»
Наприкінці літа 2022 року Ігоря відправили спочатку в Яготин, звідки невдовзі відпустили додому на кілька днів. Але серед ночі приїхала машина і поспіхом забрали на Білу Церкву у навчальний полігон, зарахували в 72 бригаду.
Дружина згадує, як його побратими розказували, що він на навчаннях відпрацював сценарій ніби своєї загибелі. Бо потім на передовій приблизно так і сталося…
На тренуваннях Ігор був у ролі пораненого, і хлопці мали винести його на ношах під обстрілами. Здорового кремезного чоловіка – вони його ледве тягнули. Ігор їм каже: "Ви мене киньте, а самі тікайте. Я буду відстрілюватися, прикрию вас. Бо інакше ми зараз тут усі поляжемо". Як напророчив…
– Після учебки чоловіка відправили під Вугледар, вони там довго стояли. Я йому в Покровськ регулярно посилки відправляла. Він умів гарно готувати і підміняв часто кухаря. Ігор ніколи ні на що не жалівся. Командира хвалив, що він хороший, навіть вибив для них «натовську» форму.
А про службу майже нічого не розповідав – він же був у розвідці. І фотографуватися не любив. У мене дуже мало лишилося його фото і відео...
Взагалі мій чоловік, яким ми знали його в сім’ї, і яким він став на війні – це ніби різні люди. Усю свою ніжність, м’якість, усмішку він лишив удома. А там він був іншим: небагатослівний, серйозний, навіть жорсткий часом. Хоч в армії і не служив, але стріляв влучно – з дитинства в тир ходив і там навчився.
Дивувалася його позивному «БАБАЙ», думала, через прізвище. А потім побратими розказали, що Ігоря, такого кремезного і серйозного, хлопці навіть трохи побоювалися. Бо особливо у відповідальні моменти, якщо він щось сказав, то це без жартів.
«Підемо в атаку і надеремо їм зад»
Ігор Бабков загинув 26 січня 2023 року в районі міста Вугледар на Донеччині.
У той день він телефонував дружині. Сказав, що проти них росіяни кинули танки. «Ми зараз підемо в атаку і надеремо їм зад!» – заспокоював кохану. А ще пообіцяв їй подарунок – купити автомобіль до 45-річчя, бо її день народження – 14 лютого, в день закоханих.
– «Я вас дуже всіх люблю. Обніми і поцілуй діток за мене», – сказав наостанок, а в трубці вже чулися гучні вибухи. Він мені ще жартома сказав: «Ну я тепер побіг ховатися, бо починається капець…». І після того зв’язку вже не було… – Надія переказує останню розмову з чоловіком.
Того дня підрозділ 72 окремої механізованої бригади, в якій служив розвідник-далекомірник Ігор Бабков, росіяни накрили ще й FPV-дронами. Ігоря поранило в руку і ногу. Хлопці його відтягували в укриття, але навздогін поцілив снайпер. Надія каже, що тоді проти них виступала 155 бригада морської піхоти рф.
– Як стихли обстріли, хлопці забрали тіло Ігоря з поля бою. І я їм за це дуже вдячна. Це дуже великий привілей, що ми могли його по-людськи поховати, у відкритому гробу…
В один у Переяславі відбулося прощання з Ігорем Бабковим та Андрієм Вітром
«Сталкер» зі снайперською кулею в грудях
Сповіщення про загибель чоловіка Надії принесли військові разом із міським головою. Вона спочатку не розуміла, чого прийшли, доки не почула: «Ми вам співчуваємо». В жінки почалася істерика, заперечення, вона стала виганяти всіх із хати. Прийшов старший син, почувши шум, обняв маму і мовчки сильно притиснувся.
Поки військові зачитували сповіщення, зі спальні прибіг наймолодший – Тимофій. Побачив військових, заплакану маму і здогадався, почав теж кричати. Трохи вспокоївшись, попросив: «Давайте тату зробимо операцію, ми для цього любі гроші знайдемо, тільки давайте його вилікуємо!». Тоді й військові заплакали…
– Я дуже вдячна Володі Мамітьку, який тоді у військкоматі цим займався. Він нас чітко координував, розказував, що і як робити далі. Сказав, що на упізнання у Дніпро маю поїхати не я, а старший син – раптом потрібно буде ДНК-аналіз. Але це не знадобилося.
Тіло й обличчя Ігоря було впізнаване, тільки посічене осколками. У грудях – наскрізна рана «на виліт» від снайперської кулі. І особлива прикмета: на руці татуювання «S.T.A.L.K.E.R.». Він любив цю відеогру – до війни… А ще він любив дуже читати книжки, особливо фантастику. Мабуть, йому чогось такого екстремального не вистачало в мирному житті…
«Ігор повертається додому»
Через пару днів офіцер Мамітько подзвонив: «Ігор повертається додому, ми веземо його тіло». Це було на дев'ятий день після загибелі. Надія побігла зразу до моргу і чекала там: хотіла побачити чоловіка таким, як був, не прибраним, у його польовій формі. Для неї це було важливо.
Приїхала машина, занесли два білих мішки.
– Я за ними, а мене не впускають: «Ви хто?» – «Дружина бійця!». Вони знову те саме, а я не розумію, що не так, і не здогадуюся назвати прізвище. Тоді разом з Ігорем привезли ще й Андрія Вітра…
Відкрили мішок, Ігор головою до мене лежав. Відразу по його маківці впізнала. Потім обличчя, руки, груди з діркою на виліт… Я мала впевнитися, що це мій. Не вірила до останнього, навіть коли син приїхав з упізнання з документом, все одно думала, що це помилка, що могли наплутати…
На похороні мене нашпигували заспокійливими, але я все чітко пам’ятаю. Без ліків ще довго не могла справитися, ледве від них відмовилася згодом… Дуже вдячна всім, хто в такий момент був поряд і допоміг, підтримав. Для родин у горі це важливо.
З Ігоревої частини на прощання приїхало кілька побратимів. Тоді їх багато загинуло, були поранені. Вони згадували про чоловіка стільки хорошого...
Щоб отримати виплати, зібрали п'ять папок довідок і найняли адвоката
Надія розповідає, як складно їй було не тільки морально через втрату, а й через бюрократію з документами.
– Після загибелі Ігоря могли й не отримати ті виплати. Ми зібрали п’ять папок (!) різних довідок, але в документах постійно були якісь помилки, словом, ми пройшли «дев’ять кіл пекла». Довелося найняти адвоката, хоч мені й казали, що дарма тратимо гроші. Але інакше я сама б не справилася.
Суму, яка призначена, поділили на п’ять частин: обом батькам, мені як дружині і двом неповнолітнім дітям, а старшим не належить нічого. Такий закон.
Я ж тоді була в такому стані, що хотілося щось робити, допомагати хлопцям. Держава платить гроші, а в мене в голові: «Та не потрібні вони мені, хай повернуть чоловіка й батька…»
Коли отримала першу виплату, купила пікапа побратимам Ігоря. Не певна, чи він схвалив би, але в мене був такий порив, що маю щось зробити для них таке суттєве. Хотілося їм подякувати, що вони дали мені таку змогу хоч побачитися наостанок, попрощатися і поховати. Не у всіх така доля…
Із побратимами ми довго підтримували стосунки, складалася їм і на дрони та інше. На жаль, уже і вони загинули. Потім і з військовою частиною Ігоря втратився зв'язок: у них були великі втрати, ротації.
Щодо машини, то вирішила її спочатку купити старшій доньці. А собі, як обіцяв Ігор на подарунок – трішки потім.
«Він на мене завжди дивився з такою любов’ю…»
– Чи має право вдова після загибелі Героя на особисте життя? Я вважаю, що має і повинна. Звісно, у кожному разі це дуже особисте, чуттєве і болісне. Але можу сказати як посил для суспільства, яке може засуджувати: жінка Героя повинна далі жити, далі жити...
Особливо, якщо діти неповнолітні, то дбати і про них, і дбати про себе.
Перший рік я була як не своя, дуже довго не могла прийти до тями, багато плакала. Бігала з ліхтариком зимної ночі на Заальтицьке кладовище – на його могилу. Наплакалася, розказала йому все, що на серці. Руки опустилися: я заїдала горе і набрала вагу, за собою не дивилася…
А зовні світ не зупинився, життя не закінчилося. Мені священник сказав, що коли помирає чоловік – жінка стає вільно навіть по Законам Божим. Так у Біблії написано. Просто в кожної по-різному доля складається: комусь треба час, для когось це взагалі неможливо. Не знаю, чи і я зважуся, чи зможу переступити цю межу…
Ігор у мене був першим і єдиним чоловіком у житті. Можливо, ще зустріну хорошу людину, але чи зможу переступити свою внутрішню планку – не знаю. В мене з цим проблема. Поки про це стараюся не думати. Хоча з дітьми говорила. «Це твоє життя», – кажуть, приймуть любе моє рішення. Звісно, тато в них залишиться назавжди один.
Ігор на мене завжди дивився з такою любов’ю… Так уже, мабуть, ніхто не подивиться. Навіть на людях не міг сидіти поруч спокійно – то обнімав, то за руку тримав чи волосся гладив… Як же недооцінювала ті прості миті щастя. Тепер його дуже не вистачає, так болить... Це особливо відчувається в наші сімейні свята: чоловік мене завжди вітав, дарував квіти.
На перший мій день народження без нього діти надарували букетів, великого ведмедя і наші з чоловіком спільні фото на полотні. Але в мене вже не було такої радості. Вдома ми зробили куточок пам’яті про Ігоря, але нічого не може замінити втрату. Я написала присвячений йому вірш:
Наш любий тато, сину, брате,
Коханий мій, наш кум і сват...
Дідусь... пішов ти воювати,
Щоб ми могли спокійно спати.
Щоб дітки твої мирно жили,
Батьки й рідня щоб не тужили,
І я – надіялась й жила...
І перемога вже прийшла!
Та не судилося тобі
Вернутися живим до нас...
Чому Господь тебе не спас?
Чому не огорнув крильми?
Коли молитви Тобі йшли?...
Тепер ти янголом літаєш
І нас усіх охороняєш,
Тобі вже не болить душа,
Яка до неба відійшла.
А наше серце кровоточить
І заспокоїтись не хоче –
Рве душу...і в грудях пече...
Бо ми всі любимо тебе!
Не захистили, не спасли...
Якби ми щось змінить змогли...
Наш мужній ВОЇН! Наш ГЕРОЙ!
Знайшов навічно ти покой...
Тобі не треба вже боятись,
І нам не треба вже лякатись,
Ти в Божім світі навіки
І там зустрінемося ми...
Щоб на білбордах були портрети Героїв, а не політиків
– Коли говорять про ці грошові виплати і чи заздрять, чи засуджують – я не знаю. Але хіба можна за них проміняти чоловіка і батька? Це добре, що держава допомагає родинам загиблих захисників. Та гроші мають властивість закінчуватися, а дорогої людини вже немає…
За ці виплати ми встановили пам’ятник на могилі, потім замовили меморіальну дошку, її розмістили на фасаді гімназії №2, де Ігор навчався. Його посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У перший рік нам і від міської влади була певна допомога: привезли раз на дрова обрізки дерев, допомогли фінансово на ремонт груби, яка тієї ж зими завалилася, а ми тоді ще ніяких виплат не мали. Дітей на відпочинок та різні свята іноді запрошували.
Але з роками про нас – сім’ї, які на війні втратили своїх синів, чоловіків і батьків, – стали забувати. Багато сімей просто закрилися у своєму горі, як у мушлі. Немає такого, щоб із цими родинами хтось спілкувався, допомагав з пільгами, виплатами. Не всі навіть знають, на що вони мають право. А нам необхідно відчувати підтримку, спілкування, щоб була соціалізація, бо самим важко переживати таке горе.
Хотілося б, щоб влада не забувала і про самих Героїв. Щоб вшановувала не час від часу, до дат, а постійно. Наприклад, на тих же білбордах по місту вивішували не свої портрети, а наших Героїв.
Це було би гідне вшанування пам’яті наших Захисників. Саме щоб міська рада цим займалася, це ми би теж відчували, і громада розуміла ціну цієї війни. Це найбільше треба нашим дітям. А немає візуального і постійного нагадування повсюдно, в людних місцях – тоді й пам'ять стирається. І так ця втратат тільки рідним болить – довічно.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
