Андрій Куликов (62 роки) має величезний досвід у журналістиці. Він працював у англомовній газеті «News from Ukraine», в українській службі «BBC», на телеканалах «1+1», «Новий канал», «ICTV». Великої популярності набуло суспільно-політичне ток-шоу «Свобода слова», де Куликов був ведучим з 2007 до 2016 року та отримав за цей час дві престижні нагороди «Телетріумф». Був одним із модераторів президентських дебатів між Порошенком та Зеленським на НСК «Олімпійський». Наразі працює на «Громадському радіо», є медіатренером. Про те, як із радянського пропагандиста став справжнім журналістом, розповів студентам переяславського університету. Зустріч відбулася 23 жовтня у рамках проєкту «Відкритий університет».
– У книзі «Малий і Карлсон, що живе на даху» є кілька епізодів, значущих для роботи журналістів та й взагалі для спілкування у суспільстві, – розпочав Андрій Куликов. – Малий і Карлсон дивилися по телевізору виступ якогось дядька: «Я зі свого боку вважаю, що…». Тут Карлсон підійшов і перемкнув канал: «Уявляєш, як тепер цьому дядькові прикро, що ніхто ніколи не дізнається, що він вважає зі свого боку?». Аудиторії великою мірою байдуже, що ми, журналісти, вважаємо. Бо українська аудиторія – це здебільшого освічені люди з власною думкою та прагненням до особистих висновків. Для цього для них потрібно надати якомога більше інформації, а вони вже самі її акумулюють та використають. Ще один висновок, який я зробив з цього епізоду: якщо ти хочеш сказати щось найголовніше, то маєш зробити це на початку.
"Аудиторії великою мірою байдуже, що ми, журналісти, вважаємо"
Останнім часом стало популярним гасло «Журналістом може бути кожен». Є соціальні мережі, щось сфотографував, написав – ти вже журналіст. Нічого подібного. Інформацію потрібно не лише добути та видати, а й необхідним чином обробити, щоб вона була якомога кориснішою для суспільства.
Іноді дивлюся на заголовки в наших ЗМІ (насправді це стосується і закордонних видань) і ремствую. Тижнів три тому на одному сайті натрапив на такий заголовок: «Приїхав зніматися в «Слузі народу-4». Том Круз у київському метро». Якщо в заголовок винесено висловлювання в лапках, це означає, що воно має походити від основного персонажа. Якщо вже не від Тома Круза, то принаймні від якогось продюсера чи менеджера. Починаю читати: про метро є, а де ж про зйомки? І лише в останній третині замітки знаходжу фразу: «На появу зірки в метро відреагували в соціальних мережах». Якийсь там користувач написав: «Напевно, він приїхав до Києва зніматися у «Слузі народу-4». Замітка абсолютно не відповідає тому враженню, яке створює заголовок.
У 1979 році я прийшов працювати в українську радянську англомовну газету «News from Ukraine» кореспондентом відділу пропаганди. Не мав освіти журналіста, шість місяців шукав роботу. Старший за мене на два роки молодий дядько Сашко, який освіту журналіста мав, розповів мені тоді три головні правила радянської журналістики. Перше – коли не пускають у двері, лізь у вікно. Це правда, журналіста у будь-якій країні (навіть найдемократичнішій) в якісь двері та й не впускають. Ті, у кого є гроші та влада, не хочуть, щоб деякі теми розкопували журналісти. Якраз у Радянському Союзі це правило мало найменше значення, тому що «лізти у вікно» наважувалися одиниці.
"Ті, у кого є гроші та влада, не хочуть, щоб деякі теми розкопували журналісти"
Друге правило радянського журналіста – якщо події, на яку тебе відправили, немає, створи її. Зрозуміло, що це абсолютно хибний спосіб. Коли ми вигадуємо якусь подію, факт чи людину, то впроваджуємо обман на певну аудиторію – від кількох десятків до мільйонів осіб. Цих людей ми поселяємо у світ, якого немає. Таким чином для багатьох радянських людей було створено світ ідеального процвітання.
Ми мало тоді знали про те, як живуть в інших союзних республіках. Пригадую, в 1982 році я вперше опинився в Баку (Азербайджан), мав відмітити своє відрядження у місцевій газеті. Приходжу в редакцію, порожні кабінети, сидить одна людина і тій явно хочеться кудись побігти. Запитую: «А де всі?». Він каже: «Пішли масло отримувати». У Києві такого на той час ще не було. Завдяки професії я познайомився зі справжнім життям у багатьох містах та селах України та союзних республік. Важливо було знати, що воно неідеальне, неідеальне по-різному.
Третє правило, яке мені розповів Сашко: брехня на користь радянської влади – то свята правда. Тут він і сам не міг приховати іронії. Але це правило діяло і, на жаль, іноді проявляється й досі. Часто кажуть: «Не патріотично зараз писати про недоліки. Ми ж ведемо велику війну, опираємося агресору. Будь-яка критика нашкодить Україні». Тобто тенденція видавати брехню за правду особливо посилюється, коли на країну випадають найбільші випробовування.
У зв’язку з цим мені пригадується розповідь батька, який був на війні, для нього назавжди Великій Вітчизняній. Він казав: «Уяви, 44-ий рік, фронт від Білого до Чорного моря. Нас щовечора збирають слухати зведення радянського інформаційного бюро. І ми чуємо: за день боїв на фронті Червона авіація збила 50 або 60 літаків ворога і втратила 4-5. Це в ті дні, коли до нашого полку не поверталося стільки ж екіпажів або навіть більше, ніж у ворога». Тож будь-яку брехню раніше чи пізніше можна спростувати особистим досвідом людей. Так було і в нас у 2014 році, коли видавали, що окуповані території Донбасу ось-ось будуть звільнені і ми отримували з фронту лише позитивні повідомлення. Тим болісніше суспільство згодом сприйняло правду: котли, загибелі, поразки у боях.
"Сходив із Василиною на вечірнє та ранкове доїння"
Після однієї історії я вирішив ніколи більше не брехати. Нашу газету поширювали в 51 країні світу, але треба зауважити, що в 37 країн надходили лише 1-2 примірники у посольства та культурні центри. У три країни відправляли сотні та тисячі примірників – США, Канада та, як не дивно, Індія. У 1984 році мене відправили у село на Буковину написати нарис про доярку-героїню соціалістичної праці. Нарис – це один із двох моїх найнеулюбленіших жанрів на рівні із бліц-опитуванням. Я люблю читати літературу, але не вмію її творити, а нарис до неї дуже близький. Познайомився я з товаришкою Василиною, прекрасна молода людина. Сходив із нею на вечірнє та ранкове доїння, до сільської контори, все дізнався. Її в селі справді дуже шанували. Повернувся до Києва і написав чи не єдиний свій вдалий нарис. Просто потім перечитав і Василина із тієї сторінки виглядала у всій своїй красі.
Але перед тим, як нести матеріал шефу, вирішив, що там бракує елементу переконливості: мовляв, жити й працювати, як Василина, це добре. Треба туди їй щось таке впровадити. А що важливо для американців та канадців, для яких я, власне, писав? Матеріальне – вдягнутися, наїстися, мати хату, автомобіль… Ага, автомобіль, думаю. І я приписав: «Василина заробляє стільки, що за рік може накопичити на купівлю легкового автомобіля». Стаття так і пішла в газету. Через місяць приходить до мене працівник ідеологічних органів: «Емігрантська преса відгукнулася на твою публікацію». Замітка починалася зі слів: «Чи взагалі знає пропагандист Куликов, скільки у Радянському Союзі коштує машина?». Вони абсолютно слушно вхопили той єдиний елемент, який був брехнею, і винесли на початок. Це, до речі, повернення до теми «Малого і Карлсона» – вони не стали чекати, доки читачі відкладуть газету вбік.
Куликов працює на "Громадському радіо"
Коли я це прочитав, стало так соромно. Але ж людині властиво намагатися виправдати те, що вона накоїла. Тому взяв кілька аркушів паперу, олівець і через півтори години сам собі довів, що за певних обставин Василина може за рік накопичити гроші на купівлю «Волинянки». Щоправда, для цього їй потрібно було харчуватися лише з присадибної ділянки та не їздити навіть до райцентру. Коли людина має доводити собі власну вигадку, це означає, що в неї немає життєвого орієнтиру. Я дійшов висновку, що пропагандисти ефективні тоді, коли вірять у власні вигадки, а для цього не треба зайвий раз задумуватися. Я більше не хотів бути вигадником або ж брехуном.
У 1987-му більшість у нашій редакції вирішила, що брехати і мовчати ми не будемо. Газету вдалося перебудувати. Через певний час у нас навіть з’явилися читачі в Києві, бо ми публікували таке, що в україномовних або російськомовних виданнях не наважувалися. До того ми не мали змоги спілкуватися з аудиторією, бо вона була далеко. Негативні оцінки від людей не менш цінні ніж позитивні. Слухати і враховувати треба, але при цьому слід розуміти, що аудиторія, не знаючи всіх обставин, не завжди може сприймати нас так, як ми цього заслуговуємо. Людям потрібно розповідати про те, як ми працюємо.
Якось я на Хрещатику пішов купити онукам молока, пані на касі впізнала мене: «Така класна програма у вас («Свобода слова» – ред.), тільки, будь ласка, ніколи більше не запрошуйте туди Інну Богословську». Пішов далі, купив книгу онукам, на касі – та сама ситуація, тільки інша пані вже просить не запрошувати Юлію Тимошенко. Якби я пішов далі магазинами, то за годину набрав би величезний список політиків. Тому враховувати запити аудиторії важливо, але якщо це не доходить до абсурду.
На "Свободі слова" працював 9 років
Коли настають вибори, журналістам доводиться робити власний вибір. У мене була студентка в київському університеті, яка поєднувала навчання з роботою. Я взагалі проти того, щоб студенти, які навчаються журналістики, працювали у цій сфері, поки не отримають освіту. Їм треба працювати в «МакДональдсі», механізованій бригаді, у сільському господарстві, розносити пошту. Бо саме для людей цих професій вони потім писатимуть свої матеріали. А так часто-густо вони, зовсім юні, потрапляють до редакцій, в яких існує спотворена правда. І от ця дівчина одночасно працювала на радіо та в газеті. Під час виборів отримала завдання від обох редакцій підготувати матеріал про зустріч одного кандидата із виборцями. Вона запитала моєї поради, кажу: «Так у чому проблема? Напиши для газети, запиши те ж для радіо, отримай два гонорари». А вона: «Біда в тому, що в газеті сказали зробити позитивний матеріал, а на радіо – негативний». Після нашої розмови вона вирішила, що не братиметься за жодне із завдань. Покинула обидві редакції, а через три місяці, зокрема, і через те, що вчасно вирішила не брехати, отримала значно краще місце роботи.
Ми постійно обираємо. Наскільки готові ризикнути кар’єрою? Наскільки пожертвуємо особистим життям та друзями? А найгірше – коли твоя діяльність ставить у небезпеку батьків, дітей, друзів.
Отримав подарунки від переяславського університету
Не люблю, коли журналістику називають четвертою владою, тому що насправді це неправильний переклад із французької. Також ми не сторожові пси демократії, ми не пси. Якщо ми, як і все суспільство, не задоволені кожною владою в Україні, то який сенс бути в цій владі? Ми просто люди, які виконують дуже важливу соціальну функцію, зокрема, організацію безпеки у суспільстві. Важливо знати, де і як твоя публікація врятувала життя, здоров’я, психіку людей – тоді твоє завдання виконане.
У мене є друг Юрко зі Львова, молодий-молодий. Під час війни на Донбасі він взяв відеокамеру і поїхав туди знімати фільм, раніше йому це вдалося в окупованому Криму. У мене через десять хвилин саме мала розпочатися музична програма на радіо «Ера», раптом телефонує Юрко: «А мене тут забирають». Я кричу: «Переходи на русский», це вже не допомогло – сепаратисти взяли його у полон. Я вийшов у ефір на радіо і звернувся до тих, хто вважає себе нашими колегами на тому боці лінії фронту: «Юра поїхав туди не для того, щоб убивати. Він поїхав збирати інформацію, пояснювати нам усім, що там відбувається». Це, власне, була розмова із терористами. Не було гарантії, що це почує хтось із них, але почули. І це зіграло певну роль, що Юрка відпустили досить швидко. Де є змога, не поступаючись принципами, зробити крок назустріч, його обов’язково потрібно робити.
