29-річний Леонід Хмельков родом із Малої Каратулі. У складі 95-ї Житомирської аеромобільної бригади брав участь у антитерористичній операції на Донбасі. Під час боїв за Донецький аеропорт зазнав серйозного поранення – було зруйновано лівий тазостегновий суглоб. Протягом кількох років лікувався в Україні, Німеччині та США. Зараз Леонід повернувся до цивільного життя. Розповів журналістові Переяслав.City про війну, реабілітацію та власне майбутнє.
Alyona Alyona, університет, таксі
– Нещодавно бачив вас у передачі інтернет-проєкту «Ukrainer». Туди вас запросила Alyona Alyona. Як ви з нею познайомилися?
– Ми з Альоною навчалися в переяславському університеті в паралельних групах. Часто мали спільні заняття, там і познайомилися. У нас була міцна компанія із трьох осіб: я, мій друг Едік та Альона. Щойно на першій парі ми побачилися із Едіком, подумали, що будемо битися щодня, взагалі не сподобалися один одному, але якось здружилися згодом. А Альона вже тоді пробувала записувати треки. Я радий, що вона досягла успіху, це результат наполегливої праці.
Леонід Хмельков на зйомках програми "Ukrainer"
– Розкажіть, як навчалися у нашому університеті.
– Я вступав на п’ять факультетів відразу і на всі вступив. Не скажу, що так вже добре навчався у школі. До п’ятого класу вчився дуже добре, а потім загинула мати і якось… Знаєте, у селі вибиватися із колективу неправильно. І так людей на пальцях порахувати можна, а якщо будеш відрізнятися, то взагалі ходитимеш і палицею кропиву битимеш. Тому ніхто не вчився – і я не вчився. Але ЗНО склав добре. Просто у мене гарна пам'ять, можна сказати, фотографічна. Отже, прийшла моя бабуся додому й каже: «Ти вступив», ще й не встигла сказати, на які саме факультети, я їй: «На психологію». Просто я не люблю робити те, чого не вмію, а ця професія здавалася мені найближчою.
На першому курсі я не пропустив жодного заняття, на другому – 50 на 50, на третьому майже не ходив. А на останньому курсі я не відвідав жодного заняття, не прийшов на екзамени та на перездачу, але все одно отримав диплом. На той момент я вже доволі серйозно займався легкою атлетикою, представляв наш університет, тому проблем із навчанням у мене не могло бути. В університеті познайомився з багатьма цікавими людьми, знайшов друзів, у освітньому плані розумію, що п’ять років втратив дарма.
– Чим ви займалися після університету?
– Роботу за освітою знайти нереально, тому десь пів року я працював таксистом. Оскільки вакансій психолога не було, так тісно спілкуватися з людьми можна тільки в таксі. Вони не знають тебе, ти не знаєш їх, і можуть розповідати такі речі, які б не розповіли нікому іншому. По суті, це психологічний кабінет. Під час цього періоду я також почав оббивати поріг військкомату, бо до старості крутити кермо не хотілося. Тоді найперспективнішим заняттям для мене здавалася армія. Роботу, де можна спілкуватися з такою кількістю людей, дуже важко знайти. Я хлопець з амбіціями: за що б не брався, хочу отримати все, зокрема, і щодо кар’єри. У жовтні 2013 року підписав контракт.
Армія, аеропорт, «свині»
Леонід Хмелько: "Присяга – це не порожні слова, і багато людей за них померли"
– Що відбувалося в армії, коли почалася війна?
– Пригнали резервістів, вишикували всіх. Це роблять у випадку воєнних дій. Ніхто нічого не оголошував, та вже тоді ми запідозрили, що щось не так – у бригаді «у мирі» півтори тисячі осіб, буквально за два дні їх чомусь стало вдвічі більше. Офіційно пояснили, що ми будемо допомагати СБУ в якійсь там антитерористичній операції, типу кілька днів і все. Ми відправилися 8 березня 2014 року, більше місяця не особливо розуміли, що відбувається. Багато часу зайняв марш: через Вінницю, Широкий Лан на Добропілля. Там ми довго стояли, а потім почали розгуртовуватися по позиціях. І все запахло зовсім іншими ароматами. Ми зрозуміли, наскільки все серйозно, коли вляпалися в перший бій біля Слов’янська. Тоді вже були «двохсоті» – двоє, один із мого взводу.
Ви ж розумієте, в якому стані тоді була армія. Багато техніки навіть до полігону не доїхало. Я, водій протитанкового взводу, вистріляв на полігоні десять патронів – оце і вся наша бойова підготовка. Про моральну я взагалі мовчу, психологічно нас ніхто не готував. Солдатів не готували до того, що вони зіткнуться зі смертю віч-на-віч. Коли солдат не знає, на що іде, а навколо раптом починають вбивати людей, від нього можна очікувати будь-яких вчинків. У першому бою мене так теліпало, що не міг вставити ріжок у автомат, довелося колінами притискати, щоб легше було. Спочатку стріляв туди, звідки летять кулі, а згодом набрався досвіду. Через пів року війни вже й не цілився, чітко знав, куди стріляти.
Під час служби в зоні АТО
– Не було думки, що невчасно пішов служити?
– Навпаки. Так мало бути. Я не вірю в долю, неприємна думка, що від мене щось не залежить. Не просто так за три місяці до початку бойових дій я підписав контракт, хоча раніше навіть не замислювався про армію. Я міг спокійно поїхати додому у будь-який момент: сирота, є неповнолітній брат, бабуся-пенсіонерка, я опікун у сім’ї. Але я стояв на плацу, весь такий нарядний з автоматом в руках, читав присягу не для краси. А були хлопці, які, ще коли навіть нічого не почалося… Але то їхня совість. Я вважаю, що так не робиться. Присяга – це не порожні слова, і багато людей за них померли.
– В одному із інтерв’ю ви говорили: «Горить залізо, горить сталь, горять тіла, і скільки ти бачиш – отак розбиті машини і розірвані тіла. Всюди». Де саме це було?
– Це в аеропорту. Я не пам'ятаю жодної хвилини, щоб там щось не стріляло. Із четвертої до шостої ранку трохи затихало, бо вже всі втомлювалися. Страшно було постійно. Але хоробрість не в тому, що ти нічого не боїшся, весь такий Рембо, хоробрі ті, хто боїться, але робить. Щойно ми приїхали, місцеві – ті, що вже довго були в аеропорту, – сказали: «Хлопці, будьте обережні, бо свині літають». Виявляється, у них «свині» – це снаряди калібром більше 152 міліметрів. Коли вони летять, то, зараза, верещать як свині (сміється). А одного разу я бачив, як розірвався 186-й калібр. Яма лишилася така глибиною, що мені по плечі.
– А ви дивилися фільм «Кіборги»?
– Дивився. Трішки пафосно, дещо перелили патріотизму, але здебільшого умови, обставини, атмосфера передані більш-менш вдало. Ми також, як і у фільмі показали, постійно жартували, бо інакше можна з’їхати з глузду. Буває, накривають артилерією чи мінометами, а ми сидимо: «Пацани, слухайте анекдот». А що робити? Ми ж нікуди не вийдемо, час вільний є. І баян у нас був, і гітара. Війна війною, але ж ми всі люди.
Поранення, біль, страх
Реабілітація
– Пам'ятаєте момент, коли вас поранило?
– 22 січня, десята з копійками ранку. Тоді я був тимчасовим виконувачем обов’язків командира протитанкового взводу, хоча за званням не мав на це права. Просто наш командир – єдиний, хто не був у відпустці, і я погодився його підмінити. Та й була в мене чуйка нехороша. Коли ти воюєш стільки часу, інтуїція дуже сильно розвивається. Навіть була фішка, що можна підійти до командира і сказати, що відчуваєш нехороше, і тебе не брали на виїзд. Та й сталося ото таке зі мною, коли ніс ракету до установки. Поруч розірвався танковий снаряд, мене підкинуло, думаю: «О, лечу… О, упав… Блін, хтось кричить… А-а, я кричу». Відчуття типу ти глибоко під водою, все так глухо, ніби здалеку. Хлопці мене вхопили під руки і тягнуть. Я намагався допомогти ногами, але помітив, що ліва не ворушиться, дивлюся, а вона носком в інший бік вивернута. Навіть подумав, що її зовсім відірвало і тримається лише на штанях. А тоді зрозумів, що у такому випадку її б відклали убік, щоб не заважала.
Один із осколків пройшов у кількох міліметрах від стегнової артерії. Те, що її не зачепило, врятувало мені життя, бо кров витекла б за хвилину. Евакуювали дуже довго, адже крили нас усім, чим могли. Тож вивезли поранених десь через півтори години. Спочатку нас привезли у польовий госпіталь у Водяне, там вліпили бозна-скільки адреналіну. Мало на ноги не встав. Таке відчуття, що не встигаєш вдихати повітря, все розвиднілося, я сідаю (!) і кажу: «Давайте допоможу поранених носити». Вони мене ледве вклали, але я цього не пам'ятаю, розповідали. А боліло так, наче все тіло прибило молотком.
– Не було страху, що не виживете?
– А чого хвилюватися? Ти або виживеш, або ні. А будеш зайвий раз хвилюватися, прискориться пульс і швидше стечеш кров’ю. Лише, коли евакуювали, попросив хлопців прикрити броником голову, бо тут вижив, а потім дурна куля в макітру прилетить. Після Водяного мене відвезли до Селидового, де почистили рану. Потім перевезли в реанімацію в Дніпропетровськ, а звідти вже відправили у Київ у госпіталь. Якби я лишився лікуватися в Україні, то уже б гвоздики на камені в’яли.
Лікування, інфекція, нерв
– Чому ви вважаєте, що не вижили б в Україні?
– Я провів у військовому госпіталі два місяці, схуд страшенно. Була б у мене влада, у тому госпіталі саджав би через одного, тому що ставилися до поранених по-собачому. Завдяки волонтерам вдалося поїхати лікуватися до Німеччини. З п’яти місяців три вони виправляли косяки наших лікарів. Мій лікар у Німеччині (теж українець) сказав: «Якби була книжка «Як робити не треба» це все там би було». В Україні мені хотіли відтяпати ногу, та в них розуму не вистачило, як це зробити. У такому місці поранення, що куксу не сформуєш. У Німеччині мені зробили ендопротез кульшового суглобу, вилікували інфекцію. Сказали: «Якщо в Україні реабілітацію проводитимуть, як треба, є можливість ходити відносно нормально». Але зрозумійте, проблема не в танку, не у пораненні, а у тому, що лікар у госпіталі пошкодив мені сідничний нерв. Через це у мене страшні болі щодня, а нога нижче коліна паралізована – і це на все життя. (Зараз Леонід пересувається на обох ногах з допомогою палиці – ред.). Він нікому про це не сказав, ніде не написав. А якщо нерв протягом року не іннервувати (тобто не зробити так, щоб він функціонував), він відмирає. Минуло півтора року чи, може, й більше, доки це виявили. Чесно, мені до лампочки, що нога паралізована, – аби болю не було. Мене зрозуміє лише та людина, яка щодня прокидається й думає: «Заснути б знову, аби лише не боліло».
Я повернувся у військовий госпіталь в Києві. Буквально у перші три дні там усе запороли. Спершу взагалі ніяких препаратів не давали, а з них половина – ті, які мені скасовувати не можна було в жодному разі. Потім зламали редон, це така штука, що витягує із рани післяопераційну рідину, і приліпили замість нього 20-кубиковий шприц, натягнули його і вперли залізяку. Коли я показав фото цієї конструкції Володі, лікарю з Німеччини, він написав мені отакенний список матюків і додав: «Що це, на хер, таке?». Він пояснив, що рідину так не витягнеш і знову почнеться інфекція. Так і сталося. Рік чи півтора я постійно був у пов’язках, бо воно ж усе текло.
Йшло до того, що все закінчиться зовсім не позитивно, але знайшлися люди, які допомогли потрапити до Штатів. Зокрема, Парасюк доволі не слабко посприяв цьому. У США зробили все, що тільки можна було. Але коли я знову повернувся в Україну (більше року тому), зіткнувся з неприємною ситуацією: всі антибіотики, які мені необхідні, вивели на перереєстрацію. Всю групу! Це лише хворі на голову люди могли до такого додуматися. Це ж, блін, не анальгін. Якщо ти перестаєш приймати антибіотики, бактерія, яку намагався знищити, стає до них резистентною. І якщо ніщо інше від неї не допоможе, у тебе серйозні проблеми, швидше за все, летальні. Антибіотиків не було, то я й перестав їх приймати. Ну от пів року минуло, досі живий, значить, все нормально.
Адаптація, спорт, кав’ярня
– Як адаптувалися до цивільного життя?
– Коли рік воюєш, а потім чотири роки катаєшся по госпіталях, то потім адаптуватися дуже важко. Ти постійно спілкувався з волонтерами, військовиками – з не дурними людьми. А приходиш сюди й усе навпаки: складно звикнути до людей, з якими змушений перетинатися. Бути толерантним до них інколи нелегко, але я не втрачаю контроль. Якщо нерви зашкалюють, я, власник зброї, можу поїхати десь в поле постріляти по гарбузах. Плюс спортом займаюся, у тренажерній залі штангу можна мучити скільки завгодно. Або ж на велосипеді намотав 50 кілометрів і легше стало.
– Вас ображає, що люди тут живуть так, наче війни насправді немає?
– Пояснити людині, яка не має уявлення про війну, що це таке, практично нереально. Вчити свиню вити по-вовчому – це невдячна справа. Змусити когось поїхати воювати я не в змозі, це особисте рішення кожного. Сподобалася комусь Росія? Я поважаю тих, хто зібрав речі і переїхав туди. Хай живуть собі щасливо. Але загарбувати українську територію ніхто не має права. Образливо трішки: 16 тисяч гробів, а декому досі не дійшло, що ми воюємо, насправді воюємо. Щодня там хтось помирає, а це чиїсь сини, брати, друзі.
У США
– Як швидко ви знову почали займатися спортом?
– До штовхання ядра, яким займався ще в університеті, повернувся майже відразу після приїзду із США. Ми з дружиною сиділи у кав’ярні, а до автомийки навпроти під’їхав мій тренер Віктор Самолюк, побачив мене. Вітаючись, вхопив за руку і підтягнув до себе: «Ти чого сачкуєш? Я не поняв». Я отримав міжнародну кваліфікацію, тепер штовхаю сидячи, їжджу на різні змагання. А велосипедом захопився якось випадково. Вигулювали собаку з дружиною, вона на велосипеді була. І мені так захотілося пробігтися із собакою, але ж ніяк цього зробити не міг. Була не була – сів на велосипед та й покрутив, а він їде і не падає! Є певні незручності: сидіння вузьке і тисне прямо на суглоб, але вже звик. От навесні із друзями плануємо поїхати велосипедами у Францію.
На змаганнях Леонід Хмельков серед призерів
– Чим ще займаєтеся?
– Хочу відкрити у Переяславі турецьку кав’ярню, де каву готуватимуть на піску. Нюанс у тому, що кава не кипить, тому немає горілого запаху, дуже м’який приємний смак. Є знайомі, які можуть надіслати зі Штатів сорт найдорожчої кави у світі Копі Лювак. Не знаю, чи хтось у місті зможе собі її дозволити, але буде й така у нас. Ще дружина готує дуже смачні шоколадні брауні, та боюся, що вона не погодиться на такі масштаби. Аліна зараз працює логопедом-дефектологом в інклюзивному центрі у Стовп’ягах. А взагалі вона професійний фотограф, але у Переяславі клієнтам краще, щоб було дешевше, аніж якісніше.
– Чи достатньо держава забезпечує фінансово наших героїв?
– Отримую військову пенсію, гроші невеликі. Якби ще хоча б десь працювати, то було б непогано. Проте людині з першою групою інвалідності потрапити на роботу нереально. А в мене ж голова варить, руки ростуть із правильного місця. Можна ще спробувати повернутися до війська у свою бригаду інструктором або психологом. Та тут є географічні проблеми – не хочеться переїжджати до Житомира. Зараз мешкаю у Переяславі. Ми нарешті вирвали силою ту обіцяну від держави квартиру у Борисполі, поки що зробити ремонт неможливо, немає на це грошей. Бабуся забезпечувала мене всім, чим могла, але хочу, щоб мої діти жили краще. У них повинно бути все для повноцінного дитинства: іграшки, хороша освіта. Тому поки що до народження дітей ми готові лише морально, але не фінансово.
Леонід Хмельков із дружиною Аліною
