Віталій Чорногор із Переяслава мав на війні позивний “Сапсан” – як найшвидший птах у світі, символ сили, витривалості та свободи. Перед загибеллю Герой заповів зберегти життя своєму улюбленому качуру, і вже шостий рік птах живе в його родині як символ пам’яті та доброти. Про історію Героя у четверті роковини загибелі розповіла його дружина Олена Гичко для Переяслав.City.
***
Віталій Сергійович Чорногор народився 16 грудня 1962 року в Переяславі.
Старший лейтенант, служив начальником розвідки ІІІ-го самохідно-артилерійського дивізіону 43-ї бригади.
У 59-річному віці брав участь у захисті Макарівського, Баришівського, Бобровицького та Броварського районів.
Загинув 3 квітня 2022 року в селі Гоголів Броварського району Київської області під час виконання бойового завдання.
***
“Зрозумів, що як волонтер може зробити більше”
Віталій Чорногор навчався у Переяслав-Хмельницькій ЗОШ №5 (нині Переяславська гімназія №5), яку закінчив у 1980 році.
У 1980-1985 роках здобував освіту в Українській сільськогосподарській академії на факультеті електрифікації сільського господарства. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою Гичко. Після закінчення навчання подружжя переїхало до Переяслава.
Працював електромонтером у Переяслав-Хмельницькому РЕМ. У 1987-1988 роках проходив строкову службу в армії в танкових військах на території Угорщини. Отримав звання старшого лейтенанта.
Після повернення працював на заводі “Точмаш” енергетиком, майстром, згодом його обрали головою профкому. У 1997-2000 роках очолював Переяслав-Хмельницьке переробно-заготівельне підприємство.
Згодом обіймав керівні посади в компаній, зокрема “Енерготрансгаз”, “Газ України”, “Веко-Текстиль” та “Канслер Україна”. Також займався захистом екології Переяслава.
З початком бойових дій на сході України у 2014 році Віталій та його дружина Олена збиралися долучитися до війська, однак зрештою стали волонтерами.
– Я сама на початку збиралася на війну, – розповідає дружина Героя Олена Гичко. – Купувала собі екіпірування – одяг, взуття, спальники. Фактично проходила медогляд, підписувала документи і думала, у який підрозділ піти. І водночас бачила, що чоловік теж потай готується – екіпірується і для себе, і навіть для сина.
Одного разу приїжджаю з Києва, а він у квартирі все, що я по “ничках” ховала, зібрав посеред кімнати і питає: “Це що?”. Я подивилася на бушлати, берці, спальники і кажу: “Я буду це роздавати. Мене переконали, що як волонтер я зможу допомогти більше”. Він перепитав: “Чесно?” – “Чесно”.
І справді все це було роздано. Він теж зрозумів, що як волонтер може зробити більше. Був надзвичайно фаховим у підборі та організації обладнання для ЗСУ. Завдяки його роботі спецпідрозділи отримували спорядження, яке рятувало життя бійцям.
На початку повномасштабної війни 2022 року 59-річний Віталій Чорногор брав участь у захисті Макарівського, Баришівського, Бобровицького та Броварського районів. 30 березня 2022 року.Фото: надала Олена Гичко
Улюблений качур Героя досі живе в пам’ять про його доброту
Віталій Сергійович дуже любив Переяслав і особливо мікрорайон Трубайлівка (до 1946 року – Карань). Саме тут він збудував будинок, посадив сад і доглядав город. Зі слів дружини, він був надзвичайно хазяйновитим: весь двір завжди прибраний, газон викошений, дерева доглянуті. Навіть сам змайстрував газонокосарку та зварювальний апарат.
– Я після його загибелі казала: “Треба робити у дворі так, як робив Вітя”. Він цього б не допустив. Йому б це не подобалося. Я почала косити всю траву, насамперед перед забором, прибирала двір. Я вчилася робити те, що він завжди робив. Мені довелося, так би мовити, перейняти його справи. Він дуже любив саджати дерева. Ми зрізали стару яблуню, щоб молоді деревця, які він посадив своїми руками, могли рости й розвиватися в пам’ять про нього.
Він був чудовим господарем і патріотом. У силу моєї роботи я була більш публічною людиною, як волонтер, а він намагався залишатися в тіні. Чудово розумів, на яку амбразуру я йду, яка мені загрожує небезпека, і сказав: “Я з тобою”.
Так, я громадський активіст, але ми з чоловіком завжди діяли разом, як сім’я і як команда. Він завжди мене підтримував. За виключенням того, коли намагався мене від чогось убезпечити.
Віталій Сергійович взимку із дружиною проживав у мікрорайоні Спаська Левада, а влітку поверталися у рідну Карань, де тримали невелике господарство. Особливо любив качок породи мулард, яких подружжя вирощувало кілька років до повномасштабного вторгнення.
– Я їздила із сусідкою щодня по ряску, а Вітя (так Віталія називали рідні та знайомі) готував для них ванну. Він дуже любив дивитися, як вони плескаються у воді.
У 2020 році Вітя особливо прив’язався до вожака стаї і довго не міг наважитися його зарізати. Зателефонувала йому і сказала: “Слухай, давай уже заріжемо, бо холодає, а в мене качка бігає по двору”. Він відповів: “Ну добре, ріж”. Я його зарізала, обпатрала і привезла додому готувати. Але він подивився на нього і сказав: “Я його їсти не буду”.
Після цього Вітя вирішив більше не купувати мулардів, бо дуже до них прив’язується. Втім уже наступного року Олена знову придбала кільканадцять саме такої породи тижневих каченят.
– Обирала таких, як він дуже любить – з чорненьким ірокезом на голові. Привезла, він подивився і схвально сказав: “Нормально”. І ми почали знову їх тримати. Запустили, доглядали разом, і тоді він знову вибрав вожака стаї.
Коли прийшли холоди і поголів’я поступово зменшувалося, цей качур щоразу залишався “на останній момент”. Зрештою Віталій наполіг, щоб його взагалі не різали.
– Коли настав час різати, я пропонувала це зробити, але Вітя наполягав: “Не треба, хай він живе”. Я дивувалася: “Як він буде жити? Це ж качка!”, а він лише повторював: “Я тебе прошу, хай він живе”.
Зрештою я погодилася за умови, що він сам приїжджатиме в Карань доглядати й годувати качура. Назвав його Гусик.
Птах прив’язався до господаря – ходив за ним, лащився. До інших людей ставився насторожено й навіть агресивно: бували випадки, що бив і щипав, бо мав сильні крила та дзьоб. Так Гусик увійшов із подружжям в зиму. Олена зізнається, що думала – згодом його все ж заріжуть. Але настало 24 лютого 2022 року…
– Коли Віталій був на війні, я кожен день казала йому: “Ти не переживай за Гусика”. Окрім Гусика, у нас був ще улюблений кіт Мойша, який живе до сьогодні.
Після загибелі Віталія цей Гусик залишився з нами. Всі в сім’ї знають: його ні в якому випадку не можна різати. Він досі живе з нами, бо це пам’ять про Вітю, про те, яким він був добрим.
Ця історія не просто про качку. Вона показує, яким він був: турботливим і добрим, а водночас сміливим. Коли настав момент взяти зброю до рук, він зробив це відразу, у перший день.
Зараз улюбленому качуру Віталія Чорногора Гусику 5,5 року, і він важить близько 4 кг. Повний, доглянутий, він і досі під опікою всієї великої родини, адже це жива пам’ять про Віталія.
Олена Гичко з Гусиком – улюбленим качуром чоловіка Віталія. 31 березня 2026 року.Фото: надала Олена Гичко
“..., але тільки разом підемо воювати”
24 лютого 2022 року Віталій Чорного добровольцем пішов до військомату. Того ж дня його зарахували на посаду начальника розвідки 2-го самохідно-артилерійського дивізіону військової частини А3085.
– А вже коли сталося 24 лютого 2022 року, тут вибору не залишилося – ми добре розуміли, що потрібно брати зброю до рук і зупиняти ворога.
Він пішов усвідомлено, без жодних вагань. Подивився мені в очі – і я зрозуміла, що він дуже хоче, щоб я його відпустила. Я відповіла: “Добре, але тільки якщо підемо воювати разом”. Ми разом поїхали, але, на жаль, я не змогла прорватися до війська, та не зупинилися і вирушила волонтеркою до його частини.
На позиції я вже до нього не їздила. Безпосередньо зустрічалася з ним або в військовій частині, або біля неї. Так ми відразу почали працювати разом: я доставляла все необхідне для нього та його підрозділу – пили, цвяхи, сокири, ковдри, подушки, їжу, обладнання, біноклі, оптику.
Вони тоді почали хворіти, тож потребували ліків, тактичні рукавички, спеціальні засоби для кобури, одяг, термобілизну, кросівки, ремені. Одного разу їхня машина, яка виконувала необхідні перевезення та розвідувальні завдання, потонула в болоті й потребувала ремонту, тож їм неодноразово доводилося привозити запчастини.
Бувало, Вітя просив одну конкретну річ з дому, а я приносила цілий ящик і казала: “Вибирай, що потрібно, а може за цей час знадобиться ще щось”.
Постійно їздила до нього й допомагала його підрозділу, тому зрозуміла, що добре, що мене не мобілізували, адже я могла весь час підтримувати його.
Водночас Вітя підтримував бойовий дух підрозділу. Пам’ятаю, як одного разу зустріла його на плацу. Він розповів, що був в Макарові – там були військові дії, прильоти, але він усміхався і казав: “Цей народ перемогти не можна. Це неймовірні люди”. Вірив у перемогу України абсолютно без сумнівів.
Навіть коли я бачила, що в нього на обличчі були сліди поранень чи подряпини, він завжди відповідав: “Це нормально”, ніколи не скаржився. Двічі мені вдалося привезти сестру чоловіка Світлану, і одного разу вона змогла його побачити та обійняти. Як виявилося, то була остання зустріч сестри й брата – 27 березня 2022 року.
Олена Гичко з чоловіком Віталієм Чорногором. 7 січня 2022 року.Фото: надала Олена Гичко
Віталій Чорногор мав позивний “Сапсан”
Це один із найрідкісніших хижаків України, сокіл відомий неймовірною швидкістю та мисливськими здібностями. Його чисельність катастрофічно знижується, і сьогодні сапсан занесений до Червоної книги України як вид, що перебуває під загрозою зникнення. Заслужено вважається найшвидшим птахом на планеті.
– У нього електронна адреса теж містила ім’я Сапсан. У мене була адреса “Сокол адвокат”. Він дуже любив хижих птахів: соколів, сапсанів, яструбів, орланів, кіпчиків. Коли у нас зникали кури чи курчата, він радів – значить, кіпчики та соколи живі.
Особливо він любив спостерігати за соколами, коли вони літали в Каранні. Він виходив і кликав: “Ленка, подивися! Подивися, як вони літають!” або “Сонце, глянь!” – і ми разом бігли дивитися на птахів.
Позивний у нього був Сапсан. На могилі вибито його позивний англійською – Sapsan, а поруч – зображення птаха. Ми обирали фотографії сапсанів, щоб увіковічнити пам’ять про нього.
Сапсан йому подобався найбільше. Я перевіряла ореол їхнього проживання – і в Переяславі вони теж є. Ми з ним у цьому були на одній хвилі, бо мені теж подобалися ці птахи.
Бували випадки, коли в дворі нападали хижі птахи, але він не лякався, а радів: “Дивись, вони є! Вони існують! ”Мені теж це подобалося. Коли я їду дорогою і бачу птахів на деревах, мені приємно. І іноді я думаю: “Це, мабуть, наш тато. Він хоче нам щось сказати”. Це мене заспокоює. Таким він був у житті, таким він і пішов.
Останнє слово Віталія було “Люблю”
– Востаннє я розмовляла з ним 3 квітня 2022 року, в день його загибелі. І останнє слово, яке він сказав, було: “Люблю”. Це була телефонна розмова.
Коли він пішов воювати, наші почуття стали дуже загостреними. Я була волонтеркою: працювала, приїжджала, привозила все необхідне йому та підрозділу, допомагала його підлеглим – отримувати посилки на Новій пошті, передавати речі, доставляти запчастини для автомобіля. І коли ми періодично бачилися, ми відчували, що маємо такі сильні почуття любові, які, мабуть, не кожному дано пережити. Особливо саме в той період, коли він був на війні.
Тоді він дуже турбувався про сім’ю. Телефонував, коли мав можливість. Ми багато говорили про побутове, домашнє.
Під час розмов я завжди намагалася його заспокоїти і повторювала: “Ти не переживай, вдома все добре. Ми тебе чекаємо. Гусик напоєний і нагодований, він тебе чекає. Я його збережу”.
А ще казала: “Бережи себе, бережи хлопців. Що потрібно – я привезу, я дістану, ти ж мене знаєш”. І він давав мені конкретні завдання.
“Мене позбавили щасливої старості”
Тіло полеглого воїна Віталія Чорногора знайшли 15 квітня 2022 року, через два тижні після його загибелі.
– Я до останнього вірила, що це не він, але у морзі опізнала його тіло. Я поховала свого чоловіка.
Я багато чого бачила на власні очі. І можу сказати точно: Київщина не була звільнена 2 квітня. Я досі пам’ятаю свій гнів і обурення, коли побачила, що після себе залишили орки. Нам дуже пощастило, що ворога вдалося зупинити за сорок кілометрів від Переяслава.
Їх потрібно знищувати – жалості до них у мене немає. І коли спілкуюся з військовими, завжди кажу: “Якщо бачиш ворога на горизонті – натисни. Допоможи мені, я не можу натиснути, а хочу. Скажи, що зробив це, і мені стане легше”. Мене позбавили щасливої старості, і я маю право так говорити.
У Віталія залишилися дружина Олена, син Ярослав, донька Яна, сестра Світлана та маленька онука Злата, народження якої він, на жаль, не дочекався.
– Вітя дуже чекав онуків. Можливо, саме тому так прив’язався до Гусика – він страшенно хотів онуків, найбільше онучку. Коли у дворі з’являлися діти, вони знали, що приїжджають не до мене, а до дяді Віті. Він завжди відкладав усе, щоб приділити їм увагу, гуляв із ними, пригощав, давав любов.
Ми також познайомилися із сім’єю дитячого будинку сімейного типу – спершу у них було четверо дітей, потім шестеро, а зараз десятеро. Діти їхали не до нас, вони їхали саме до Віті, називали його Віталіком, а він щедро ділився з ними увагою та теплом. Він страшенно хотів онуків і часто запитував “Ну коли вже?”.
Після його загибелі донька під час УЗД дізналася, що чекає на дівчинку, і сильно розплакалася… Працівниця медзакладу була здивована такою реакцією, а зять Андрій заспокоїв, що це від радості. Коли народилася онучка Злата, вона отримала зовнішність не від нашої родини, але в неї очі дідуся – сірі, як у нього. Злата дивиться на нас його очима.
Олена Гичко з Віталієм Чорногором. 2 травня 2021 року.Фото: надала Олена Гичко
Вулицю в Переяславі назвали на честь Віталія Чорногора
У 2022 році в рамках дерусифікації топонімів вулицю Кузнєцова у Переяславі перейменували на честь полеглого Героя Віталія Чорногора. Це була ініціатива професорки Університету Григорія Сковороди, учасниці Революції Гідності та членкині товариства “Просвіта” Ганни Токмань.
– Ганна Токмань дуже добре знала Вітю, особливо по акціях протесту проти ТЕС у Переяславі. В той момент я була дуже розбита після загибелі Віті, але мене попросили долучитися до топонімічної комісії. Ганна Леонідівна сказала: “Лєна, я тебе дуже прошу. Ти дружина загиблого, ти краще зрозумієш, про що йде мова”.
Ганна Леонідівна запропонувала перейменувати вулицю на його честь, “Просвіта” підтримала, а я з сім’єю погодилася. Вияснилося, що Кузнєцова теж буде перейменовуватися. Ми брали ті вулиці, які вже підлягали декомунізації, тобто ніхто не просив конкретну.
Я провела аналогію: Кузнєцов був розвідником під час Другої світової війни, а Вітя – командир розвід-групи під час визвольної війни за Україну. Ця вулиця перспективна, широка і світла, хоч і з байорами.
Після цього сестра Віталія Світлана та донька Яна розпочали збір підписів. Під час нього з’ясувалося, що багато жителів вулиці особисто знали Віталія, тож радо підтримали ініціативу перейменування.
– До деяких людей не змогли потрапити, бо їх не було вдома. А потім вони дізнавалися, щодо перейменування, і дзвонили: “Допишіть нас, ми за те, щоб вулицю перейменували на Віталія Чорногора”. Тому ми проти людей не пішли. Потім здали документи: автобіографію і список людей з підписами.
Деякі люди розповідали Світлані та Яні, що з цієї вулиці видно наш город і хату. Казали: “Ми ж бачимо, як він із дружиною працював на городі, як там усе рівненько й охайно. Ми навіть хотіли прийти і допомогти сапати вже після його загибелі”. Наша сім’я дуже вдячна жителям вулиці Віталія Чорногора за підтримку.
Перед тим як Вітя загинув, він заготовив багато хорошої посадкової картоплі. І в кінці березня 2022 року, коли він служив, я її дістала, подзвонила й сказала: “Ти не переживай, я сама витягну картоплю, за город не переживай, все буде добре”. А він казав: “Так, мінімум залишай для себе, а остальне роздай людям”. Я сказала: “Добре, я все зроблю”.
А в квітні він загинув, і це стало страшною трагедією для всіх. Друзі намагалися мене підтримати, питали, чим допомогти, а я відповідала: “Не чіпайте мене, я хочу побути наодинці зі своїм горем”. А вони продовжували. Я кажу: “Добре. Хочете зібратися? Я вас зберу. Вітя хотів посадити картоплю. Ми її посадимо”.
Я зібрала друзів. Поз’їжджалися всі. Та куди там поз’їжджалися – позліталися і гуртом посадили картоплю. Потім самі проявили ініціативу її зібрати, і ніхто не захотів навіть відра взяти. Сказали: “Для ЗСУ”. І відправили хлопцям.
Після загибелі Віталія Чорногора друзі посадили картоплю, яку він збирався вирощувати, якби не війна. 7 травня 2022.Фото: надала Олена Гичко
Після загибелі Віталія Чорногора друзі зібрали урожай в пам'ять про нього. 9 вересня 2022 року.Фото: надала Олена Гичко
“Після смерті Віті я продовжую його місію”
Зараз Олена Гичко активно продовжує волонтерську діяльність, яку розпочала понад десять років тому – ще з Майдану. Із листопада 2023 року вона співпрацює з волонтерським центром у Данії, який збирає допомогу для України. Передавати посилки на передову допомагає команда волонтерки Інни Марченко – вони особисто все відвозять військовим.
Після запису цього інтерв’ю волонтерка якраз вирушала передати нові посилки з Данії: кілька великих ящиків зі скидами для дронів з їжею. Зокрема передали багато фасованої каші із сумішшю сухого молока та родзинок.
– Після смерті Віті я продовжую його місію. Я залишилася живою, тож мушу нести його справу і робити так, як він хотів. Починаючи від того, що вже шостий рік з нами живе качур, на збереженні якого він наполіг, і закінчуючи тим, що ми всією сім’єю продовжуємо боротьбу за нашу перемогу.
Через це я й налагодила волонтерську діяльність із Данією. Ось у мене зараз є коробка, яку я отримала звідти. Там у зіп-пакетах запаковані “скиди” для дронів, щоб наші хлопці отримали необхідне.
Я продовжую це робити, бо він уже не може. А я можу. І вся сім’я. Починалося все з маленької коробочки з Данії. Мені тоді казали, що в мене навряд чи щось вийде. А в мене вийшло. Це вже має великий масштаб, але це окрема історія.
"Після смерті Віті я продовжую його місію", — каже Олена Гичко, дружина полеглого Героя Віталія Чорногора
"Після смерті Віті я продовжую його місію", — каже Олена Гичко, дружина полеглого Героя Віталія Чорногора
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
